Сам Толя не витримав, розказав Ромчикові, з яким сидів за однією партою.
А тоді він просив Захара Власовича нікому нічого не говорити, навіть синові своєму Алику. І Захар Власович слова дотримав – не сказав.
До речі, Алик скрипку таки свою кинув. У другому класі на музику він уже не ходив.
І Богдан Ципочка фігурне катання кинув. Перейшов був на хокей, але кинув і хокей. Мама вирішила, що хокей – надто травматичний вид спорту. І після кількох ґуль та синців силоміць винесла на руках Ципочку з льодового майданчика. Відтоді він відвідує секцію шахів.
А от Люся Гуліна фігурним катанням ще займається, хоча видатних успіхів поки що не досягла.
І Крокодил Гена ходить у басейн. Хоча теж чемпіоном ще не став.
Найбільших результатів досягла Наталі Приходько. Важливість і потрібність вивчення іноземних мов вона довела на практиці.
До них у школу прибула якось делегація німецьких школярів з міста Лейпцига. То Наталі Приходько так жваво "шпрехала" з ними німецькою – п'ятий "А" просто роти пороззявляв.
Толя після цього вирішив усерйоз взятися за англійську. Купив кілька тоненьких книжечок для позакласного читання і сам себе примушував їх читати.
Не без того, що тут допоміг трохи й вплив його друга Ромчика Лещенка, який, як ви знаєте, по-справжньому гартував свій характер…
… І тепер, пильно глянувши на Тіну Яременко, Шурочка сказала:
– Що ж… По-моєму, Красиловський – міг!
Але Толя їхню впевненість розвіяв в одну мить.
– Я ж тоді був хворий… Ви що – забули?…
І Шурочка згадала – справді, того дня, коли сталася ота подія з грошима, Толі Красиловського у школі не було. Він хворів на ангіну. І Шурочка з Тіною ще ходили його провідувати. І застали там Ромчика Лещенка.
Шурочка глянула на Ромчика. Ромчик усміхався. Він чудово усе пам'ятав, але йому хотілося перевірити, як ставляться до його друга, що про нього думають. І тепер Ромчик був задоволений.
– Слухайте, – сказала редактор стінгазети Наталі Приходько. – А чого це ми весь час тільки на хлопців думаємо? Полковник же сказав, що черговий не розібрав – хлопець чи дівчинка… Чому це не могла б бути, наприклад… ну, наприклад, Граціанська?…
– Або Миркотан? – підхопила Тая Баранюк.
Аллочка Граціанська і Люба Миркотан
Аллочка Граціанська – дуже гарненька дівчинка. Та що я кажу – гарненька… Просто гарна, вродлива. Не будемо боятися цього слова. От створює ж іноді матінка природа таке диво. Пишне чорне як ніч волосся. І сині-сині очі. І довгі волохаті вії. І пухкенькі рожеві губенята. І рівненький носик. І сліпуча білозуба усмішка. І ямочки на щоках… Ну, ні до чого причепитися!
Все гарне.
І за вдачею симпатична.
Вродливі, як ви знаєте, часто бувають зверхні, вередливі, самозакохані.
А Граціанська – нічого подібного. Добра, вихована, щедра. Завжди поділиться і цукерками, і жувальною гумкою,і стержнями для ручки. І усміхається всім привітно. Ні з ким не свариться, не лається. Як треба, на уроці підкаже, списати дасть (вона відмінниця). Одне слово, гарна дівчинка та й усе.
Якщо серед хлопчиків усі найбільше любили Кума Цибулю, то серед дівчаток – її, Аллочку Граціанську.
І ніхто не міг зрозуміти, чому раптом Люба Миркотан її незлюбила.
Люба на Аллочку не могла спокійно дивитися. В очах у неї завжди були неприязнь і зневага. Іноді здавалося, що Люба навіть ладна вдарити Аллочку. Всіх це дуже дивувало. Дівчатка не раз питали Любу:
– Ну, чому ти її так не любиш?
– Не люблю і все, – цідила та крізь зуби.
– Але чому? Вона ж така хороша дівчинка. Всім подобається.
– Всім подобається, а мені не подобається.
