Він його розгорнув і спершу здивовано, а потім ніяково гмикнув.
– Гм… Гм… А це що таке?…
Першою зирнула через його плече Наталочка Приходько, що сиділа з ним за однією партою. А тоді вже – Люська Зарічняк і Гришка Гонобобель, що сиділи за ними.
На аркуші було написано синіми друкованими літерами "Кум Цибуля" і червоним олівцем – цифра п'ять. Причому ота п'ятірка внизу закручувалася в маленький бубличок і закінчувалася кумедним хвостиком.
– П'ятірка з хвостиком! Ги-ги! – гигикнув Гришка Гонобобель. – Хто це тобі підкинув?
Кум Цибуля здивовано знизав плечима.
П'ятий "А" був заінтригований.
Судячи з того, що стояла п'ятірка, а не одиниця, слід було, мабуть, сприймати це як щось позитивне. Значить, хтось хотів відзначити Кума Цибулю. Але хто? Хтось із класу? Могло бути…
Кума Цибулю у класі любили, і після пригоди з яблуками для відзнаки були, як то кажуть, усі підстави. Але чому в такий дивний спосіб? Здається, досі ніхто у них не виявляв схильності до подібного таємничого благородства.
До того ж ніхто в класі п'ятірки з хвостиком не отримував. У всіх оцінки були нормальні, без хвостиків.
– Може, Глафіра Павлівна? – сказала й почервоніла Тая Баранюк.
– А… а може… сам Вадим Григорович? – знову сказала й знову почервоніла Тая Баранюк.
П'ятий "А" перезирнувся.
Це припущення ні в кого не викликало категоричного заперечення.
Директор школи Вадим Григорович був людиною незвичайною. Любив усе нове, прогресивне, несподіване. І сміливо, як то кажуть, впроваджував оте все у життя.
Школа у них була особлива – за останнім словом науки і техніки. Класи були пофарбовані в усі кольори райдуги. Ті, що вікнами виходили на південь, – у так звані холодні тони: синій, блакитний… А ті, що на північ, – у теплі: жовтий, червоний, оранжевий…Коридори були голубі. Вчені вважали, що коли діти виходять із червоного класу в голубий коридор, це створює у них зміну вражень і психологічно заспокоює зір.
їдальня була апельсинова. Апельсиновий колір, виявляється, найбільше збуджує апетит.
Сам Вадим Григорович теж дуже тонко, як то кажуть, використовував кольорову гаму. Очі в нього були голубі, і в осінньо-літній сезон він носив голубі костюми, від чого сивина його набувала яскравого блакитного відтінку. (Правда, Люська Зарічняк запевняла, що коли директор одягає голубий костюм, то спеціально миє у той день голову підсинювальним шампунем "Тоніка", але то, звісно, брехня). В усякому разі на директора приємно було дивитися. Особливо коли він усміхався. У Вадима Григоровича була сліпуча, промениста усмішка, і коли він у своєму голубому костюмі та ще й усміхався, то здавалося, що з блакитного безхмарного неба сяяло ясне сонечко. Але Вадим Григорович усміхається не завжди і не всім. Порушникам дисципліни і двієчникам Вадим Григорович не усміхається ніколи. Він усміхається тільки відмінникам і тим, хто активно працює, підтримує його прогресивні ідеї, спрямовані на вдосконалення навчального процесу, як каже завуч Віра Яківна. А ідей у Вадима Григоровича – сила-силенна, бо енергії в нього, як каже знову ж таки Віра Яківна, не менше, ніж в атомного реактора.
Весь час Вадим Григорович був у клопоті. То він будував шкільний басейн, то організовував шкільну художню галерею, то закладав шкільний фруктовий сад… А головне, весь час невсипущо стежив, щоб уроки вчителі проводили творчо, з вогником, з вигадкою – на ґрунті останніх досягнень педагогічної науки. Раз у раз Вадим Григорович без попередження з'являвся в якомусь класі. Кілька хвилин сидів на задній парті тихо, слухаючи урок. Потім із чарівною своєю усмішкою починав потроху втручатися і непомітно, шануючи гордість і гідність вчителя, повертав урок у несподіваний цікавий бік, так, що учні сиділи, роззявивши роти, і слухали, мов зачаровані.
