Залишилися тільки спогади про небесну затоку в золотому кільці буйно встеленого розквітлим дроком берега, тиша і пахощі казкового острова, запальні розмови і дорогі образи товаришів на "Villa Serafina".
Здається, він на один швидкоплинний місяць знайшов був на земній кулі куток, якого прагнув усе життя.
Здається, давно це було... Тепер ось метушливий пароплав покинув Дніпро і намагається перемогти швидку течію Десни та прозорий вересневий туман.
Коротке осіннє пальто не захищало від зустрічного вітру. Довелось покинути палубу і споглядання ще зелених розкішних берегів Десни. Щоправда, ранні вересневі сутіні вже повивали луки й переліски напівпрозорою тканиною сизого туману, але ж від того ще прекрасніші й химерніші громадилися обабіч улюблені береги Чернігівщини.
Михайло Михайлович по східцях зійшов з палуби.
В "третьому класі" просто на підлозі лежали, як побиті, сотні селян — з клунками, кошиками й незадоволеними скаргами до київських канцелярій, тюрем, селянського банку... Гуркотіла машина, хропли люди, в повітрі стояв важкий дух. "Сонна Чернігівщина",— з гіркою усмішкою подумав він і почав лавірувати між головами, клунками, старими дірявими чобітьми й новими личаками.
Салон був майже порожній. Лише з дальнього краю стола, повиті цигарковим димом, як своєю брехнею, сиділи два чернігівські панки. Трохи й знайомі обидва, Дожовувалася вечеря і розпочиналась дорожня дискусія. Це була небезпека. Для дискусії їм ось як потрібний був хтось третій... Коцюбинський не хотів, щоб запросили його. Повернувся в дверях і пішов до своєї порожньої непривітної каюти.
Добре було б заснути. Та це мрія. Здається, починалась "нічниця", коли ніяк не вгамовується збуджене серце, коли бракує повітря і не зімкнуться й на хвилину очі.
Пробув кілька днів у Києві. З лікарями треба було порадитись, з друзями говорити. З лікарями коротко: лікарня або ж сухий і спокійний південь. А ось друзі, земляки, спільники...
В каюті теж була задуха. Не зарадив і відкритий ілюмінатор.
Так от — про друзів. "Кидайте свій Чернігів, переїздіть до Києва. Ви серед нас будете перший! І дорога ширша, і злиднів позбудетесь, і... Україні нашій буде од вас більша користь..." Печальники за Україну!.. Діячі!.. Проповідники відродження народу! Один пише порнографічні книжки... Другий хоче свою Україну посадити на чумацькі мажі... А треті — певне, теж в ім'я народу — копирсаються на європейському смітнику, збирають модерні недоїдки та не нахваляться витонченим смаком своєї "філософії"... А тимчасом Терещенки й Симиренки женуть народ на буряки, везуть черкаських грабарів за тисячі верст, щоб ті заробляли їм мільйони, вгамовують страйкарів з допомогою поліції і жертвують своїй інтелігенції карбованця на книжечку для народу...
Машина стугонить невтомно. Хлюпощуться колеса в деснянській каламутній хвилі. Спить народ у третьому класі покотом, один на одному, підклавши під голови юхтові чоботи.
Серед кого бути першим? Де?.. Нехай він буде тільки всього на Сіверянській вулиці в своєму Чернігові, нехай буде, як і раніш, завжди самотній.
Тісні каюти на пароплаві. Три кроки до ілюмінатора, три назад. Серцю бракує повітря. А! Та біс із ним, з тим вогким холодом... Все ж краще, ніж тіснота й задуха.
І Коцюбинський вихоплюється з каюти і східцями знову поспішає на порожню цієї пізньої доби палубу. Вже не видно й туману. Річка як утоптана стежка серед густої темряви.
Ось тепер можна трохи й походити. На палубі — хоч би людина. Вітер немовби послабшав. Все ж трохи холодно, і коротке осіннє пальто не гріє. Михайло Михайлович ходить на передній палубі — від димаря до носа, де на щоглі висить блідий, заспаний ліхтар. На берегах не видно нічого, і Коцюбинський тепер дивиться просто перед себе... Але як ще далеко до ранку, а спати йому цієї ночі, напевне, не пощастить.
Пароплав пропливає повз якесь село. Плещуться біля пароплава окремі хвилі пізньої парубоцької пісні. Потім ніч робиться ще чорніша, густішає — здається, пароплав загрузає в мороці.
Раптом збоку хтось промовляє:
— Михайловичу!..
З несподіванки Коцюбинський різко обертається на голос. Як це він не помітив відразу: адже ж тут, біля нього, на порожньому ящику сидить якась людина. Коцюбинський нахиляється, приглядається до обличчя.
— Що — не впізнали? Та це ж я, Камищук...
— А-а... Це ви... Пізнав,— полегшено відповідає Михайло Михайлович.— Чого це ви не пішли вниз? Холодно ж.
І він раптом сідає поруч старого Камищука. Той трохи відсувається, щоб звільнити місце, і повертає своє заховане до половини в широку бороду обличчя до Коцюбинського.
— А мені не холодно — яз собою кобеняка взяв. Хочете, трохи і вас прикрию од вітру.
З старого сторожа і рибалки був добрий співбесідник.
— То у яких же справах їздили до Києва? — питався Михайло Михайлович.
Але старий не відповідав. Він мовчав кілька хвилин, щось обмірковуючи. Потім запитав сам, і помітно було, що це своє запитання він підготував давно:
— Все збираюся спитати вас про Горького. Коцюбинський не здивувався. Він часто давав Камищукові свої книжки і пам'ятав, що в старого тепер його збірники "Знание", де вперше надрукована "Мати" Горького. Він розповів про свою зустріч з великим письменником на Капрі, розповів, як там працює Горький.
