То я од радості…
19. ЩЕ ЛИСТИ
Денискові так незвично було снідати разом з мамою у будній день! Раніше вони снідали разом лише у вихідні.
Коли мама пішла на роботу, Дениско сів перечитувати татового листа.
Тричі підряд перечитав. Але йому треба було ще з кимось поговорити про тата.
Ну, з ким же йому поговорити, як не з сьомою квартирою!
Він набрав номер.
Трубку взяв дід Кирило.
— Алло! Я слухаю!
— Доброго ранку! Це Дениско.
— А-а… Здоров-здоров! Як живеш?
— Сьогодні добре живу! Бо вчора одержав листа від тата.
— Я знаю. Мені Марія Іванівна говорила. Поздоровляю. Сподіваюся, все гаразд?
— Можна, я до вас зараз зайду? Бо по телефону…
— Заходь, звичайно. Тільки почекай трохи, поки я дошкандибаю відчинити.
…Дениско читав уголос татового листа, а дід Кирило, наставивши праве вухо (воно в нього краще чуло), уважно слухав.
Коли Дениско закінчив, дід Кирило кахикнув і сказав:
— Молодець у тебе тато! Геройський, видать, хлопець.
Дениско зашарівся від радості, від гордості за тата.
— Геологи — то, вважай, піонери — перші, з кого починається наше господарство, промисловість наша і взагалі цивілізація. Знайдуть вони руду — буде метал, будуть машини. Знайдуть нафту — буде бензин, щоб ті машини рухалися, їхали. Знайдуть вугілля — буде чим топити теплоелектростанції. Значить, буде електрика, енергетика, одним словом. І для сільського господарства мінеральні добрива геологи знаходять. Дуже потрібний твій тато нашому народові, нашій державі.
— А ваша… а ваша вся сім’я яка потрібна! Ого-го! — вигукнув Дениско.
— Правильно! І наша. І всі інші сім’ї… Слухай, а хочеш, я тобі теж деякі листи почитаю. Якраз на цю тему.
— Які листи? — у Дениска тенькнуло серце у раптовому передчутті.
— Та листи учнів моєї Марії Іванівни. Які вже давно дорослими стали.
— А хіба можна читати чужі листи?
— Ну, це не зовсім чужі… Все-таки Марія Іванівна в мене вже років п’ятдесят з гаком рідна дружина… І листи такі, що ми їх частенько усією сім’єю читаємо. То, вважай, не листи, а художня література.
Дід Кирило вийняв з шухляди цілу паку листів у конвертах, почав їх перебирати.
— О! Ну хоча б оцей…
"Здрастуйте, дорога Маріє Іванівно!
Здрастуйте, люба моя вчителько!.. Пише до Вас Михайло Череда, колишній Ваш учень 1950 — 1954 років. Я давно хотів написати Вам, та не було адреси. А оце позавчора зустрів однокласника свого Віктора Кузовкова. Пам’ятаєте, білявий такий, з довгим носом. Він тепер командир літака Іл-86, літає на внутрішніх і навіть міжнародних лініях. Почали ми з ним згадувати школу, згадали, звичайно, Вас (він у Вас недавно був у гостях). І я вирішив написати. Бо от минуло вже більше, як тридцять років, а Ви для мене й досі — один з найсвітліших спогадів безповоротного дитинства. І не тому тільки, що навчили мене грамоти, що були першою у житті вчителькою, а тому, що Ви особлива, я б сказав, сонячна людина", — дід Кирило якось ніяково гмикнув у цьому місці і читав далі: "Ви пробудили в нас уяву, фантазію, прищепили любов до активності, до того, що життя обов’язково мусить бути цікавим, і робити його цікавим повинен кожен з нас. Яку користь, якби Ви знали, приносив отой "ігровий момент" на Ваших уроках! Оте, що Ви з нами грали у різні секрети й загадки! Мені в житті це дуже знадобилося. Працюю я на Жданівському ордена Леніна і ордена Жовтневої Революції металургійному комбінаті імені Ілліча…"
— дід Кирило глянув на Дениска поверх окулярів. — Знаєш, що таке металургійний комбінат? Ну, там виплавляють із залізної руди залізо, сталь, чавун… Потім роблять прокатку, тобто з металу прокатують або листи, або труби…
— Знаю, — кивнув Дениско (він справді бачив по телевізору передачу про металургів).