Що й казати, талановитий був педагог Вадим Григорович. І від нього можна було чекати будь-яких несподіванок. У тому числі й отакої п'ятірки з хвостиком. Але довести ніхто нічого тоді не зміг.
Так таємниця п'ятірки з хвостиком і залишилася таємницею. Навіть більше. Потім вона стала ще загадковішою. Бо та п'ятірка з хвостиком була першою, але не останньою. Наберіться, друзі мої, терпіння. Про це мова попереду. А зараз повернімося до наших допитливих ентузіастів, які оточили передостанню біля вікна парту, де сидить Кум Цибуля, і, дивлячись йому прямо у вічі, питали:
– Ти?! Чи не ти?
– Клянусь!.. Та ви що?!.. Невже ви думаєте, я б приховував, якби здав гроші в міліцію? Ніколи! Я ж узагалі не вмію нічого приховувати… На жаль… – Кум Цибуля усміхнувся.
То була правда. Приховувати щось Кум Цибуля таки не вмів. У нього завжди все було написано на обличчі.
– А хто? Як ти думаєш? – зітхнула Шурочка.
Кум Цибуля знизав плечима, потім роззирнувся по класу:
– А може… може, Ромчик?
– Ромчик?
– А що?… Ви ж пам'ятаєте… на День Перемоги…
Цей дивний Ромчик Лещенко
Якщо ви скажете, що найбільша для вас у житті радість – мити посуд, особливо масні каструлі, що ви ладні у будь-яку мить проміняти гру у футбол, у класи, у що завгодно на миття посуду, щоб тільки пошкрябати пригоріле дно, – я вам, вибачте, не повірю.
Не можу я повірити, що нормальна здорова весела людина може щиро захоплюватися такою, м'яко кажучи, не захопливою справою.
І ніколи не думав я, що існують на землі такі люди.
Аж раптом…
Учені довели, що найбалакучіші у світі – це діти від п'ятьох до десятьох років. За день вони вимовляють у середньому чотирнадцять тисяч слів.
Але Люська Зарічняк вимовляє не чотирнадцять, а всі п'ятдесят тисяч слів. Якщо не більше. – Ой, ви знаєте… ви знаєте… – вигукує вона з самого ранку, тільки переступивши поріг класу. – Уявляєте… уявляєте… Жах!
І починає як із кулемета видавати інформацію. Про те, що в якоїсь дівчинки у тролейбусі розв'язався шнурок, що вчора у крамницю на Хрещатику залетів горобець і не міг вилетіти, що в якоїсь тьоті Мусі з п'ятнадцятої квартири збігло молоко, що… Перелічити всього просто неможливо. І все це в Люськи було однаковим "жахом". Уявляєте?…
Так от оця Люська Зарічняк першою принесла звістку про те, що Ромчик Лещенко захоплюється миттям посуду.
Не просто миє, а саме захоплюється.
– Уявляєте, вікна їхньої кухні виходять якраз під наш балкон. Вони на другому поверсі, а ми на третьому. Ви не думайте, я зовсім не підглядаю. Дуже мені треба. Я взагалі ніколи не підглядаю. Підглядати дуже некрасиво. Підглядають тільки зовсім невиховані, безсовісні люди. Терпіти не можу, як підглядають. Але коли тобі щось просто саме лізе в очі, не будеш же ти одвертатися. Правильно?… Так от я вже давно помітила, що Ромчик часто стоїть біля мийниці й миє посуд. У них мийниця за плитою у глибині кухні. Як трохи перехилитися через бильця, то добре видно… Ну, думаю, миє собі й миє. Хай!.. Мамі, мабуть, допомагає, мама попросила, мало що… Я теж іноді мию, як попросять. Треба ж дома допомагати. Правильно?… Але вчора чую – мати його: "Ромчику! Та кинь ти вже ці каструлі, я сама. Біжи надвір. Хлопці оно вже двічі у футбола грати гукали…" – "Переб'ються! – каже. – Почекають". – "Ну що ти скажеш! – сплеснула мати руками. – Раптом ні з того ні з сього захопився миттям посуду. Синку! Та що з тобою, чесне слово?" – "А що? – усміхається. – А як мені подобається! Не може бути такого хобі, чи що?" Уявляєте?… Жах!..
