Правда, анонімками називали скарги та наклепи на когось у різні інстанції. А якщо пишеться людині на неї ж саму — може, то називається зовсім по-іншому… Але при згадці про анонімки писати листа Піратовій матері Дениско вже розхотів.
А щоб вона Пірата більше не била, — вони з Зіркою щось придумають. Разом. Удвох. Потім.
Полегшено зітхнувши, Дениско порвав аркуш, на якому вже було виведено друкованими літерами "Шановна Ліно Захарівно", — і тільки подумав, що даремно він дізнавався, як її звуть.
Листа Піратові він акуратно вклав у конверт з маркою, який лежав у мами в шухлядці, заклеїв, написав адресу й замислився.
Опустити, як положено, щоб ішло поштою?
Довго чекати.
Підкинути просто під двері, як Зірка йому записку?
Несерйозно. Пірат одразу зрозуміє, що це дитячі вигадки.
І, вийшовши на сходи, він спустився вниз до поштових скриньок.
Кришки з дірочками прилягали до скриньок не дуже щільно, і тонкий конверт легко просунувся у шпарку.
Все!
Ніхто й не подумає, що це не поштарка вкинула…
…На другий день надвечір, коли Дениско вийшов у двір, він одразу побачив Пірата. Пірат був без велосипеда, і Дениско зрозумів, що він чекає його.
І справді…
— Гей ти! Нуль-нуль-п’ять! А йди-но сюди! — усміхнувся Пірат.
Дениско похолов. Він уже шкірою відчував, як зараз болітиме. Але з місця не зрушив.
Пірат сам підійшов до нього. Вийняв з кишені листа, покрутив у руках.
— "Розголошення" пишеться з двома "н". Грамотій! — Пірат знову усміхнувся. — А ти, виявляється, хлопець з фантазією!
Дениско звів на нього очі.
І побачив, що усмішка у Пірата добра і погляд не злий.
І в Дениска радісно залоскотало в грудях…
21. ОСТАННЯ РОЗГАДКА
Дениско весь час думав — як він зустрінеться з Зіркою, що вона скаже, а що скаже він… Чи одразу усміхнеться вона, чи, навпаки, буде серйозна (але серйозною він її зовсім не уявляв).
"А може… може, підготувати їй сюрприз який-небудь?"
У Денисковій родині любили сюрпризи.
Коли хтось із них приїздив після розлуки — чи Дениско з санаторію, чи тато з "поля", чи мама з відрядження (правда, то було лише один раз!), на столі обов’язково заставав такий собі натюрморт: залежно від пори року посередині або кавун великий, обкладений фруктами й цукерками, або торт, або пиріг домашній, — одним словом, щось смачненьке. Це називалося сюрпризом.
Але такий сюрприз для Зірки зробити було неможливо.
Що ж зробити? Що?
Дениско ламав голову і ніяк не міг придумати. Погляд його спинився на стіні, де висів у рамочці під склом його малюнок, який він подарував мамі цього року на Восьме березня: великий букет квітів у синій вазі. Мамі дуже сподобався малюнок, вона дзвінко поцілувала Дениска й сказала, що це найкращий подарунок з усіх подарунків на світі. "О! — подумав Дениско. — Подарую Зірці малюнок! То не якісь там цукерки — з’їв і нема. Малюнок лишається надовго. На все життя".
І Дениско зразу ж дістав альбом, фарби і заходився малювати. Він поспішав це зробити до маминого приходу на обід.
Задум виник одразу — Зірка на верблюді серед пустелі. Так, як вона йому наснилася колись.
Пустеля намалювалася жовтою фарбою дуже швидко. Верблюд малювався довше, але вийшов дуже симпатичний — губатий, горбатий, з довгими суглобистими ногами (Дениско змалював з картинки у книзі про зоопарк).
