Не звик він ще до тих телефонних дзвінків.
"О! Це вже мама!.."
Він впевнено зняв трубку.
— Алло!.. Мамо?..
І раптом…
— Дениску!.. Синку!.. Здрастуй!..
Він так і завмер з трубкою у руках, не в змозі ні вдихнути, ні видихнути повітря.
То було вже не диво.
То була фантастика!
— Тато! Таточку! Це ти?!
— Я! А хто ж! Здрастуй, Дениску! Здрастуй, любий!.. Ну… Ну як ти там?.. Як здоров’я? Як настрій?.. Я за тобою так скучив, так скучив!..
— А я… я… я… — Денискові здушило горло, до очей підступили сльози. — Чого… чого ти не писав?
— Я написав. Ви скоро одержите… У нас була трошечки запарка… Ну і… дещо… непередбачене. Я про все написав… Вибач, дорогий… дуже мало часу. В мене кінчилися монетки… Я не знав…
— А як… як ти дізнався про наш телефон?
— Тільки що дзвонив мамі на роботу, і вона… — тато не договорив, у трубці часто затутукало.
Дениско ще не встиг прийти до тями, як телефон задзвонив знову.
— Дениску! Тобі тато дзвонив?
— Дзвонив.
— Ой! Я така рада! Я так хвилювалася. Я тобі не говорила, але я… Я так боялася… І, виявляється, недаремно. У них там щось-таки сталося. Тато не говорить. Каже, що написав. Але, слава богу, все позаду.
— А коли він приїде?
— Тепер уже скоро. Точно не сказав, але… Він зараз у столиці. В міністерстві геології. Вони щось знайшли. Дуже цінне. Пишуть звіт. А тоді… Ну, добре. Прийду, поговоримо. А то в мене тут хворі. Бувай!
Все це було так фантастично, так неймовірно (тільки поставили телефон — і подзвонив тато!), що Дениско не міг всидіти на місці. Він нервово ходив по квартирі з кінця в кінець і тільки раз у раз коротко хихикав од радісного збудження.
Ну, телефон!
Ну, винахід!
Ну, диво цивілізації!..
17. "МОЛОТОК"
Тепер Дениско чекав татового листа, мабуть, ще нетерплячіше.
Що ж там сталося таке? І що вони знайшли? Бач, одразу поїхали у столицю і пишуть звіт самому міністрові геології…
Секрет на секреті.
Поштова скринька виглядала таємничо й загадково.
"Скринька з секретом", — подумав Дениско. І хоч вираз цей означав скриньку з подвійним дном або хитромудрим замком, але він здався Денискові дуже влучним щодо їхньої поштової скриньки. Авжеж! Скільки в листах секретів!..
Несподівано подзвонив дід Кирило.
— Дениску? А що ти, голубе, робиш?
— Нічого. Поснідав. За поштою ходив. Лист має бути. Від тата. Він учора дзвонив.
— Дзвонив? Ну я тебе вітаю. От бачиш, а ти хвилювався… Слухай, а ти до нас не можеш зайти?
— Можу… А що таке?
— Ну, зайдеш, тоді побалакаємо. Давай! — І дід Кирило поклав трубку.
Двері відчинила усміхнена Марія Іванівна.
— Заходь! Заходь! Доброго ранку!
І повела його не в ту кімнату, де він уже був (що схожа на сільську хату), а в іншу, з цілком сучасними меблями, з дерев’яною одномісною партою біля вікна.
На стіні над тахтою висіла велика кольорова фотографія під склом, з якої усміхалася Зірка. Стола в кімнаті не було, зате стояло три шафи, одна з полірованими дверцятами, — очевидно, для одягу, а дві засклені, з книжками. У кріслі сидів дід Кирило. Обома руками він тримав на колінах велику коробку цукерок.
— Ходи сюди! — сказав дід Кирило і, коли Дениско підійшов, простягнув йому коробку: —Це тобі!.. Бери!
— Що?! Та ви що? Та… — Денискові забракло слів.