– Без причини?
– Без причини.
Дівчатка тільки плечима знизували.
Один лише Гришка Гонобобель підтримував Любу:
– Чого прив'язалися?… Ну не подобається. Подумаєш. Кому що. Ги-ги!..
Але той взагалі всіх зневажав, з усіх любив гигикати.
І якби ж то Люба від природи була дівчинкою злою, недоброзичливою! А то ж ні. Вона теж була доброю, привітною з усіма. З усіма, крім Аллочки.
– Та вона просто ревнує, – вирішила Люська Зарічняк, – що Аллочка вродливіша за неї.
Справді, Люба теж була гарненька, але, звичайно, не така яскрава, як Аллочка.
Хто його зна. Чужа душа, як кажуть, темний ліс, у чужу душу не влізеш.
Люба і Аллочка жили в одному дворі. Аллочка у фасадному будинку (тому, що виходить на вулицю), а Люба у флігелі (тому, що в глибині двору).
Може, все-таки щось між ними було, якась сварка. Проте Аллочка присягалася дівчаткам, що ніколи в житті не сварилася з Любою, ніколи не зробила їй нічого поганого анінастілечки. Кілька разів вона намагалася щиро поговорити з Любою, з'ясувати, як то кажуть, стосунки. Але нічого з цього не вийшло.
– Я до тебе нічого не маю, – презирливо казала Люба, дивлячись Аллочці просто у вічі. – Що ти хочеш? Щоб я кидалася до тебе в обійми, як інші? Вибач, мені не хочеться! – одверталася і йшла геть.
Аллочка дуже переживала через таке Любине ставлення, переживала щиро, дівчатка це бачили і співчували їй.
Аллочка звикла до ніжного, лагідного ставлення, звикла, що її всі люблять, що нею милуються. Як я вже казав, її любили всі: і рідні й близькі, і знайомі й малознайомі. Не кажучи вже про тата і маму.
Але, мабуть, ніхто так не виявляв своєї любові, як баба Надя. Баба Надя, або Надія Сергіївна, жила у флігелі, там, де й Люба Миркотан. Тільки Люба на третьому поверсі, а Надія Сергіївна – на першому. Колись вона працювала паспортисткою в домоуправлінні, але давно вже була на пенсії. Чоловіка свого, Григорія Івановича, який працював бухгалтером на якомусь заводі, вона поховала років десять тому і жила сама (дітей у них не було).
Аллочка знала Надію Сергіївну з перших днів свого життя. Власне, це Аллочка назвала її бабою Надею. Бо Надія Сергіївна малій Аллочці заміняла рідну бабусю. Справа в тому, що одна рідна Аллоччина бабуся, мамина мама, жила в Запоріжжі з другим своїм чоловіком. Друга рідна бабуся, татова мама, жила в Одесі з татовою сестрою та її дітьми, тобто своїми онуками. Приїхати вони не могли.
Батьки Аллоччині працювали. Мама, Інна Аркадіївна, викладала у політехнікумі зв'язку. Тато, Борис Іванович, керував у спорткомітеті. Доглядати Аллочку було нікому.
В яслах вона часто хворіла.
Побачивши скрутне становище Граціанських, Надія Сергіївна сама запропонувала їм свої послуги. Батьки не знали, як їй дякувати.
– Ах, Надіє Сергіївно, як ми вам зобов'язані! Ви наш добрий ангел-охоронець! Що б ми без вас робили?! – не раз говорили і тато, і, особливо, мама.
Батьки пробували пропонувати Надії Сергіївні гроші, але та відмовилася.
– Вона ж мені як рідна!.. Я ж її так люблю! – казала Надія Сергіївна, дивлячись на Аллочку зволоженими очима.
Добріших очей, добрішого погляду Аллочка не бачила ні в кого. І руки в неї були добрі, м'які, теплі, пестливі. Аллочка й зараз пам'ятає ніжний дотик цих рук. Особливо коли вони обіймали її, притискали до грудей. Тоді Аллочка відчувала, чула, як б'ється в баби Наді серце.