А от над Зіркою довелося попомучитись. Щоб не псувати весь малюнок і не малювати заново пустелю й верблюда, Дениско спершу малював Зірку на окремому аркуші. І тих окремих аркушів перепсував чи не з десяток. Руде волосся виходило добре, голубі очі теж. А от ніс і рот — хоч ти вбийся. Дениско хотів намалювати, щоб Зірка усміхалася, та коли починав розтягати в усмішці рота, виходило таке, що було аж страшно дивитися. Не Зірка, а Карабас Барабас. Від усмішки довелося відмовитися. І Зірка нарешті всілася на верблюжому горбі — руда, голубоока і серйозна, навіть трохи засмучена, але симпатична.
Загалом Дениско лишився своєю роботою задоволений.
І от післязавтра стало вже сьогодні.
Зірка прилітала рано-вранці, як Дениско ще спав.
І коли він прокинувся, то одразу став прислухатися. Але нагорі було тихо. Мабуть, дорослі розійшлися на роботу, а Зірка лягла відпочивати після перельоту. Адже всю ніч вона летіла в літаку.
Знову Дениско з хвилюванням почав думати, як вони зустрінуться. Чи зустріне він її на подвір’ї, чи навіть на сходах, коли піде гуляти. Чи подзвонить йому по телефону дід Кирило й басовито скаже: "Зірка приїхала. Приходь!" Чогось він був майже певен, що саме дід Кирило подзвонить і скаже. І він весь час крутився біля телефону, щоб не прогавити дзвінок.
Але сталося несподіване.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
Дениско відчинив і — завмер.
На площадці стояла Зірка з пакунком у руках.
— Здрастуй! — усміхнулася Зірка.
— Здрастуй! — і на Дениска раптом напав сміх. Він дивився на Зірку і сміявся, не кажучи ні слова. І вона сміялася теж.
Хвилини дві вони стояли й сміялися, дивлячись одне на одного.
Нарешті Зірка спитала:
— Можна зайти?
Він, зрозумівши, що забув її запросити в квартиру, засміявся ще дужче.
— Заходь, заходь! Аякже!
Ще хвилин п’ять вони реготали вже у квартирі.
— Ой, не можу!.. Ха-ха-ха! — вигукували по черзі то він, то вона.
Коли нарешті пересміялися, Дениско спитав:
— А ти коли прилетіла?
— У шість ранку, — сказала вона.
— А… — він ще не знав, що спитати. — А як летілося?
— Добре, — сказала вона і спитала. — А ти тут як?
— Ну — "як"? — Дениско пильно глянув на Зірку. — Ти ж, певне, знаєш.
Вона всміхнулась.
— Ну… дещо знаю… Та, мабуть, не все. Розкажи.
— Ні. Спершу ти розкажи.
— Що?
— Ну, звідки ти дізналась… про бабусю Івашенко і… взагалі?
— А це не я дізналась.
— А хто?
— А баба Маня. Марія Іванівна. Прабабуся моя. У черзі почула. В магазині. Сусідка Івашенкова розповіла. Бідкалася… Я взагалі сама думала цим зайнятися. Але мене у Середню Азію відправили. Несподівано. Прийшов увечері татків друг дитинства Віктор Іванович. Дядя Вітя. "Ой, каже, знаєте, завтра я лечу у відрядження у Фергану. На десять днів. У вас же там родичі. Може, щось передати хочете… А то, може, гайнемо разом?" — каже татові. А тато раптом: "Я не можу, а от Зірка…" І до мене: "Хочеш до дядька Степана на десять днів? Саїда, Оксанку побачиш. Ти ж тут зараз нудишся. І назад з дядею Вітею повернешся. Га?" І всі наші загорілися. Давай! Давай! Давай! Одна тільки баба Маня не дуже хотіла. Боялася за мене. Але її вмовили. У нас же всі заводні такі!.. Зібрали мене швиденько і… Про Івашенко я хотіла спершу поговорити з тобою. Але тебе десь не було… От я й написала. І у двері встромила. Вже перед самісіньким від’їздом. Як у машину сідали.
— А де ти дістала телефон депутата? І взагалі як додумалася?.. Без нього б я., не знаю. Бабуся Івашенко не хотіла ж нічого говорити… Такий характер!
Зірка опустила очі.
— Взагалі-то… він просив… але…
— Хто? Що просив?
