Я ж заліз назад до свого мешкання і в той час, коли вороги мої гаряче про щось радилися, зачинив вікно, позачиняв двері й позавішував шибки. В кімнаті споночіло, і я полегшено зітхнув. Запалив свічку, але тільки хотів викресати вогню до люльки, коли хтось узяв свічку й подав її мені.
— Хто тут? — запитав я.
Полум'я свічки спалахнуло, і я виразно побачив знайоме обличчя Страха. Він сміявся. Рудий шинкар зліз з качура й послужливо схилився.
— Чого панство бажає?
— Бажаю не я, а той, — кинув на мене Страх.
— Той не заплатить мені, — плаксиво озвався шинкар.
— Платитиму я, — мовив Страх, і шинкар запобігливо йому вклонився.
— Замовляй! — грубо сказав мені, невдоволено дмухаючи на червону бороду, шинкар.
Тоді я відчув, що в мене пересохло горло. Невситима згага пекла мені груди.
— Води! — сказав я похапцем. — Найхолоднішої і найчистішої.
Страх засміявся.
— Джерельної! — гукнув я шинкарю навздогін.
— Це вам буде недешево коштувати, — сказав той. Я відчув невластиву собі задерикуватість.
— Чи можу я ще одне замовити, пане Страше? — спитав.
— Скільки завгодно, — сказав Страх.
— Власне, в мене не так замовлення, як бажання. Чи не забралися б ви під три чорти?
Страх зареготав, шинкар стояв на вступі до господи, здивовано вибалушивши очі, а я зморено розклепив повіки. Крізь мале горішнє віконечко било мені у вічі сонце — було боляче очам.
М'який прохолодний серпанок укривав землю, тільки-но засвітало. Я постояв у подвір'ї, а тоді пішов у садок. Довкола рясно червоніли вишні. Я зірвав одну, другу й третю — вишні були покриті росою й гарно тамували спрагу, їв і випльовував кісточки, доки не зсудомило мені зуби. Тоді ліг під деревом просто в росу й заклав руки під голову. Мені впала на обличчя велика холодна крапля — зірвалася, очевидно, з листка. Небо було чисте, без жодної хмарини, але я чув, як по всьому садку монотонне покрапувало, ніби хтось відміряв час. Я вдихнув на повні груди вогкого, пряного повітря — пахло вишневим глеєм. Пахло росою і ранком — щось подібне до запаху свіжого молока. Мені раптом захотілося, щоб завмерла ця хвилина, — нема ліпшого, як відчувати на серці мир. Після важких снів, привидь, пристрастей учорашнього дня любо було відчувати, як на обличчя кладеться чистий шовк неба. Сонячне проміння несміливо проникало в сад і пестило прозорими пальцями горішнє листя. Крапало й крапало — дзигар ранку, дзигар мирно започаткованого дня.
"Скільки часу минуло від початку моєї подорожі?" — подумав я і здивовано відзначив, що вже немало. В Поповій Горі я прожив од літа до літа, в Могилеві рік учився в єзуїтській колегії, і ось уже цілий рік, як співаю в хорі.
РОЗДІЛ XXIII,
у якому Турчиновський оповідає, як його скинули з хорів
Настав той момент (було то під одну із всеношних), коли я мав уперше керувати хором як регент під час служби. Весь цей час мусив заживати немалої хитрості й моторності, щоб уникнути напасті від свого попередника, який чигав на мене повсюдно, та ворогів-співподорожан, з якими той подружився. Можна було б написати цілу книгу про ті мої хитрощі й вигадки, а чинив я все те з однієї причини: бути регентом — моя заповітна мрія, і я бажав хоч кілька разів покерувати хором під час служб. По тому зможу взяти квит на регентське звання, і в місці новому моя праця даватиме не тільки більше прибутку, але й задоволення. Отож до всеношної я готувався з належною урочистістю. На якийсь час забув свої гризоти, сприяло цьому й те, що останніми днями мої вороги залишили мене в спокої, та й Страх перестав до мене навідуватися. Був я пойнятий найсвятішим піднесенням і ходив із просвітлілим, мені здавалося, лицем.
"Будь бадьорий та веселий", — настановив собі я і став справді бадьорий та веселий. Навіть усміхався всечасно. а коли таке зі мною буває, світ для мене — розгорнута книга, і живу я по-святковому, наче спрагла по сонцю рослина, котра дочекалася погоди.
Все відбувається в мені так: музика починається в глибині душі, я готуюся якнайщиріше віддатися світові божественних звуків. Музика росте в мені, як орація, — тони її нутрові, підземні, ще в зачині і лише побуджують наладнатися на вищі, урочистіші й голосніші. Тоді я майже бачу їх внутрішнім зором, майже торкаюся — з'являється піднесеність, з'являються звуки світлі, вивищені, вони поширюються, зносяться, наростають.
Переслуховую всю музику, яка має сьогодні прозвучати, намагаюся відтворити її найточніше в собі, а коли досягаю цього, відчуваю готовність до чину — можна піднятися на хори, звільна ступаючи на приступки; з кожним кроком я ніби росту, з кожним ступенем віддаляюсь од земного й помираю для нього — тільки так я зможу до решти перелитися у найвище і найсокровенніше раювання — спів…
Отож я — регент і моїй волі підлягають голоси цілого хору; веду серед них перед, тобто стаю творителем чудового багатоголосся — місія для мене не вельми звична, адже ніколи не вмів я володарювати. Але тут все мало вкладатись у чарівну гармонію, тут не було владарювання прямого, а злиття — кожен голос стає чинником єдиного великого співу, одного голосу, складеного з багатьох.