— Ну тоді поїхали далі…
"Пройшов я через усі робітничі професії. Був і горновим, і сталеваром, і вальцювальником, і машиністом завалочної машини. Тепер майстер… Для чого мені, металургу, здавалося б, отой "ігровий момент"? А, виявляється, дуже треба. У робітничому молодіжному колективі всі оті веселі розминки, КВН, співанки, ігри просто необхідні для виробництва. Бо тільки енергійні захоплені люди здатні на пошук, на самовіддачу, новаторство, без чого сьогодні просто неможливо вирішувати напружені виробничі завдання. А я у профкомі відповідаю за культмасову роботу. Отже, Ваша наука, дорога Маріє Іванівно, Ваші вигадки, жарти, "ігровий момент" виявилися економічно вигідними. Розумієте? От яка віддача через роки й десятиліття!
Нещодавно на нашому комбінаті стала до ладу перша черга стану "3000", оснащеного найновішим електронним устаткуванням. "Стан у нас із вищою освітою", — кажуть на комбінаті. Тут і спеціалісти відповідні потрібні, молоді, із сучасними знаннями. Стан наш був Всесоюзною ударною комсомольською будовою. І зараз він лишається комсомольсько-молодіжним. І коли я займаюся з молоддю, я завжди згадую Вас, люба Маріє Іванівно, і хочу бути схожим на Вас. У Будинку культури в нас народні колективи — драматичний, танцювальний, цирковий. Є студія образотворчої діяльності, кіностудія "Еврика". Захоплюються наші хлопці і дельтапланеризмом, і картингом, і мотогонками, і стрільбою… Побачивши все це, Ви б, думаю, були задоволені. І в цьому — Ваша заслуга.
Від усієї душі бажаю Вам здоров’я, щастя й бадьорості на багато-багато років.
Цілую Вашу руку, яка вивела мене у широке життя.
Михайло".
Дід Кирило з неприхованою гордістю глянув на Дениска — от, мовляв, яка в мене Марія Іванівна! І Дениско відчув, що мусить щось сказати. І він сказав:
— Гарний лист.
— О! Тут стільки їх, гарних, що за тиждень не перечитаєш. — Дід почав перегортати паку.
Дениско упіймав себе на тому, що йому так хочеться зараз, щоб ота "цілком секретна" таємниця нарешті уже розкрилася і щоб не було ніяких ні шпигунів, ні злочинців, ні великих державних секретів…
— От хоча б оцей… — дід Кирило розгорнув конверт. — Слухай!..
"Добрий день, дорогенька, любесенька Марія Іванівна!