— Ти нашу Зірку образити хочеш? — дід Кирило, насупивши брови, поглядом показав на фотографію. — Це від неї. Вона просила. Ще й слово просила переказати — "Молоток". Ми, правда, не зрозуміли.
— В-вона що — приїхала? — пробелькотів Дениско.
— Ні. Але ми вчора вночі дзвонили туди, і вона сказала…
— І ми ж твої цукерки взяли, — мовила Марія Іванівна. — Отже навіть не думай…
Дениско, згораючи від ніяковості, взяв коробку.
— Але ж… я ж… І та ж коробка була удвічі менша…
— Ну не будь ти таким… їй-богу!.. Ти ще й зважувати, може, будеш? — докірливо похитав головою дід Кирило.
"Молоток"!
Вона сказала— "Молоток"!
Це дід Кирило і Марія Іванівна не розуміють. А він, Дениско, прекрасно розуміє, що це значить.
Вона його похвалила!
Але хіба вона вже знає, що він виконав її прохання, про яке вона писала у записці? Звідки? Яким чином? Хто їй передав? Невже дід Кирило?.. Але ж Дениско ні слова йому не сказав…
…Коли ввечері прийшла з роботи мама і побачила на столі коробку цукерок, вона спершу дуже здивувалася. Дениско, червоніючи й ховаючи очі, все їй розповів. Вона дуже розвеселилася.
— Ну, синку! Вже й ти додому цукерки носиш. Хоч легше мені тепер буде. А то ви з татом весь час докоряєте… Та ти мене навіть перевершив. Я таких великих ніколи не одержувала. Ти диви! Просто чемодан, а не коробка! Ну, син!..
І так весело сміялася, що Дениско, який спершу ображено закопилив губу, нарешті і сам розвеселився.
Перед сном він довго дивився на карту, на оте місце в Середній Азії, де розташована Ферганська долина, де серед пустель, верблюдів, сонця і спеки живе зараз руденька дівчинка з голубими очима, яка наказала по телефону своїм прадіду й прабабі подарувати йому, Денискові, коробку цукерок. І так радісно було Денискові думати про неї, що він довго не міг заснути.
Вона стояла перед його очима, наче жива. От говорить по телефону, усміхається… От сидить на килимі, схрестивши ноги, і п’є чай з піали. От вона на верблюді — високо-високо, і руде її волосся так яскраво світиться, мов саме сонце…
— Залазь, Дениску, до мене, залазь. Тут так гарно! М’яко і все видно… — Вона простягає йому руку, він бере і відчуває, яка ніжна в неї рука. — Ти — молоток, Дениску!
То вже йому снилося.
То вже був сон…
18. ЩАСЛИВИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН
Кажуть, біда не ходить одна.
Але й радість теж любить товариство.
І часто буває, що одна радість веде за собою іншу, а та ще іншу, а та ще… І вишнуровується те, що люди називають щасливий збіг обставин.
Це буває здебільшого після шерегу різних прикростей, невдач і неприємних подій.
Так уже любить жартувати примхлива доля.
Але люди помітили, — майже в кожного це буває.
От і в Дениска…
Мабуть, надто вже довго він скучав за татом, нудився в самотині, не мав, як то кажуть, позитивних емоцій.
І настав для нього отой щасливий збіг обставин.
Дениско збирався обідати, як несподівано прийшла мама. Радісна, збуджена і така гарна, що Дениско замилувався нею. Вона була не в щоденному коричневому платті, в якому ходила на роботу, а в святковому голубому з білим комірцем костюмчику, який Дениско з татом дуже любили.
І "хімію" таки недаремно вона робила…
Мама підхопила Дениска на руки, поцілувала й закружляла з ним по кімнаті.
— Дениску-у-у!.. З завтрашнього дня я працюю на новому місці! В лікарні нашого району. Я щойно звідти. Вже підписано наказ.
— Ура-а-а! — загукав Дениско.
Це значить — мама навіть на обід буде приходити додому (бо лікарня зовсім поряд — за півкварталу). І вранці не буде так поспішати, і з роботи приходитиме раніше, і не буде так втомлюватися… Починається нове щасливе життя.
