Одежа моя зносилася, а тільки одну сукню й одні черевички можу я в році мати. В сестри ж нашої скам'яніло серце, і не бачить вона та й знати не хоче моєї печалі…
— Ходімо зі мною, сестро, — сказала Синьокоса, — Буду просити в сестри, щоб звільнила тобі місце. Посидиш хоч тиждень на троні, і я зміню тебе, бо моя вже пора.
На те вклонилася чемненько Зеленокоса.
— Хай буде так, як ти сказала, — мовила любо, — Хай живе світ і ми в ньому! Царюй, моя сестро!
І вони пішли по білій стежці, попереду Літо ступало в яскравих шатах, і там, де проходило воно, зацвітала земля.
Синьокоса ще здалеку побачила трон і насуплену Зиму на ньому, побачила хлопців Холодних Вітрів, котрі і на її прихід задули в крижані труби. Здригнулася вона мимовільно.
— Гей ви! — прохрипіла Зима, — Чого прийшли? Чи ж не знаєте закону, що тільки одна з вас може мене змінювати? Що задумали супроти мене, лихоємиці?
— Лихо задумали, лихо задумали! — прокричав Чорний Птах.
Подивилися сестри на ту із Чорним Птахом на плечі і згукнули здивовано: ледве її впізнали. Коси Зими були білі й раніше, але тепер їх сивина уже побила, а обличчя потьмяніло.
— Чого мовчите? — каркнула голосом Чорного Птаха Зима, — Це я у вас запитала, цариця світова, отож і відповісти мусите незагайно!
— Доброго дня, люба сестро! Вже пора й мені панувати.
— Який тепер місяць? — запитала Зима.
— Кінець травня, сестро!
— Хай та Зелена йде спати, а ти приходь наприкінці червня.
Тоді виступила з-за спини Літа Весна й промовила сміливо:
— Але ж, сестро, озирнися навколо. Всю землю снігом та кригою покрито, і не росте на ній ані росточок.
— А мені що? — спитала Зима.
— А те, що землю і все живе зневажаєш. Ти нас, сестро, нівечиш…
— Немає мені до того діла, — сказала Зима, — Я царюю, а більше що треба знати?
— Ти й себе нівечиш, сестро! — крикнула розпачливо Зеленокоса і, вихопивши дзеркальце, раптом простягла його Білокосій, — На, глянь, що з тобою зробилося!
Але в цей момент зірвався з плеча Білокосої Чорний Птах і впав на ту простягнуту з люстерком руку, вихопив блискуче скло і брязнув ним об лід. І розлетілося дзеркальце на тисячу скалок, а може, це тисячею сліз заплакала Зеленокоса; повернулася вона і поплелася до Блакитного палацу. Поступово спадала з краси, гасли очі її величезні й зелені і блідло лице. Тоді махнули довгими руками Сни й почали літати довкола, майнули білими сувоями, і потяглися за Зеленокосою аж до її Зеленої зали.
Синьокоса ж сестра стояла перед Зимою і зачудовано дивилася на неї.
— Отямся, сестро! — вигукнула дзвінко, — Ти ж знаєш, що, коли вона засне, не зможу і я прийти на землю.
— А мені що до того? — каркнув з плеча у Зими Чорний Птах.
Тоді смуток відчула й Синьокоса. Озирнулася навкіл: справді, все навкруги кригою та снігом закуто, — зібралося тієї криги так багато, що не тільки ріки й озера, але й земля нею покрита. Побачила, що й звірі почали збиватись у великі стада і рушили у краї тепліші. Пильно придивилася Синьокоса до Білокосої сестри, а ще пильніше — до Чорного Птаха, що звив кубло в її серці. І зареготав, закрякав їй Птах просто в обличчя, і не витримала Синьокоса. Стрепенулася вражено, повернулася різко і побігла геть.
В цей час Зеленокоса готувалася до тривалого, багатомісячного сну.
— Слухай, сестро! — крикнуло Літо, вриваючись у Зелену залу, — Зачекай хвилю, не засинай! Нам треба вирішити, що робити! Нам треба придумати, як вигнати в сестриці з плеча того Чорного Птаха.