Я став на місці регента і мав уже подати знак, щоб ожили криласи, аж раптом здригнувся, побачивши між хористів колишнього свого регента, який сумирно стояв у першій лаві, благочестиво схрестивши на животі руки, а його ж за моїм проханням із хору вже були прогнали. Ще побачив я лихі іскри в його очах, однак піднесення, яке описав тобі, читальнику, зробило мене сліпим та необережним, і я не уздрів нічого лихого у тому, що колишній регент таки прийшов поспівати, — колись так само був учинив і я.
Час настав, і я подав знак. Голоси відразу ж почали зноситися — ми заспівали канон, і я відчувся залитим широким серпневим сонцем, таким, яке творить найкраще й найвеличніше, на що спроможний світ, — плід. Так, я любив у цей час усесвіт, усіх людей — хіба можна думати під таку хвилю про ненависть та зло? Проте, як завжди, я тяжко помилився, бо ворог роду людського ніколи не дрімає і вселяється в когось, щоб пакостити. Отож саме тоді, коли був я у найвищому піднесенні, найглибшому натхненні і вже не жив земним і марнотним, вже мав цілком перелитись у звуки, як це завсігди чиню, коли охоплює таке почуття, — вже й усмішка почала лягати мені на вуста, вже зір притьмарився… Можливо, ця усмішка чи моє тимчасове засліплення і спричинилися до того, що в мого ворога, колишнього регента, спалахнула супроти мене злість, — сталося те, чого неміг аж ніяк чекати. Злочинець і гультіпака стрибнув раптом на мене — кинувся, ніби чорний крук.
Сильний удар вибив мене з рівноваги, я змахнув руками, як важко поранений, і полетів через залізні баляси туди, вниз, де ревно молилася людська юрба.
Ніколи не забуду того падіння. Вже не він, мій ворог та злодюга, був птахом, а я; світло різко мигнуло в мене в очах, крутнулися бані, обличчя мальованих на стінах святих — це тривало лише мить, але за цю мить я встиг пережити такий жах, якого не відчував та й не відчую, певне, ніколи. Майнуло перед моїм зором чорне крило, і зловісні очі смерті впритул зазирнули в мої. Рятунку-бо годі було сподіватися, я падав спиною на кам'яні плити церковної підлоги.
Не бажаю, любий читальнику, щоб ти колись відчув подібне, не зичу того й ворогу своєму, бо за коротесеньку мить я постарів на добрий десяток років. Ляше втручання вищої сили врятувало мене від неминучої смерті чи ще тяжчого каліцтва. Я впав на людські голови, голосний крик зустрів мене тут, тріск і стогін, щось зламалося, запахло солодким смаком крові, — я знепритомнів, розчинивсь у чорноті…
У мене й зараз тремтять руки, коли описую цю пригоду. Бо безневинно й невільно став я винуватцем загублення живої душі. Багатьом жінкам тоді було поранено голови, а одна бабуся тяжко впала на плити і тієї ж миті віддала богові душу.
Регент кинувся тікати, та посковзнувся на сходах і кумельгом скотився донизу, потовкши собі боки. Але це йому не зашкодило, бо відразу ж зірвався, як мені потім оповіли, на рівні і вдарив у ноги, рятуючись од заслуженої кари.
Я теж опритомнів дуже швидко і без сторонньої допомоги. Щось кричав, вимахуючи руками, люди навколо мене кричали також, поранені жінки зойкали і стогнали, а бабуся лежала на плитах із завернутою головою — з її мертвих очей викотились одна по одній дві великі рожеві сльозини. Я заплакав і собі, ридання струшували тіло, я сів тут-таки біля покійної, виливаючи свою тугу гарячим плачем, хапаючись за волосся і ледве не виючи з розпуки. Волею долі був зовсім неушкоджений, але серед цієї варвітні, цього крику та стогону не знаходив виходу тузі. Мене обережно вивели з церкви й поклали на лавку у прицерковному садку. Я вдруге знепритомнів — боліло мені навіть нетямному.
Неважко тобі відчути, любий читальнику, мій жах, хоч я і врятувався від страшної пригоди; чи не той жах швидко пробудив мене з непам'яті, а коли мене залишили на самоті, я вирішив утекти, докладаючи собі ніколи не повертатися до цього міста і десь далеко замолити свої безневинні гріхи й так заспокоїтися й очиститися.
Але одна твереза думка стрілила мені до голови. Коли люди побачать, що я тікаю, спогадалося, то чи на добре це вийде? Подумають, боронь боже, що в цій злопригоді винуватий я, і таким робом знову підпаду під ризик бути безневинно покараним.
Тих кілька хвилин мені вистачило, щоб знову передумати гірку думу про свою безталанність.
"А може, мій талант у безталанності? — раптом подумав. — Вже скільки часу живу в Могилеві, а доля моя ж мандрована!"
Ця думка несподівано заспокоїла мене. Сів на лавку й обхопив голову руками — в ній голосно дзвеніло. Так просидів якийсь час, коли відтулив обличчя, уздрів, що до мене йде сам єпископ Четвертинський.
— Чи не ушкоджений ти, сину мій? — спитав він.
— Свята богородиця врятувала мене, — відповів, відчуваючи на очах сльози.
— Убійника, злодюгу вже шукають, — сказав єпископ. — А ти, сину, лишайся в мирі…
— Не маю вини, отче, — сказав я.
— Знаю, що не маєш. Турбуюся про твоє здоров'я. Я вклонився своєму благодійнику і, ковтаючи сльози, попросив відпустити мене з міста.
— Не буде тут мені життя, — сказав я.
— Жаль мені тебе відпускати, — мовив Цей добродійник. — Але воля твоя, чини, як знаєш.
Це сталося тоді, коли я проходив увостаннє вулицями Могилева, примотузувавши за звичаєм до плеча книги, а на друге закинувши торбу.