Мама ще тримала Дениска на руках, як у двері подзвонили.
Мама опустила Дениска на підлогу, і вони удвох побігли одчиняти.
На площадці стояла Марія Іванівна… з листом у руках.
— От… будь ласка!.. Зараз поштарка розкладала внизу денну пошту… А я знаю, ви давно чекаєте…
— Ой! Спасибі! Спасибі вам, дорога моя!.. — Мама рвучко обняла Марію Іванівну й поцілувала її в щоку.
— Дякую! — вигукнув Дениско, перехопив листа і, сміючись, кинувся в кімнату.
— Ой! Ти куди? — вигукнула мама.
Марія Іванівна засміялася…
А потім вони сиділи, обнявшись, на тахті й читали татового листа.
"Любі мої, дорогі мої Оксана і Дениско!
Нарешті маю змогу одіслати вам листа. А то, чесне слово, не було аніякісінької можливості. Ні написати, ні,тим більше, одіслати. Експедиція наша, як ви знаєте, вела пошук у гірських районах Північного Уралу. Цілий місяць дряпалися ми по горах. Але недаремно. Можете привітати нас з великим успіхом. Ми знайшли родовища мінералів, де присутні РЗЕ (рідкоземельні елементи), лантаноїди. Пишу для Дениска, щоб він знав, що це таке. Це, синку, дуже важливі, дуже потрібні корисні копалини. Їх застосовують і в металургії, щоб виплавляти метали високої якості — сталь, чавун, алюмінієві та магнієві сплави. І в атомній техніці вони по трібні — для захисту від опромінення. І в медицині (це тобі мама може підтвердити) — для портативних рентгенустановок. І в сільському господарстві — як мікродобрива… Всього й не перелічити.
Вже саме слово "рідкоземельні" вказує про те, що зустрічаються вони дуже рідко, і тому кожне їхнє родовище надзвичайно важливе для нас.
А знайти родовище допомогла нам пригода досить-таки невесела. Один з наших робітників, Сергій, молодий хлопець, який мріє стати справжнім геологом, дуже запальний, але не дуже обережний, знехтував правилами безпеки і зірвався в ущелину. Це ще його й наше щастя, що схили були порослі кущами, він хапався за них і тому не розбився на смерть, а тільки поламав ноги й руки. Ми з Андрієм Омеляновичем спустилися в ущелину. І отам, в ущелині, рятуючи Сергія, й побачили гірський розлам.
Витягли Сергія. Андрій Омелянович та інші товариші транспортували потерпілого у найближчий населений пункт (а він був не дуже близький), бо і вертоліт викликати не можемо (то ж Сергій ніс рацію і з нею загуркотів у прірву, розбив ущент). І дельтамотоплан вийшов з ладу. Ну хоч плач, одне до одного… Словом, вся експедиція в повному складі мусила транспортувати бідолаху Сергія, по черзі нести його на руках. На місці лишили тільки мене. Спустився я назад в ущелину. І провів там кілька днів, поки не повернулися наші. Розвідував, досліджував, шукав… Іноді, особливо у дощові ночі, бувало трохи сумно й самотньо. І рятували мене тільки думки про вас, мої дорогі й любі…
Але все це вже позаду.
Скоро побачимося.
Обіймаю і цілую вас міцно.
Ваш Геолог".
— "Позаду"! — шморгнула носом і притулила руку до очей мама. — Як він там в ущелині був… один… Уночі… у негоду… Це ж умерти можна!.. "Трохи сумно й самотньо"… Добре мені "трохи!"
Раз він пише "трохи", я собі уявляю, що там було. Бідненький!..
Мама заплакала.
— Мамо! — Дениско не міг бачити маминих сліз. — Все ж уже позаду. Ну чого ти!
— І все ота гарячка, оте нехтування правилами безпеки! Я б того Сергія!..
— Він же й так розбився. Ти ж лікар…
— Та, звичайно, бідний той Сергій. То я просто…
— І завдяки йому відкриття зробили… Не плач, мамо!
— Я не плачу.