І тільки раз привиділася їй стежка, ота сама срібна стежка, і тільки раз їй привиділася висока й гарна жінка. Така знайома й рідна, яка їй щось казала самими вустами. Та за тими скавулінням, плачем і ячанням не могла дівчинка розібрати її слів. І от саме в той ранок, коли прокинулася дівчинка після того видіння, побачила вона над собою схилене лице своєї нової матері — і здригнулася мимовільно й сахнулася: уздріла в тому обличчі щось безнадійно чуже.
Після того задумалася дівчинка: ні, справжня мама повинна бути не така, справжній мамі чого б ото вічно смутитися, справжній мамі чому б не сміятися до своєї дитини? Тому втекла з дому, забилася у глухий кут, зарослий бур'яном, і довго дивилася на небо. Бачила там блискучу срібну Хмару й уявляла на ній блискучий срібний палац, у якому мала б жити висока й гарна, котра так чудово всміхається. І знову проступили в неї на очах сльози, кришталики сліз, і дивилася вона на райдужні кола, на барви, в яких найбільше було червоного, але цього разу на стежці не побачила нікого — жаль їй стало, дивний біль торкнувся її серця.
— А що, Галю, — сказала вона своїй ляльці, — невесело нам живеться?
— Невесело, — відповіла лялька і моргнула своїм єдиним оком.
— Ця моя нова господиня чудна, — сказала ляльці, — Не знаєш чому?
— Не знаю чому, — відповіла лялька.
— Тому що вона смутна й невесела.
— Сумна й невесела, — сказала лялька.
— А сумна й невесела чи ж може стати моєю мамою?
— Таки не може, — сказала лялька.
— Що ж мені робити, Галю?
— Щось роби, — сказала лялька, — Бо все, що ти зробиш, — зробиш.
— Не смійся з мене! — мовила крізь сльози дівчинка, — Не смійся, бо я сама не знаю, що ліпше, а що гірше. Що воно і як воно?
— А що воно і як воно? — спитала лялька.
— Не базікай! — закричала дівчинка і навіть дала своїй ляльці Галі лупанця. І лялька після того й справді замовкла, бо чого б це вона не ображалася на лупани, коли її господиня через те і чужу жінку покинула? Ноги в неї мотилялися як неживі, єдина рука виставилася вперед, а єдине око аж заблищало від образи.
— Отака я в тебе нерозумна, — сказала дівчинка, — набила тебе, а не знаю чому.
— Бо ти нерозумна, — прошепотіла ледь чутно лялька.
Тоді дівчинка пригорнула ляльку до себе, притулила до грудей, обцілувала її, і вони трошки разом і поплакали. А потім вони в тому закутку, в бур'янах, сміялися й шепотілися, бо хоч і сварилися часом, а одна без одної таки не могли…
Чотири скрині було в їхній хаті. Чотири міддю й залізом окуті скрині. Спершу не відала дівчинка, що в тих скринях, бо коли мала відчиняти скрині, господиня відсилала маленьку надвір. Дівчинка була слухняна і йшла, навіть у вікно не підглядала, а коли поверталася, скрині були знову замкнуті і холодно світили начищеним залізом та міддю. Сама ж жінка ставала після того ще печальніша, тільки пригортала до себе малу, начебто трошки й розпогоджувалася. Працювати ж дівчинці у неї випадало небагато: пряли вони з жінкою пряжу і сукали з неї нитки.
— Так мені дивно у вас жити, — сказала якось дівчинка.
— Чому ж дивно? — спитала жінка.
— Бо ви смутні й невеселі, — сказала маленька, — Мені біля вас самій смутно робиться. Чому ви смутні й невеселі?
— Так і мусить бути, — сказала жінка й погладила малу по голові.
— Чому ж мусить бути?
— Могла б уже здогадатися, стільки в мене проживши. Я — королева Печалі, — сказала жінка, — А оці скрині… Не знаю, чи й казати тобі дочасно?.. Не доросла ти, не знаю, чи зрозумієш…
Дівчинка подивилася на королеву Печалі широкими очима: трохи страшно їй стало.