Зеленокоса розплющила очі й подивилася сонно на Синьокосу.
— Я вже не маю сили у тілі, — прошепотіла вона, — Я вже засинаю і думки мені в голові плутаються.
— Не засинай, сестро! — кинулася до Зеленокосої Синьокоса, — Що мені робити без тебе? Що удію з лихою нашою сестрою, як прожену від неї навісного Птаха?
— Щось треба придумати, — прошепотіла Зеленокоса, — А я тобі таке скажу: продовжуй любити її, може, й отямиться. Може, пошкодує… А ще…
Вона замовкла, бо Перший Сон поклав їй на уста долоню.
— Що іще? — кинулася до неї Синьокоса.
— Вчини так… хай на себе зможе… подивитися…
Розділ 4
Відтоді почала ходити до Білокосої Синьокоса. І ходила вона до неї тричі: в червні, в липні і у серпні. Але в червні сказала Зима: "Прийди у липні", а в липні — щоб у серпні вона прийшла.
У серпні ж уже й четверта сестра прокинулася — Золотокоса. Літо зі сльозами на очах оповіло, що в них діється.
Мільйон років жили вони й лиха не знали, повіла Синьокоса, а тепер земля — не земля, а крига, і ця крига почала рухатися від Північного полюсу — землю всю покриває, од того Крижаний Вітер гуляє. Від Північного полюсу величезні льодяні брили подвигає, світ цілий покриває і надію, що все зміниться, убиває. Величезні крижані гори рухаються, ніби несе їх вода, наповзають і стесують скелі й горби. Все живе утікає з їхнього підсоння, оповіла Синьокоса, а сестричка наша живе, немов спросоння. Вона глуха й німа, нічого не бачить і не зна. А все тому, що на плечі у неї Чорний Птах сидить і щось їй на вухо шепотить. Він уже нападав і на неї, Синьокосу, і вона й досі відтоді в серці тугу носить. А сама сестричка Білокоса якби ж побачила, що з нею, бідолахою, відбулося! Волосся посивіло, голова їй пострупіла, лице позморшкуватіло, аж брунатне стало від старості, а це тому, що сестричка не має до них жалості.
— Скоро вона буде звичайною старою бабою, — сказала Синьокоса і заплакала синіми сльозами.
— Я ще не зовсім прокинулася, — сказала, позіхаючи, Золотокоса, — а ти таке страшне оповідаєш. Почекай, отямлюся й трохи наберуся сили. Підемо разом.
— Не змогла я, бідолашна, вигнати з сестриних грудей Чорного Птаха, — поскаржилася Синьокоса, — Я вже й дзеркальце їй підсувала і подивитися пропонувала, одурено її, заморочено — розбив те дзеркальце Птах, скалки розметав і ногами своїми їх потоптав. Благала я сестру зглянутися над нами, над звіром і над деревами, але те до її вух не дійшло — нічого не допомогло! Затялася вона, затверділа, Чорний Птах її полонив і біду їй отаку учинив. Не спить вона і не відпочиває, а тому, бідолашна, зовсім пропадає…
— Я вже отямилася, — сказала Золотокоса, — Давай підійдемо до вікна і на світ зирнемо.
Вони підійшли до вікна, але не побачили світу: все було білими мухами покрите. Крутилися ті мухи в повітрі, випадали з неба, як з дірявого міха, клалися на землю — мільйони їх лежало мертвих долі. Виростали в горби, у велетенські крижані тороси — насувалися на Блакитний палац зусібіч.
— Бачиш, уже й на наш палац наступає крига, — прошепотіла Синьокоса, — Розітре його, і тоді і ми всі погинемо. Не співатимуть на землі пташки і не чути буде живого дихання. Маєш світлу голову, Осене, — придумай, як прогнати Чорного Птаха.