І пахло від баби Наді дуже гарно. Все життя, як вона казала, вона пахтилася одними парфумами, які дарував їй колись чоловік і які називалися так незвично і таємничо – "Манон". Той особливий ніжно-пряний запах приємно хвилював Аллочку.
І квартира у баби Наді була дуже затишна. Маленька, двокімнатна, заставлена старими меблями, яких тепер уже майже ні в кого нема. Дзеркальна шафа. Буфет літерою "Н" – з двома тумбочками по боках і двома дзеркалами між ними. Клейончатий диван із високою спинкою, нагорі якої знову ж таки овальне дзеркало. Так званий трельяж – туалетний столик із потрійним дзеркалом.
Ця сила дзеркал у маленькій квартирі робила її більшою, просторішою.
Аллочка любила, коли баба Надя приводила її до себе.
Особливо подобалося Аллочці роздивлятися старі фотографії у великому сірому альбомі з фіалками на віньєтці. Найбільше вабили її фотографії баби Наді у дитинстві.
– Ой! Це ти?! Така маленька?… Ой, як цікаво!..
Але у баби Наді особливих почуттів фотографії дитинства чогось не викликали. А от ті, де вона була сфотографована зі своїм чоловіком, світлооким, русявочубим і струнким, щоразу розчулювали, зворушували її. Вона ніжно гладила їх своєю м'якою рукою і говорила:
– Оце ми в Сочі… А це в Нікітському ботанічному саду, в Криму. Бачиш, під пальмою. Це в Місхорі, це в Гурзуфі… А це у Воронцовському палаці. Біля лева… Бачиш, там такі леви на сходах… Ми з Григорієм Івановичем увесь Крим, увесь Кавказ об'їздили… Будьте певні!.. Ми на місці не сиділи… Ми любили мандрувати… подорожувати… – вона зітхала й повільно проводила рукою по фотографії.
Вона дуже любила свого чоловіка.
Одного разу (Аллочці тоді вже було років п'ять із половиною) баба Надя сказала ніяково й винувато:
– Рибко моя! Просто не знаю, що й робити… Мені сьогодні так треба було б з'їздити на кладовище. Сьогодні такий день… А батьки твої зразу після роботи ідуть у театр, навіть додому не заїдуть… Просто не знаю…
– Так давай з'їздимо! – не замислюючись, вигукнула Аллочка. – Я ще ніколи не була на кладовищі. Мені цікаво.
– Ні. Твої батьки будуть незадоволені… Кладовище – це таке місце…
– А ми їм нічого не скажемо, – закліпала очима Аллочка.
– Так не можна. Обманювати батьків – це…
– А ми їх не будемо обманювати, – лукаво усміхнулася Аллочка. – Якщо вони спитають, ми скажемо. А якщо не спитають, то… ми не будемо обманювати.
– Лялечко моя! – розчулилася баба Надя. – Ну! Хай! Візьму гріх на душу.
Вони досить довго їхали трамваєм, поки доїхали до Байкового кладовища. Баба Надя купила квітів, і вони пішли по тінистих алеях повз численні гранітні й мармурові пам'ятники. В гущавині співали пташки, на пам'ятниках коливалося сонячне мереживне плетиво. Було гарно і зовсім не страшно.
– Сьогодні рівно п'ятдесят років, як ми познайомилися з Григорієм Івановичем, – тихо говорила баба Надя. – Ми завжди відзначали цей день. Він дарував мені квіти. Завжди троянди. І обов'язково червоні… Будьте певні!.. А тепер троянди дарую я. Ми дуже любили одне одного. Я від душі бажаю тобі, щоб коли ти виростеш, то зустріла такого, як він… Тоді ти будеш щаслива…
Баба Надя говорила з Аллочкою як з дорослою. І Аллочці це подобалося.
Вони підійшли до скромного рябенького пам'ятника з так званої крошки – цементу з уламками мармуру.
Баба Надя поставила червоні троянди у літрову банку, потім вийняла з сумочки чистеньку білу хусточку, акуратно витерла овальне фото молодого Григорія Івановича, що було на пам'ятнику, нахилилася й поцілувала його.
Дівчинка міцно обняла бабу Надю і всім тілом притулилася до неї.