— Та… "Хто"… Дідусь мій!.. Але тобі, я думаю, можна. Він тебе хвалив! Ти йому дуже сподобався!.. Просто…
Дениско почервонів.
— Який дідусь? — Щоб тільки не мовчати, щоб приховати якось ніяковість, але вже догадуючись, спитав Дениско.
— Ну — "який"! Ну, мій дідусь Петрусь. Це ж він — депутат!
— Що?! — Дениско розгубився ("Так от чому голос його здався мені знайомим, от чого він мені підморгував! А я, дурненький, не догадався…").
— Депутат міської Ради.
— А чого ж?.. А що ж?..
— Він у нас взагалі передовик. Все життя. Скільки я його знаю. Орденоносець. Делегат з’їзду. Раціоналізатор. Винахідник. Авторських свідоцтв у нього майже сто. Одим словом — славетна людина, як каже дід Кирило. Гордість нашої сім’ї. Але такий скромняга — просто страх. І коли ми переїжджали сюди, він дуже просив нікому з сусідів про нього не розказувати. "Бо зараз такий, каже, час, перебудова. Той, хто вчора був передовик, сьогодні може опинитися в хвості. Почекайте, каже, трохи, поки я у сучасних умовах доведу, що я чогось вартий". І сидить зараз ночами, щось креслить, рахує…
— А чого ж ти тоді телефон його дала?
— А як би ти того Ігоря розшукав? Та й самій мені до дідуся звертатися було незручно… А коли стороння людина, то… Він же все-таки депутат. До нього знаєш скільки звертаються… Весь час…
— Гм… — усміхнувся Дениско. — А ти хитра…
Вона теж усміхнулася. І одразу перевела розмову на інше.
— А який дідусь Петрусь винахідник! Тобі дід Кирило "Артамонича" не показував?
— Якого "Артамонича"?
— Значить, не показував. Ходімо, я покажу. Хочеш?
— Авжеж!
Коли вони вийшли на сходи, Дениско, глянувши на Зірку, раптом згадав — вона ж була з пакетом. А тепер — руки вільні.
"Де ж вона його лишила? Де?" — занепокоївся він. Але питати було незручно, і він так і не спитав.
Зірка одчинила двері ключем і сказала тихо:
— Тільки не дуже кричи. Дід Кирило, мабуть, ліг подрімати. Він усю ніч не спав, мене чекаючи.
Дениско навшпиньках пішов слідом за Зіркою по коридорах — спершу по одному, потім, перейшовши через велику кімнату, в якій стояв довгий стіл і багато стільців, — по другому.
І от вони увійшли у теж велику кімнату, обстановки якої Дениско навіть не помітив, бо одразу завмер, вражений.
Під стіною стояв велосипед. Ні, не велосипед, а щось незвичайне, щось дивовижне, чого Дениско ніколи в житті не бачив, навіть по телевізору.
Коліс було два, а от педалей — три пари, а місць — аж чотири. І керма два. Переднє кермо вигнуте, наче дивовижні залізні роги. І між ними крісельце, а поперед крісельця — педалі, що крутять ланцюг передачі до переднього колеса.
За першим сідлом ще одне, і перед ним приварене до рами кермо, яке не повертається, а просто щоб за нього триматися тому, хто сидить на Другому сідлі.
Там, де в нормального велосипеда багажник— ще одне крісельце, вже без педалей, із запобіжними ремінцями.
А обабіч заднього колеса, на алюмінієвих трубчатих штангах, два брезентових мішки-багажники, геть усі списані назвами міст: Київ — Харків — Миколаїв — Запоріжжя — Одеса — Ужгород — Кишинів і ще інші — Дениско всіх і прочитати не встиг.
— Ух ти! — тільки й вимовив він.
— Це і є "Артамонич"! — сказала Зірка. — Названий так на честь російського кріпака-винахідника Артамонова, що побудував перший двоколісний металевий велосипед. Подобається?
— Чудо!
— Дідусь Петрусь сам зробив. Ще як тато і дядя Стьопа маленькі були.