Тато отут на передньому сидінні педалі крутив, а дядя Стьопа, — він на два роки молодший, — на цьому задньому сидів. А дідусь Петрусь з бабусею отут… Такий спарений велосипед називається тандем. Влітку, у відпустку, вони по всій Україні мандрували. Завзяті туристи були… Здорово, правда?
— Здорово, — сказав Дениско і раптом побачив на письмовому столі досить величеньку синтетичну новорічну ялинку, обвиту червоною стрічкою з написом: "Вітаємо з Новим, 1988 роком!"
"Але ж зараз ще тільки серпень вісімдесят сьомого", — здивувався Дениско і запитально глянув на Зірку:
— А це що?
— А — ялинка?.. Це наш дідусь Петрусь достроково виконав річний план… І його привітали з заводу.
"Так от чому Дід Мороз! От чого вони всі ховалися і чого дід Кирило і Марія Іванівна не говорили правди! Дідусь Петрусь просив не розголошувать, тому й представники заводу разом із Дідом Морозом так себе поводили".
Остання таємниця квартири номер сім перестала існувати.
22. СЮРПРИЗ
І все-таки — ні! Секрети і таємниці ще існували.
Коли Дениско увечері ліг спати, то відчув незручність. Щось муляло йому. В головах у нього під простирадлом була диванна подушечка, поверх якої мама стелила простирадло, а тоді вже його подушку — щоб було вище.
Сьогодні було і вище, і твердіше, ніж звичайно.
Дениско сунув руку під простирадло і під диванну подушечку і намацав якийсь предмет. Витяг. То був той пакунок, що його тримала у руках Зірка, коли прийшла.
У Дениска закалатало серце.
Як він міг забути?
Він не згадав про це впродовж усього дня.
Що робити?
Розгорнути?
А якщо вона випадково забула?
Буде нечесно, негарно.
Та потім він подумав: "Ну хіба могла вона, принісши цей пакунок, "випадково" сунути його під диванну подушечку, та так, що навіть мама, коли стелила постіль, не помітила? Ні! Не могла!"
Мами в кімнаті не було. Коли Дениско лягав спати, вона завжди зачиняла двері і йшла на кухню — готувати обід на завтра, або до себе в кімнату — читати книжки по медицині.
І Дениско, намагаючись не дуже шарудіти папером, обережно розгорнув пакунок.
У пакунку лежали загорнуті в целофан брикетики різних східних ласощів — сушеної дині, інжиру, ізюму, кураги. І ще складена вчетверо візерунчаста тюбетейка.
Поверх усього лежала листівка з верблюдом у пустелі, на звороті якої чітким дівчачим почерком другокласниці було написано:
"Привіт із Фергани".
Дениска кинуло в жар.
Не він їй, а вона йому зробила сюрприз.
А малюнок лежав у шафі. Він так і не наважився витягти його.
Майже весь день був Дениско разом із Зіркою.
Вони дивилися разом мультики по телевізору, слухали дитячі платівки, яких у Зірки було багато, дивилися діафільми. Гуляли у дворі і — ви здивуєтеся — навіть грали у футбол. Зірка дуже непогано била по м’ячу. І на воротях стояла добре. Дениско згадував свій сон і всміхався.
Але найбільше вони розмовляли.
Вона розповідала йому про Фергану, про тамтешні звичаї, про різні цікавинки, які завжди є у кожному куточку землі, про те, як перетворюють пустелю у квітучий край.
Вона справді каталася і на осликах, і на верблюді. Хоча й не сама, а з дядьком Степаном, а найбільше з тітонькою Саїдою.
Між іншим, коли вони вийшли у двір, то раптом побачили, що по асфальтовій доріжці їде на велосипеді Пірат, а на рамі в нього сидить малий хлопчинка. То був один з тих малюків, яким будувала Зірка з піску замок, зруйнований Піратом.
Дениско й Зірка глянули один на одного і усміхнулися.