— Еге ж, я — королева Печалі, — повторила жінка і пригорнула до себе дитину, — І робота моя: посилати смуток і печаль на землю. У цих скринях вони й заховані: в одній — Смуток, а в другій — Печаль…
— А що в тих двох? — спитала дівчинка.
— А в тих двох — Горе й Біда, — сказала жінка й гірко похилилася, — Тяжко мені з такою роботою, от я й згодилася донечку собі взяти. Чи гаразд тобі в мене живеться, дитино?
— Гаразд, — прошепотіла дівчинка, — Тільки дивно якось!
— А ти не дивуй, — сказала жінка, в її чорних очах вперше заграли блискучі іскри, — Дивися на мене і знаходь у мені свою маму. Шукай її, шукай і люби. Тоді, може, і я веселіша стану.
Але дівчинка в цей день найменше бачила в ній маму. Вона затремтіла, як осиковий листок, злякано зирнула на скрині, що стояли в хаті. І здалося їй, що почула тихий плач, стогони, скавуління і ячання: хтось ніби жалівся, скаржився — покотилися з її очей сльози.
— Чому плачеш, маленька? — ніжно оповила її руками жінка, — Не хочу, щоб ти журилася.
Але натомість і сама зронила на голівку малої холодну сльозу і заридала ще гіркіше, ніж та.
— Ось бачиш, як ми з тобою веселимося, — відштовхнула легенько дівчинку королева, — Замість тішити одна одну, плачемо… А я тебе й справді полюбила… Справді хочу, щоб ти стала мені донькою.
— А коли я виросту? — запитала тихо дівчинка.
— Заміниш коло цих скринь мене…
В той день знову пішла мала у свій зарослий бур'янами закуток і, як ніколи доти, задивилася в небо. З тугою вдивлялася вона в те небо, аж пристрасно простягала руки до блискучої й веселої Хмари. І сталося раптом диво: знову вибилися їй на очі два прозорі чарівні кришталики, і втретє побачила вона срібну стежку, а на ній — високу й гарну жінку.
— Мамо, мамо! — зашепотіла дівчинка, ламаючи руки, — Мамо, мамо, як мені тебе знайти?
І від того, що вона заламала так руки, чи від того, що струснула голівкою, знову зронилися на землю кришталики і знову порожньо засвітилася перед нею стежка, на якій виблискували чотири калюжі, і з однієї смішно пив воду горобець. І не було на тій стежці ніякої жінки, і ніхто не всміхався до заплаканої дівчинки, а раз так, жалко й боляче зробилося їй на серці і знову забалакала вона до своєї ляльки:
— Недобре мені, Галю, в цій новій хаті, ой недобре!..
— Недобре, — згодилася лялька.
— Яка мені радість стати колись королевою Смутку й Печалі?
— Нема радості від смутку й печалі, — зітхнула лялька.
— Не знайду я в королеві Смутку своєї мами.
— Еге ж, не знайдеш.
— То що ж мені робити?
— Щось роби, — сказала лялька, — Бо що тобі робити?
— Втекти мені хочеться звідси.
— То й треба тікать, — сказала лялька.
— Ти так вважаєш?
— Еге ж, я так вважаю.
— А що, коли й на нас вона нашле Горе й Біду?
— Коли нашле, втікати будемо. Й утечемо.
— Еге ж, утечемо, а коли ні?
— То щось тоді робити будемо, — сказала лялька.
На те слово дівчинка встала і, недовго думаючи, пішла у світ, покинувши цей край і хату під солом'яною стріхою, на ґанку якої стояла вдягнена в чорне жінка і, приклавши долоню до лоба, смутно дивилася. Текли їй по щоках сльози, а губи кривилися від болю.