Гриша Гонобобель одразу весело загорлав:
– Га-га!.. Здорово!.. Каструльник Лещенко!.. Га-га!.. Мийник-помийник!.. Хобі-бобі!.. Га-га!
Але Шурочка Горобенко, найпоміркованіша і найрозважливіша в класі, на Гонобобеля одразу цитьнула:– Цить!.. Ти у житті, мабуть, ложки за собою не вимив. Чого зуби скалиш!.. Нічого сміятися… Але факт цікавий. Я сама хоч і мию завжди посуд, але щоб захоплюватись… Треба з ним поговорити.
Ромчик Лещенко не був такий галасливий, як Гришка Гонобобель, але й не був такий тихоня, як Антоша Дудкін. Ромчик був звичайний собі нормальний хлопець. Середньостатистичний, як сказав би тато Шурочки, доктор економічних наук Іван Семенович Горобенко. Коли у класі був галас, Ромчик галасував. Коли у класі була тиша, Ромчик сидів тихо. Були в нього різні оцінки, і десятки-одинадцятки, і шістки, а іноді навіть й гірші (хоча й рідко).
Міг Ромчик смиконути якусь дівчинку за косу або "конячий хвіст", але міг і почастувати її цукеркою. Одне слово, був Ромчик звичайний середньостатистичний хлопець. І тому таке незвичайне, прямо скажемо, виняткове захоплення всіх здивувало.
– Але треба бути делікатними, – сказала Шурочка. – Я сама з ним поговорю. Ви всі навіть не підходьте близько. Ясно?
Всім було ясно. Крім Гонобобеля.
– А я підійду. Ги-ги! – гигикнув він. Довелося стукнути його книжкою по голові.
Дія відбувалася перед уроками, до зарядки.
Ромчик, нічого не підозрюючи, гортав нашвидку підручник (не встиг щось довчити).
Шурочка заскочила його зненацька.
– Слухай, – сказала вона, рішуче підійшовши до нього. – Ти тільки скажи правду. Не викручуйся. Ти ж знаєш, я не люблю, коли викручуються… Ти що – справді любиш мити посуд?
Ромчик почервонів.
– А що?… Не можна?
– Ні! Чого? Навпаки. Можна. Навіть треба. Я сама часто мию. Але щоб любити…
Ромчик почервонів іще більше:
– А я люблю! І… і – все!.. Кому яке діло!.. Не заважай мені, бо я не встигну. Вибач…Ромчик різко одвернувся од Шурочки і знову вшнипився у підручник.
Шурочка здвигнула плечима і повернулася до гурту, що стояв віддалік. Гуртові нетреба було нічого пояснювати. Гурт усе чув.
– А може, він псих?… Ги-ги! – вищирився Гонобобель.
– Сам ти псих! – сказала Шурочка. Але в голосі її не було впевненості.
Так Ромчик Лещенко перестав бути звичайним середньо-статистичним хлопцем. Людина, що любить мити посуд, на думку п'ятого "А", не могла бути звичайною.
А через кілька днів цього разу вже Гришка Гонобобель зробив іще одне вражаюче відкриття. Відкриття, яке примусило весь клас серйозно, по-справжньому хвилюватися.
Гришка потім навіть не міг згадати, чого він пішов на той пустир, обгороджений парканом, де вже другий рік збираються зводити новий будинок, а поки що звалюють різний мотлох. Але факт лишається фактом: на пустир Гришка пішов. Одхилив дошку, заліз – і раптом побачив Ромчика. Ромчик був один і вовтузився у ярку, щось робив.