Пірат удав, наче не бачить їх.
Дениско спершу хотів розказати Зірці про свої сутички з Піратом, але потім подумав, що вийде, наче він хизується власним благородством. І не розказав…
Увечері, коли всі Гнатюки поприходили з роботи, була вечеря, на яку запросили Дениска з мамою.
Сиділи у великій кімнаті за довгим столом. На чільному місці дід Кирило і Марія Іванівна (яка не стільки сиділа, скільки метушилася навколо столу, подаючи страви і пильно стежачи, щоб усі добре їли). Тоді Петро Кирилович і Світлана Василівна. Далі Зірчині батьки Володимир Петрович і Галина Семенівна. Ще далі Зірка. А біля неї Дениско з мамою — якраз навпроти діда Кирила і Марії Іванівни, на чільному гостьовому місці.
Вечеря була не вечеря, а сама радість. Дениско навіть забував ковтати, бо весь час розкривав рота від цікавості. Всі по черзі щось розказували, різні новини, які сталися за день. А дід Кирило раз у раз кидав дотепні репліки, і всі дружно сміялися.
Марія Іванівна аж світилася, з любов’ю дивлячись то на одного, то на другого.
Ставлячи на стіл пиріг, вона схилилася до Дениска та його мами й шепнула:
— Ну як би ми жили окремо?.. Я задля цих вечірніх годин і живу зараз на світі. Коли всі отак посходяться й вечеряють… Снідати разом якось не виходить, кожен поспіша на роботу — хто раніше, хто пізніше… Обідають на роботі. А от вечеряємо завжди разом. І це щоденне моє свято…
Коли Марія Іванівна знову побігла на кухню, мама прошепотіла Денискові:
— Яка прекрасна дружна сім’я! Правда? — і, не чекаючи відповіді, зітхнула. — Як жаль, що ми зі своїми не живемо разом.
А потім був кіносеанс.
Під стіною поставили на маленькому столику кінопроектор.
І дід Кирило почав крутити свої "сюжети".
Спершу сільські.
Поле. Трактор. Висунувшись з кабіни, щось веселе кричить немолодий уже тракторист.
— Оранка на зяб, — коментує дід Кирило. — За кермом — передовик нашого колгоспу Іван Тертичний. Мій друг і напарник. Рік тисяча дев’ятсот шістдесят третій. Початок моєї кінокар’єри. Зйомка з сусіднього трактора.
Знову поле. Комбайни збирають урожай.
— Хліб — державі! Зйомка з комбайна. Тисяча дев’ятсот сімдесятий рік.
Колгоспний сад. Двоє дядьків з мішками тікають. Один обернувся, свариться кулаком.
— Розкрадачі колгоспного добра брати Дударенки. Зйомка "прихованою камерою". З велосипеда.
— А кому ото розкрадачі кулака показують? "Прихованій камері"? — в’їдливо спитала Марія Іванівна.
— Спершу камера була "прихована", потім трохи одкрилася, — незворушно продовжував дід Кирило. — Після показу цього сюжету у сільському клубі брати розкаялися і почали виправлятися.
Потім була закордонна хроніка — Прага, Братіслава, Брно…
— Це коли я їздив у Чехословаччину. Спецтурпоїздка — ветерани війни по визволених ними країнах. На честь сорокаріччя Перемоги.
Потім були міські сюжети — Київ, Харків, Полтава, Одеса…
Першотравнева демонстрація у Києві. Урядова трибуна. Знатні люди. Серед них — Петро Кирилович.
— Заявляю протест! — вигукнув Петро Кирилович.
Та було пізно. На екрані вже поспішала кудись заклопотана Марія Іванівна. Обернулася. Усміхнулася. Помахала рукою (не глядачам, звичайно, а своєму Кирюші, що знімав її "прихованою камерою").
А потім… Дениско побачив на екрані… себе.
