Пишна білява чуприна, сухорляве, грубо засмалене обличчя, вишита косоворотка під чорним піджаком і блискучі м'які чоботи.
Довідавшись про його прізвище, Михайло Михайлович відразу зацікавився. Молодий робітник був син добре знайомого йому сторожа з чернігівської пристані, що іноді брав читати деякі книжки з бібліотеки Коцюбинського.
Михайло Михайлович сказав:
— Вашого батька я добре знаю... Ми з ним близько знайомі.
Камищук, що вперше бачив уже добре відомого йому з переказів письменника Коцюбинського, заворожено дивився йому в очі, неначе хотів, але не мав сили щось промовити.
Надія Загірна зрозуміла це й непомітно для інших шепнула Коцюбинському:
— Він читав ваші твори, дуже хотів зустрітися з вами і тому трохи в замішанні.
З того, як вільно поводилась Загірна з Камищуком і як вона подивилась на нього, Михайло Михайлович зрозумів, що вони знайомі були вже чималий час.
Камищук ніяково всміхнувся й зашарівся. Він не знав, як йому поводитись в незвичному для нього товаристві письменника.
Сходилися швидко. Михайло Михайлович помітив, що в обох великих кімнатах, де мало відбутись читання, зійшлося вже чимало народу. Серед інших Михайло Михайлович побачив і двох своїх співробітників по "Просвіті" — Сулиму і Прокопенка. Коли Коцюбинський днів зо два тому при зустрічі прохопився словом про свій вечір, вони почали проситися, щоб він дозволив їм прийти. Михайло Михайлович запросив їх. Тепер обидва знайомі підійшли до Коцюбинського, привітались і, якісь розгублені і збентежені, мовчки посідали на канапу в дальньому кутку кімнати. Певне, незнайомі їм люди, що зійшлися тут, були зовсім не з тих, кого вони сподівались побачити
Надія Загірна, що була тут у ролі розпорядниці, хоч і намагалась бути з ними ласкавою і привітною, теж була їм не по серцю. Прокопенко раз у раз знизував плечима, немов від холоду, а Сулима у відповідь кривив губи.
Михайло Михайлович пройшов до другої кімнати.
Там точилась розмова. Підійшла Надія.
— Почекаємо трохи чи почнемо читання? — запитала вона.
— Ще маємо час, трохи зачекаємо.
Загірна знову щось хотіла сказати Коцюбинському, та він поспішно спинив її рухом руки. Вони підсіли до гурту.
Тут здебільшого були робітники з махоркової фабрики Хоменка і зараз вони розмовляли саме про свого хазяїна.
Хоменко був особисто знайомий з Коцюбинським, зв'язаний був і з "Просвітою". Вважав себе навіть за місцевого мецената. Подарував кілька цінних речей до місцевого музею і трохи допомагав "Просвіті" грішми, полюбляючи, щоб у цій справі до нього приїздили делегати від "Просвіти".
— На рідну справу мені не шкода,— говорив він, тарабанячи по столу короткими пухлими пальцями.— Багато не в силі... Маю великі витрати на фабриці, але що в нашій силі — прошу, від щирого серця... — І він підписував чек на двісті карбованців.
Потім він примушував гостей вислухати хоч кілька сторінок з його, як він висловлювався, наукових спостережень з української народної мови. Він захоплювався багатством її форм; іноді сідав і продовжував свою "наукову" роботу, але кінця їй не передбачалось.
Працювати на його фабрику йшли неохоче, і то тільки ті, що вже ніде не змогли знайти будь-якої роботи. Він запровадив десятигодинний робочий день і платав мізерну платню, часто зловмисне затримуючи її, щоб робітники більше набирали в борг у його ж фабричній крамниці. Маючи готівку, вони витрачали її по інших крамницях, де було вигідніше купувати і крам був кращий.
Один з молодих робітників розповідав, як нещодавно Хоменко показував своє підприємство губернаторові a іншим своїм гостям, що поз'їздилися на іменини йо'го дружини.
Хоменко повів гостей на фабрику через пакувальнвий цех. А один з робітників, що якось заздалегідь довідався про гостей, надягнув личаки і демонстративно вийшов назустріч хазяїнові і його гостям.
Це компрометувало Хоменка. Всі знали, що він платить робітникам злиденну платню, і тепер, коли раптом робітник вийшов назустріч у личаках, всі зрозуміли, що це зроблено навмисне, для демонстрації.
Звичайно, обурений господар звільнив цього робітника через годину.
Коцюбинський чув, як присутні схвалювали вчинок робітника. Хтось пробував навіть розповісти ще про подібний інцидент, але час було розпочинати. Михайпо Михайлович радий був слухати без кінця подібні оповідання і дещо з них обов'язково нотував у записнй книжці.
"Як реально підходять вони до життя",— подумав він, встаючи. І відразу помітив, що Сулима й Прокопенко зникли, хоч тільки що були тут і слухали оповідання про інцидент на Хоменковій фабриці. Можливо, саме цього вони й не витримали.
Перед ним сиділи люди, яким він ще ні разу не читав своїх творів. Сиділи тихо, нахилившись уперед, чекаючи його слова.
Коцюбинський мав читати уривок з "Fata morgana" або новелу "На камені". Тепер роздумав і почав читати "Persona grata".
Камищук сидів біля вікна, він був уважний, зосереджений. З перших же слів читання він захоплено дивився в о'бличчя Коцюбинському, що читав виразно, чітко, але без декламації і жестів.