— А скажіть, Михайловичу... по неграмотності докучаю вам своїми балачками... Горький з самого життя списав Павла і стару Нилівну, чи просто вигадав?
— З життя сормовських робітників...
Камищук раптом полегшено зітхнув і жвавим, радісним голосом почав висловлювати думки, що хвилювали його, видно, раніше.
— Значить, тільки назвав інакше, щоб люди, бува, не пізнали... Бо за такі діла вдасть не милує... Я так і думав, що все описано так, як було, та все ж, по неграмотності, сумнівався... А що, мовляв, коли вигадано? Мати Павлова, бачте яка, думку синову людям понесла, побачила, де правда, а де розбій, і їй радісно було за сина муку прийняти... Михайловичу, та це ж із самої жизні нашої... Сина закували, значить, мати чи там... батько, коли є, мусить діло його провадити, не поступатися й трохи... Михайловичу, книжки я прочитав, а не віддам зразу... Хай ще полежать. Тільки ви не сумнівайтеся, я їх нікому... Сам читатиму. І поверну вам в порядку, акуратно...
Він знав, що Коцюбинський любив, щоб його книжки мали охайний вигляд.
Камищук оглянувся довкола й притишеним голосом промовив:
— А ще обіцяли ви мені одну книжечку, Михаиле Михайловичу, про селян... Якою дорогою йти сільській бідноті. Ще торік обіцяли. Тільки не сумнівайтесь нікому не дам і нікому не скажу, що брав у вас... Мабуть, забули про обіцянку.
Але Коцюбинський не забув. Він і справді обіцяв ще торік Камищукові брошуру Леніна "К деревенской бедноте". Цю брошуру, видану в Женеві, подарував Коцюбинському в Києві в 1905 році один знайомий партійний діяч, який прочитав перед тим першу частину "Fata morgana". Після цієї брошури Михайлу Михайловичу здавалося, наче хтось одсмикнув завісу з картини його села, і він побачив як ніколи ясно саме його гаряче серце, його прагнення й мрії. З того часу він почав стежити за судовим процесом вихвостівських селян, виїздив на судові сесії до інших міст губернії. Як усе це допомогло йому!
Брошуру Леніна він дав знайомим на село читати. Але тепер вона була знову в нього.
— Гаразд,— сказав він Камищукові,— днів через чотири я вам дам її прочитати.
І подумав: "Та хіба ж можна було б не дати старому цю книжку".
Камищук скрутив помацки цигарку і навіть струсив долонею розсипану махорку з колін, хоч її уночі й не було видно.
— Михайловичу,— протягнув він майже пошепки.— Хочеться мені розказати вам про своє діло... Посидьте трохи... Нікому не говорив я, боявся...
Коцюбинський повернувся до нього обличчям, і Камищук зовсім тихо промовив:
— Сина в мене, Григорія, поліція забрала... Попервах держали в тюрмі в Чернігові, а це затребувано у Київ. У Лук'янівській тепер. Трусили в хаті, питалися про бомажки якісь... Нічого не знайшли. Вирядився у Київ — передачу возив, клопотався, щоб пустили до Григорія побачитись. Передачу взяли, а до нього не пустили: слідство іде провадять...
Камищук трохи помовчав і додав:
— Зійшлося нас біля тюрми, старих, сила-силенна... Багато тепер таких батьків у Расєї...
— А на чиєму заводі працював Григорій останнім часом? — запитав Михайло Михайлович.
— Та у Хоменка ж.
Перед світанком вони пішли вниз. Серце не вгамовувалося. Каюта нагадувала тюрму, камеру-одиночку. Три кроки вперед, три назад... І здавалося йому, то він теж в'язень, замкнений, забутий і нерозгаданий, бо одні не хочуть збагнути його, а інші про нього мало знають... Не вирватися йому з своєї самотності, як з тюрми. Горький... Але до нього тисячі, тисячі верст!..
Чути, як стугонить шатунами машина. Продирається вперед пароплав. Покотом лежать довкола люди, стогнуть уві сні, стискують щелепи, ворочаються, наче в муках.
Ясним ранком пришвартувався пароплав до чернігівської пристані. Самітно зійшов з пароплава Михайло Михайлович і пішов, бувши не в силі відмахнутися від своїх нічних дум.
Дома, в своєму кабінеті, на робочому столі він знайшов запечатаний лист. Коцюбинський розірвав конверт і вийняв аркуш поштового паперу. Радісний і зворушений, прочитав:
"Дорогой Михаил Михайлович!
Скажу попросту — очень я доволен, что встретил Вас и большую симпатию вызвали Вы в душе моей!
А. Пешков".
Але впорядкувати думки було важко, неможливо. Хто знає — може, він належить до типу людей з природженим неспокійним мисленням? Можливо, все це від того, що він хворий на десяток хвороб і один місяць капрійського повітря не надовго освіжив його. Він тільки знає, що рік у рік йому важче.
І ось, коли прочитав листа від Горького, листа з далекої-далекої далини, — здалося йому, що серед хмурої грізної ночі хтось близький і дорогий простягнув йому руку і привітав, як брат.
Щодня приходив він до Олексія Максимовича, і один одному щиро звіряли вони свої діла і мрії. Він певен: коли Горький простягає йому дружню руку — значить, він вартий цього рукостискання. Це — винагорода йому за його надто велику частку страждань. Він був там, дихав тим повітрям тоді, коли погляди найвидатніших культурних людей звертались туди з надією і подякою.
Коцюбинський пригадав Франкові слова про Горького, і йому було радісно, що й знаменитий галичанин оцінив і зрозумів до кінця капрійського вигнанця.