– Друг мій у тому райвідділі працює… Знайшли її, виявляється, кілька людей бачило. Описали, і по тому словесному портрету знайшли. До речі, дівчинка, а не хлопець. Не з вашої, правда, школи. Взагалі з іншого району, з Дарниці. Випадково у тому скверику була. У неї там бабуся навпроти живе. Скромна така, сором'язлива, каже, дівчинка. Не пам'ятаю точно, як звуть. Але знайшли. Він мені якраз учора казав…
– Ха-ха! – розплився в усмішці Ігор Дмитруха. – 3 іншої школи! Дівчинка! Ха-ха!.. А вони думали, що з їхнього передового "А". Розігналися!.. А це чужа. Авжеж! Я так і думав. Не міг ніхто з їхніх таке зробити. Не ті кадри… Мілкота!
Спасокукоцький і Кукуєвицький весело захихикали. А Галушкинський і Монькін навіть зареготали вголос.
– А от і ті, ті кадри! Неправда! – вигукнув Валя Тара-ненко.
– Обізвався! Геройський кадр! Ха-ха! – презирливо кинув Дмитруха під дружний регіт "бешників".
Валя втягнув голову в плечі. Хлопці-"ашники" промовчали. Якось важко говорити про самих себе, що ми, мовляв, не такі. А дівчат з "А" поблизу не було. І тому в цьому ігровому епізоді, як люблять говорити спортивні коментатори, їхнє ("бешників") було зверху.
І хоч вони й розуміли, що "бешники" беруть реванш за поразку в змаганні, настрій у наших хлопців трохи підупав. Неприємно, коли хтось сумнівається у твоїй здатності на благородний учинок…
І от цей незвичайний трудовий день закінчився… Табору не впізнати!
Все кругом чисто. Білі корпуси виблискують ясними вікнами у промінні призахідного сонця.
Над естрадою – червоний транспарант із білими літерами: "Вітаємо першу зміну! Радісної вам праці! Веселого вам відпочинку!" А на величезній клумбі висаджено квітами: "Ласкаво просимо!"
Любо глянути, коли всюди така краса. А особливо – коли це справа твоїх рук.
Автобуси вже заповнені. Он біжить останній пасажир – шестирічний Андрюха, що був десь завіявся, чим немало схвилював Глафіру Павлівну. Батьки чомусь хвилювалися менше. От уже й він сидить на передньому сидінні біля вікна.
Прощально проспівала сирена міліцейської машини.
Автоколона рушила.
Шурочка й Тая приліпилися до вікна. От зараз… зараз… от…
– Ой! Дивіться! Дивіться! – здивовано вигукнула Оля Татарчук.
Край дороги на припорошеній пилом землі виднівся вже знайомий нам з вами надряпаний гілкою напис: "Весь п'ятий "А"" – і велика п'ятірка з хвостиком.
Всі повитягали шиї, визираючи з вікон. А ті, що сиділи з іншого боку, посхоплювалися з місць, а деякі навіть скочили на сидіння.
По лісовій вибоїстій дорозі автобус коливався повільно, і тому всі встигли помітити.
Та не проїхали вони й сотні метрів, як знову автобус вибухнув здивованими вигуками.
Край дороги було написано: "Весь п'ятий "Б"" – і теж стояла здоровеннецька п'ятірка з хвостиком.
Автобус п'ятого "А" їхав першим після міліцейської машини. Слідом за ним їхав автобус п'ятого "Б".
І всі "ашники" обернулися назад.
Там уже теж помітили напис, і в їхньому автобусі зчинилася така сама здивована метушня.
Шурочка й Тая глянули одна на одну, а потім на переднє сидіння.
Ще ніхто, крім них, не знав Андрюхиної таємниці. І Шурочка голосно, на весь автобус сказала:
– І правильно! Вони сьогодні теж цілком її заслужили…
– Ага! – Правильно!
– Заслужили! – загукали дівчатка.
Хлопці мовчки перезирнулися, Валя Тараненко знизав плечима:
– Може, й заслужили… Не будемо злопам'ятними… – Тоді подумав і додав: – Будемо благородними…
І хлопці схвально загули.
Це ж усе-таки приємно – бути благородними.
А Шурочка сказала, знову ж таки голосно, на весь автобус:
– Я не знаю, хто ставить ці оцінки, але це мудра і добра людина.
– Хай живе її мудрість! – підхопила Тая.
– І доброта! – закінчила Шурочка.
Вони знову глянули одна на одну й усміхнулися. Андрюха цього не бачив.
Сидячи на передньому сидінні, він солідно супив брови й закопилював губу.
Глянувши на нього, ніхто б не подумав, що він має якийсь стосунок до тих написів на дорозі…