В паузах він, не поспішаючи, оглядав присутніх. Загірна й Камищук сиділи поряд. Вона задумливо дивилась кудись, крізь вікно. Камищук поводився трохи незвичайно. Спочатку він був тільки уважний. Потім, коли в оповіданні вже було ясно, що Лазар робиться катом, Камищук нервовими рухами скрутив цигарку і запалив. І далі він весь час скрипів стільцем, палив одну за одною цигарки, оглядався по сторонах. Дехто незадоволено поглядав на нього, але він на це не зважав. Нахилявся вперед і забував навіть змахнути пишну свою чуприну, що спадала йому на чоло.
Коцюбинський прочитав, як Лазар повісив дівчину, в якої золоті волосинки сяяли круг лоба, як фуркнула мотузка, і тіло дівчини в білому мішку закрутилося на ній. Камищук раптом підвівся, міцно вхопився за гнуту спинку стільця поперед себе і немов хотів стрімголов кинутися в бійку. Очі заясніли, заблищали... Він не сідав, поки й не закінчилося оповідання.
Потім, коли розмови були саме в розпалі, Коцюбинський вийшов відпочити на свіже повітря. Він помітив, як за кілька хвилин перед ним вийшов Камищук. Тепер він стояв під вишнею, ледве помітний в вечірньому мороці. Михайло Михайлович підійшов. Він помітив, як нервово, все ще хвилюючись, палив цигарку Камищук.
Вийшло так, що вони не говорили про читаний твір. Михайло Михайлович бачив, що молодий робітник якось надмірно схвильований. Коцюбинський не розпитував його про враження. Розмовляли про Камищукову роботу, про книжки, які він читає, про Петербург, де бував Коцюбинський і куди вабило Камищука. Потім Коцюбинського покликали: прийшла Віра Іустинівна й принесла телеграму з Львова. Телеграма була важливого змісту, але не така термінова, щоб дружині треба було через неї забиватися аж на протилежну околицю міста і показати Коцюбинському телеграму на годину-дві раніше, ніж він міг би її прочитати вдома.
Михайло Михайлович розумів, що дружина прийшла не для того, щоб передати телеграму. І не тому, що вона думала, ніби він міг зустрітися тут з Мариною, йому добре відоме було самолюбство Віри Іустинівни. Вона ніколи не пішла б спеціально для того, щоб перешкодити їх зустрічі. Причини, очевидно, були інші.
І вони незабаром вияснились.
Увечері до Коцюбинського зайшов давній знайомий — Левицький. Він попередив Віру Іустинівну про характер літературного вечора, що про нього довідався він, зустрівши випадково Судиму і Прокопенка. Він трохи налякав Віру Іустинівну, і вона сама поспішила до чоловіка. До речі, для цього був видимий привід — телеграма.
Коцюбинський мріяв, як тільки звільнять з-під арешту сестру, взяти відпустку місяців на два і їхати на Капрі. Ольгу незабаром звільнили. Та від подорожі за кордон довелося відмовитися і в цьому році. Знову бракувало грошей.
Великий борг чернігівському банкові висів повсякчас над головою. Відтоді, як була куплена невеличка садиба на Сіверянській вулиці, борг тяжів над Коцюбинським. Траплялося, що невистачало грошей внести банкові черговий внесок і проценти. Михайло Михайлович поспішно писав благальні листи знайомим по різних редакціях і видавництвах. Його рятували.
Аркуш розкішного паперу від чернігівського міського банку лежав у нього на столі. Михайло Михайлович уже не хвилювався, одержуючи подібні листи.
"Щоб уникнути публікації про продаж закладеного Вашого нерухомого майна. Правління Банку покірно просить Вас поспішити з внесенням належних від Вас термінових виплат".
Зібрано було всі заощадження, зроблено дрібні позички в друзів, приєднано гроші, відкладені на лікування й подорож,— і все це довелося віднести до банківської каси. Та й інші справи зовсім не спріяли тривалому виїзду з Чернігова.
Вже напередодні археологичного з’їзду Коцюбинський довідався, хто саме з просвітян готується вітати з’їзд. Він негайно заявив, що в тому разі, коли це робитиметься від імені "Просвіти", він вийде з ради і взагалі покине товариство. Частина членів ради схвалювала тактику Коцюбинського, інші висловлювались проти нього. Були й такі, що утримувались і мовчали, але в їх мовчанці було мало втіхи.
Наближався день відкриття з’їзду. Чекали на графиню Уварову. Чернігівські вірнопіддані поводились нахабно і захвало. Попи по церквах виголошували проповіді про "богоспасаємий град Чернігів і його тисячолітні святині".
Перед самим з’їздом приїхав у ролі почітного гостя відомий журналист і не менш відомий чорносотенець Анатолій Савенко. Він співробітничав у таких погромницьких органах, як "Киевлянин" і "Новое время". З’їзд міг стати головною подією для преси.
Савенка зустрічали з помпою на вокзалі вузкоколійної залізниці, що зв’язувала Чернігів з Крутами. Напередодні з’їзду ввечері його прийняв у себе губернатор.
Чимала частина місцевої інтелігенції вважала ці дні історичним святом для рідного міста. В зв’язку з цим "святом" багато єврейської людності заздалегідь обачно утекла з Чернігова…
Нарешті відкрився з’їзд. Головувала на урочистому засіданні графиня Уварова.
Розкопали десь древнього Іловайського, що сам по собі нагадував археологічну знахідку. На з’їзд він з’явився у віцмундирі, підтримунаний попід руки. Його появу зустріли навіть віршом:
Вот воитель всех варяг
Наш учитель Иловайский…
Активізувався серед своєї групи вірнопідданих губернський предводитель дворянства Комаровський.
А в залі з ненавистю шукав своїх супротивників невгамонний і єксцентричний Савенко.
З’їзд був оголошений святом російської православної інтелігенції.