Хлібний магазин. Кричить, затуляється руками підмальована продавщиця. А поряд з касою — він, Дениско. Усміхається. Рота роззявив. Кумедний такий. Якби ж знав, що дід Кирило і його знімає,— хоч рота закрив би…
— Сфера обслуговування. Рейд за скаргами трудящих, — рівним голосом диктора говорить дід Кирило.
І нарешті — кабінет Івашенка. Поважний, статечний, випещений Юрій Віталійович, одкинувши назад голову, сміється самовпевнено.
І враз — наче відро води на нього вилили — заметушився, руками безладно заметляв…
— Отакий… синочок! — мовив дід Кирило. І не сказав більше нічого. Мабуть, усі знали, про кого йдеться.
— Він приходив у лікарню. Разом із сином, — сказала Денискова мама. — Така була, кажуть, сцена!.. Клявся, божився, що ніколи не залишить більше матір, що регулярно двічі на тиждень приїздитиме до неї, а Ігор і ночуватиме в суботу-неділю… Так що…
Мати непомітно поклала руку Денискові на плече і погладила. У кімнаті була напівтемрява, але Дениско побачив, що всі обернулися й подивилися на нього. І Зірка, що сиділа поруч з ним, теж подивилася на нього й усміхнулася. І Денискові раптом здалося, що він знає її давно-давно, все життя. Так йому легко було й добре сьогодні з нею!..
І от перед сном — сюрприз!.. Вона навіть і словом не натякнула за весь день про пакунок. Оце характер! Дарма що дівчина.
Дениско схопився з ліжка, надів на голову тюбетейку і підбіг до дзеркала.
Звідти дивився на нього щасливий кирпатий хлопчик.
А потім він лежав у тюбетейці і, як завжди перед сном, позирав на карту.
І враз карта ожила перед його очима.
Отам, де Уральські гори, він побачив тата, що шукає в ущелині рідкоземельні елементи.
А ще вище, північніше, майже на березі Льодовитого океану — нафтові вишки і серед них у снігу обморожений Борис Васильович Ковгаленко, начальник УБР.
А внизу, на півдні, на березі Азовського моря, у місті Жданові біля вогнедишної печі сталевар Михайло Череда. А десь тут, в українських степах, голова колгоспу Алла Баранова.
І всіх Гнатюків побачив Дениско, і маму свою, і ще багатьох-багатьох незнайомих людей, яких він бачив колись по телевізору і які ожили зараз в його уяві. Всі вони щось робили, рухалися, поралися, клопоталися…
Карта була наче величезний людський мурашник.
І подумав Дениско — як багато людей на нашій землі, у Радянському Союзі, і як багато вони роблять різного всякого, щоб його Денискове, і Зірчине життя було радісним і веселим.
Бо якщо не знайде тато корисних копалин, руди, нафти, вугілля, рідкоземельних елементів, то не виплавить сталевар Михайло Череда сталі й чавуну. І не зробить дідусь Петрусь із тої сталі машини. А не добуде Ковгаленко нафти — не будуть машини рухатися. Не полетять літаки учня Марії Іванівни Віктора Кузовкова.
А без таких, як Зірчині батьки, не буде електроніки, тобто телевізора навіть не буде і мультиків по телевізору.
А без таких, як дід Кирило і Алла Баранова, не буде хліба та їжі всякої.
Словом, усі люди на землі потрібні одне одному.
Ці речі, такі прості й звичайні, вперше спали на думку Денискові.
І це було відкриття для нього.
Він подумав, що обов’язково розкаже завтра Зірці про своє відкриття.
Остання думка перед тим, як він заснув, була: "От виросту й одружуся із Зіркою. І прорубаємо стелю, зробимо кручені сходи й будемо жити усі вкупі, в одній квартирі на два поверхи — мама, тато, я, Зірка і всі Гнатюки.
От буде гарно!
От буде весело!.."
…І одразу йому наснилося, що він їде на "Артамоничі". Сидить на отому передньому крісельці і крутить педалі.