Але раптом скинула рукою жінка, ніби хотіла затримати дівчинку, і на той рух самі собою розчинилися широко двері і викотилися з них Горе і Біда. Горе було високе й тонке і на худих ногах, а Біда широка, кругла, начебто бочка. Як побачили те дівчинка з лялькою Галею, кинулися вони тікати, а за ними помчалося довге Горе і котилася, гримлячи, кругла і груба Біда. Щось вони кричали, щось горлали, ячали, репетували, чимось рипіли, скавчали, свистіли, але дівчинка мчала і мчала, аж духу їй не ставало. Дорогу їй перерізав яр, і вона покотилася вниз, притискаючи до грудей ляльку. А в яру була глиняна печерка. Вискочила туди дівчинка, скулилася і зробилася маленька і дрібненька, а серденько їй у грудях колотилося і підстрибувало. Горе ж перескочило через яр і помчало далі, а Біда високо злетіла в повітря і так само промчала мимо. І кричали, й вищали, і свистіли, і подаленіли — були-бо нерозумні і в думку не клали, що хтось від них може в печерці сховатися.
А коли все стихло, коли знову заспівали пташки, а на дні яру задзвенів струмок, коли перестало битися і вириватися з грудей серденько маленької, зітхнула вона й вилізла з яру. Тихо було і ясно, світило сонце і палало навдокіл осіннє листя.
— От ми й утекли, Галю, чи не так? — спитала дівчинка.
— Утекли, — сказала лялька, — Але не радій дочасно.
— Чому ж не радіти?
— Боюся, що ця королева мстива й так просто тебе не покине.
— А я її вже й не боюся, — сказала згорда дівчинка.
— Ой, як добре, що ти її не боїшся, — сказала лялька.
— То що, знову в дорогу рушимо?
— Еге ж, рушимо, — сказало лялька.
— Куди ж підемо?
— Туди, куди тобі треба, — мовила лялька.
— Треба мені маму знайти.
— Еге ж, підемо шукати тобі маму, — відповіла лялька.
Отак і пішли вони по тій самій довгій і срібній стежці, яка не мала кінця. Роззиралася маленька пильно, одне — боялася, щоб не передибали її десь Горе та Біда, а друге — виглядала, чи не стріне оту високу й гарну, дивлячись на яку, схвильовано колотиться серце, і яка ніколи за нею ніякого Горя й Біди не посилатиме.
Розділ З
Так дійшла дівчинка до ще однієї хати, яка також стояла під солом'яною стріхою, а на порозі її також сиділа жінка, трохи схожа на ту високу й гарну. Як побачила маленька, кинулась бігти, а біля ґанку спинилася й задивилася — знову чужі риси уздріла в тій, яка сиділа на східцях.
— Чого ти так дивишся на мене, дівчинко? — спитала жінка.
— Маму шукаю, — відповіла маленька і закусила губу.
— Чи ж я схожа на твою маму, що так кинулася?
— Схожі, — схилила голову дівчинка, — А трохи й несхожі.
— Ходи сядь біля мене.
Дівчинка сіла на ґанок, вимитий, гарний, і ніяка павутина тут з перила не висіла.
— В мене теж колись була дівчинка, — мовила жінка, — Жила біля мене така гарна і славна доня, як оце ти, а потім пішла, не бачила її більше. Кажуть люди, на Хмару пішла.
— І ви знаєте про ту Хмару? — здригнулася дівчинка.
— Про неї всі люди знають, — відказала жінка.
— А я й справді схожа на вашу дівчинку?
— Схожа, — сказала жінка, — А трохи й не схожа…
— То знаєте що, — мовила дівчинка, — Ми, здається, одного шукаємо: я маму, а ви доню.
— Звідкіля ж ти прийшла? — спитала жінка.
— Жила я в чужих людей, — відповіла дівчинка, — І побили вони мене за розлиту воду, розбиту чашку й розсипаний цукор. Потім жила я в королеви Печалі, вона мене не сварила й не била, але не витримала я того життя. Смутно там і темно, а моя мама не смутна і не темна.
— І ти прийшла до мене? — лагідно спитала жінка.
— Еге ж, прийшла. Бо сказала мені королева Печалі: свою маму я в інших людях можу пошукати, бо хто може дістатися на ту Хмару?
І показала вона пучкою вгору, де сяяла чудова біла пречиста Хмара.