Придивилася Золотокоса до Літа — сумна усмішка забриніла на її вустах: голуба сестрина сукня перетворювалася на ганчір'я, а босі ноги аж потемніли. Очі зморено дивилися, а довкола неї вже почали стрибати, вигинатися, пританцьовуючи, худі високі Тіні, мали вони довгі руки, а пальці у них — як патички. Називалися ці Тіні Снами, і розстеляли вони покоєм прозорі полотниська, щоб загорнути Синьокосу і забрати її в країну своїх казок.
— Бачу, що зморилася ти, люба моя сестро, — сказала Золотокоса, — Чи ж подужаєш піти зі мною до нашої лихоносниці?
— Треба буде, то піду, — ледве ворушачи язиком, сказала Синьокоса, — Треба, засинати не буду, тільки вигадай щось, щоб ані сестра, ані ми не загинули…
Вона це сказала, а очі її вже спали, вже ледь-ледь могли розплющитися, хоч як боролася зі сном Синьокоса.
— Ти в мене мужня, сестричко, — сказала Золотокоса, — Але бачу: тобі пора спати, а мені — до бою ставати. Що порадиш мені на відході?
— Те, що мені Весна заповіла, — шепнула Синьокоса.
Вона зітхнула, заплющилася, бо Сон уже поклав на її вуста теплу долоню, а тоді ще раз зирнула на сестру синіми, ніби озера, очима:
— Не втрачай до неї любові… Хай вона гляне в люстерко… Хай сама себе не впізнає…
Розділ 5
Отак попрощалася Золотокоса з Літом, поцілувавши її найніжніше. Літо зімкнуло очі й захиталося од снів, які повезли його у пишній кареті в світ синіх квітів і трав.
Сама ж Золотокоса поважна зробилася й рушила до своєї Золотої зали, щоб належно прибратися. Одягла вона сукню, ткану із золотих ниток, поверх накинула легкого плаща, на голову вдягла вінка, сплетеного з барвистого листя, а в руку взяла золотий пірнач — палицю із металевим оперенням. Перейшла через Голубу залу й кинула оком на Синьокосу; після того перейшла Зеленою залою і позирнула на Зеленокосу, до якої найбільше подібна була. Після того гукнула на хлопців із золотими трубами, і коли ступила на білу стежку, що вела до їхнього трону, заграли й заголосили золоті її труби. Від того гуку скинулася раптом Білокоса й здивовано протерла очі. Збудився на її плечі Чорний Птах і каркнув незадоволено.
— Чуєш, Пташе, — стурбовано сказала Зима, — Щось небувале коїться! Якісь труби незнайомі голосять, і тривога мене обійма.
— Це, мабуть, ще раз Літо вибирається, кінець серпня тепер, — мовив Птах.
— А може, це обидві сестри до мене йдуть: Літо й Осінь?
— То, може, це вони і йдуть, — сказав Птах, — Будь мужня й непоступлива.
Але дорогою йшла сама Осінь. Яскраве світло виточувалося від неї, ніби горіла в ній велика лампа, і Зима аж очі прикрила рукавом, намагаючись вгадати, що там сяє.
— Потемни мені трохи світу, Чорний Пташе, — попросила вона, — Несила мені дивитися на те світло.
Махнув Чорний Птах крильми — і збудилися хлопці Холодні Вітри з крижаними трубами. Заграли й заголосили, а над землею чорна віхола пронеслася. Завили вітри, заметали вихорами снігу, задвигтіли довкола крижані гори й рушили, пересипаючись, снігові тороси.
Померк світ, і все покрилося сірою млою, але не переставала світитися-палахкотіти золота постать на білій стежці! Ішла — і дзвеніли, співали-заливалися золоті труби, аж очі Білокосої засльозилися — це вже до самого трону Золотокоса підійшла.
— Кланяйся, кланяйся цариці світу! — закаркав Чорний Птах, махаючи крильми.
— Я не бачу тут цариці світу, — голосно сказала Золотокоса, — Царицею світу має бути моя рідна сестра, молода й гожа, гарнішої за яку нема на землі, а рівними до якої є тільки троє дівчат, її сестер… Чи правильно я сказала?
— Правильно, — хитнула головою Зима, яка вже аж зовсім на красуню не подобала.