Йому таки було страшно, бо він згадав, скільки прикрощів завдав кожному з них.
— В море його! — закричав Вовчик-братик.
— Геть з корабля! — закричала Лисичка-сестричка.
— П-правильно! — закричав заєць Сергій.
— Хай поплаває у сльозах, які наплакав! — закричав слон Филимон.
— Кря-кря-кря! — закричала качечка Крячечка.
Лесик зіщулився.
І тут раптом почувся крик ляльки Гальки:
— Ой, дивіться! Ой, дивіться! Ой, летить!
Всі оглянулися і побачили, що їх наздоганяє, летячи низько над хвилями, наче корабель на підводних крилах, триголова змія.
Підлітаючи до них, вона хвацько, на три голоси заспівала:
Гей, стривайте! Стійте, ну!
Все одно вас дожену!
Дожену вас все одно
І усіх пущу на дно
Я лиха змія Вередазмія!
Капризазмія!
Плаксіязмія!
Кому кажу — стійте і оддайте мені негайно мого Олексія!
І вона заклацала своїми крокодилячими щелепами, ладна от-от схопити Лесика.
І тут раптом наперед вискочила лялька Галька, закрила собою Лесика і закричала:
— Не чіпай його! Не смій його чіпати!
Голови Вередазмії-Капризазмії здивовано перезирнулися і хором засичали:
— Ах, то тут ще хтось мені заважає! Ще й одважуеться кричати на мене! Так от замість нього я схоплю тебе! Щоб не була така хоробра! Горе тобі буде з твоєю хоробрістю! Я з тебе зроблю зміючку-капризючку! Г-гам!
І Вередазмія-Капризазмія схопила ляльку Гальку і вмить щезла.
Ніхто не встиг навіть оком зморгнути. Лесик так і застиг, вражений.
"Я її у сміттєпровід кинув, а вона мене врятувала! Ой! Що ж тепер з нею буде?!"
— Друзі! — підніс угору хобота слон Филимон. — Тримайте себе в руках… тобто в ногах… тобто в лапах! Лялька Галька мужня іграшка. Я її добре знаю. Ми з однієї іграшкової крамниці.
— Треба якнайшвидше дістатися до Жарт-Птиці,— сказав Залізний Роб і розказав усе, про що ви вже знаєте.
— А-а… так Олексій-Плаксій не винен. Це, значить, все ота зміюка, — тихо проказав слон Филимон і почав обмахуватися хоботом, бо йому стало ніяково перед Лесиком.
— Ми ж не знали, — винувато схилив голову Вовчик-братик.
— Ти не гнівайся, — винувато схилила голову Лисичка-сес— тричка.
— П-пробач, д-друже! — і собі заїкнувся заєць Сергій.
— Кря-кря-кря! — сказала качечка Крячечка.
Проте гніватися на них Лесик не мав ніякого права. Він сам це прекрасно розумів.
— А далеко до Жарт-Птиці? — спитав слон Филимон.
— Не близько, — сказав Залізний Роб. — Треба перепливти Море Сліз, перейти Велику Жовту Пустелю, пройти Ліс-Лісище, переправитися через Яр-Крутояр, подолати Болото-Болотище… І там за Квітучою Долиною росте Диво-Сад, а в тому саду Горіх — Веселий Сміх. І на тому горісі живе чарівна Жарт-Птиця. Так сказав чарівник-жартівник Нежурись.
— Вперед! — вигукнули всі в один голос.
Вітрила з носових хусточок напнулися.
Корабель помчав уперед.
Аж ось і берег.
Зійшли мандрівники з корабля.
Роздивилися.
Куди не глянь — сумна одноманітна гола рівнина. Велика Жовта Пустеля.
— От що, друзі, ви йдіть, а я залишусь пильнувати корабель, — сказав Гришка. — Бо коли він десь подінеться, як же ми назад через Море Сліз перепливемо?
— Гаразд, — погодилися всі.
— Знаєте що, — сказав слон Филимон. — Сідайте мені на спину. Я вас повезу. Так швидше буде.
Филимон був великий, зроблений з пап’є-маше слон на дерев’яній підставці з коліщатками.
Вовчик-братик і Лисичка-сестричка першими скочили Филимонові на спину— вони були найспритніші. За ними скочив заєць Сергій, потім качечка Крячечка, потім Залізний Роб.
Один лише Лесик розгублено стояв, не знаючи, що йому робити. Він згадав, як одірвав Филимонові вухо, і йому на хвилинку стало ніяково.