Це пише Вам Алла Баранова. Пам’ятаєте? Ота, що Баранова — Ціцерон. То хлопці мене так у четвертому класі прозвали, пам’ятаєте, коли я переплутала грецького оратора Демосфена, про якого Ви нам розповідали, з римським оратором Ціцероном. Сказала, що Ціцерон брав у рота камінці, коли виступав на березі моря, щоб позбутися дефектів мови (а то робив Демосфен). І хлопці прозвали мене— "Баранова-Ціцерон (дівоче прізвище Демосфен)". Так я й школу закінчила з тим подвійним прізвищем — Баранова-Ціцерон. І гадки я тоді не мала, що доведеться всерйоз опановувати ораторське мистецтво, виступати перед людьми, переконувати їх. А скільки ж довелося (і зараз доводиться) виступати й переконувати! Третій рік уже я — голова колгоспу "Перемога". Прийняла колгосп в дуже поганому стані. Всі називали його "колгосп-утриманець". Бо й справді був на утриманні держави. Кожного року — збитки. І начебто й скаржитись не було на що. І машини їм надсилали, і добрива, і все, що треба. Просто звикли, щоб усе було готовеньке. Скільки ж довелося докласти отих ораторських зусиль, щоб зрушити з місця! Щоб сколихнути людей, достукатися до їхньої хліборобської совісті! І знаєте, завжди Вас згадувала. Як Ви з нами возилися, як пробуджували у нас чутливість. Найбільше лихо людське— ота глухота серця. А от як прокинеться серце од тієї глухої сплячки — людина чудеса робити може. Ті ж самі вчорашні утриманці сьогодні такими господарями стали, що просто диво. Кожен намагається щось своє придумати. От було у нас в господарстві чимало невгідь, непридатних земель, на яких ні трактору, ні комбайну не проїхати, не розвернутися — узгір’я різні, горби й крутосхили. Роками гуляли ті землі, не обробляв їх ніхто. І згадали люди про коней, споконвічних помічників хліборобських. А в нас уже й забули були, як той кінь виглядає. Загорілися, ухвалили одностайно на зборах — придбати коней. Зараз у нас уже сто двадцять кінських сил. До речі, виявилося, що це економічно вигідно. Кінь коштує два п’ятдесят — три карбованці на день, а трактор — у десять разів більше. І користь відчутна. Невгіддя переорані, засіяні, засаджені. І радісно глянути на ту красу гривасту — душа теплішає…" — дід Кирило глибоко зітхнув. — Ех!.. Правда!.. Що то за село — без коней!.. Хоч і сто кінських сил у тому тракторі, а не дихне він тобі теплим подихом у обличчя, не торкнеться щоки ніжними шовковими губами, не пересмикне шкірою, як ти йому руку на спину покладеш. Молодець та Баранова! Нічого не скажеш. Справжня голова! Сто очок уперед багатьом чоловікам дасть. Пишатися можна такою ученицею… Ну гаразд… Поїхали далі… "Навіть водовоз наш, семикласник Андрійко Галайда, — раціоналізатор і винахідник. Зробив для бочки ящик, засипав тирсою, і тепер у найжаркішу спеку вода в бочці холодна, наче щойно з криниці. Не бочка, а термос на колесах. Механізатори у полі не нахваляться… Одне слово — турбот повен рот, як то кажуть. Але я своє неспокійне життя не проміняю ні на яке інше. І ви знаєте, люба моя Маріє Іванівно, що вибором свого шляху життєвого я завдячую Вашій родині. Вам і чоло…"
— дід Кирило затнувся і розгублено глянув на Дениска. — Тю! От їй-богу! Забув зовсім, що тут і про мене… Подумаєш, що я спеціально. От!.. Пропустимо це місце.
— Ні-ні! — вигукнув Дениско. — Будь ласка! Я вас прошу! Читайте. Мені цікаво. Ну, будь ласка!
— Ні! Не можу… Язик не повертається. От же, їй-богу, склеротик! Вийшло, що спеціально, щоб похвалитися…
— Та ви що! Я ж розумію… Я нічого не подумаю. Чесне слово!
— Ну, як хочеш, читай сам. У неї почерк чіткий. Тільки не вголос, — дід Кирило простягнув Денискові листа.
"…Вам і чоловікові Вашому Кирилу Стратоновичу. Він так закохано завжди говорив про землю, так вболівав за господарство, за колгоспні справи, що, слухаючи його, ще тоді, у четвертому класі, я твердо вирішила піти у сільськогосподарський інститут. І мрію свою не зрадила. І не шкодую ані хвилини. Багато є спеціальностей, багато є справ на землі, але хліборобська справа — одна з тих, без якої не обійтися ніколи і нікому. Всіх треба нагодувати: і вчених, і космонавтів, і робітників, і службовців, і артистів, і футболістів, і школярів, і студентів… І якщо про це не дбати, нічим буде годувати. Бачите, я вже й на вірші перейшла. Значить, треба закінчувати.