— А ти чого? — обернувся до нього слон Филимон. — Ану лізь швидше! Теж іще! Просити треба!
І, не чекаючи далі, схопив його хоботом і спритно посадив собі на спину. Тоді відштовхнувся ногою і поїхав.
Слон Филимон раз у раз одштовхувався задньою ногою від землі і їхав на своїй підставці, як на самокаті. Тільки курява здіймалась.
І хоча навколо пролягала Велика Жовта Пустеля, настрій у мандрівників був бадьорий. А Вовчик-братик і Лисичка-сестричка навіть пісню заспівали:
В нас компанія чудова —
Іграшкова, ще й казкова!
Всі відважні, всі хоробрі,
Мужні, щирі, дружні, добрі.
Всі герої хоч куди!
Хоч на подвиг нас веди!
Якщо стане
Вам погано —
Кличте нас,
І всі ми враз
Виручати підем вас.
Отакі ж бо ми, такі,
І веселі, і меткі!
Їхали вони, їхали, і от нарешті переїхали Велику Жовту Пустелю. І під’їхали до густого темного лісу. То був Ліс-Лісище.
Зупинився слон Филимон на узліссі і сказав:
— Злазьте, хлопці! Через ліс я на своїй підставці з колесами не проїду. Густо дуже. Далі доведеться вам пішки йти. А я вас тут почекаю.
— Ну що ж, твоя правда, — сказав Залізний Роб.
— Спасибі тобі, Филимосю, бувай здоровий! — сказали Вовчик-братик і Лисичка-сестричка.
— Н-не н-нудьгуй т-тут б-без н-нас, — сказав заєць Сергій
— Кря-кря-кря! — сказала качечка Крячечка.
— Постараюсь, — зітхнув слон Филимон.
Всі потиснули йому хобот і пішли в ліс.
Ліс був густий і темний. Ні стежок в ньому не було, ні доріг.
Вони одразу згубили один одного з очей, розбрелися й заблудилися.
Почали перегукуватися.
Ледве зібралися докупи.
Зробили перекличку. Качечки Крячечки не долічилися. Пропала качечка Крячечка. Заблудилася.
Гукали-гукали.
Не відгукується качечка Крячечка.
Що робити?
— Вона ж така побита, така слабенька, — зітхнув Залізний Роб (в якого було добре і чуйне серце). — Не можна залишати її в лісі. Сама вона пропаде. І затримуватися дуже не можна. Лялька Галька ж там у Вередазмії-Капризазмії страждає…
— В-ви йдіть, — сказав заєць Сергій. — А-а я з-залишусь. Я п-прудконогий. В-весь л-ліс оббіжу, а-а з-знайду її.
— Ну гаразд, — погодилися всі. — Бувай здоровий. Щасти тобі!
Щоб не губитися більше, взялися вони один за одного і пішли далі.
А заєць Сергій пострибав шукати качечку Крячечку.
Ішли вони, йшли. Йшли вони, йшли. І нарешті вийшли з Лісу-Лісища. Бачать — перед ними Яр-Крутояр. Глибочезний — дна не видно.
— Значить, так, — сказала Лисичка-сестричка. — Я беру в зуби мотузку, перестрибую через Яр-Крутояр, закріплюю на тому боці мотузку, і тоді ви всі перелазите по мотузці.
— Гаразд, — сказав Вовчик-братик. — Все правильно. Тільки мотузку в зуби беру я і перестрибую через Яр-Крутояр я.
— Ні, не сперечайся, — сказала Лисичка-сестричка. — Я придумала, я й перестрибую. До того ж, як я не дострибну і загуркочу в Яр-Крутояр, ти полізеш мене витягати. Бо ти дужчий. А я тебе не витягну.
— Ну що ж, може, й правда, — погодився Вовчик-братик.
Лисичка-сестричка взяла в зуби мотузку, розбіглася добряче, я-ак стрибне…
Шургиць!
Гур-гуррр!..
Трошечки-трошечки не дострибнула Лисичка-сестричка. Загуркотіла у Яр-Крутояр. Вирвалася в неї з зубів мотузка — і зникла у проваллі Лисичка-сестричка.
— Агов! — перехилившися, загукав у провалля Вовчик-братик. — Агов! Лисичко! Ти жива? Агов! Сестричко!
Довго не було ніякої відповіді.
Нарешті з глибини Яру-Крутояру долинув ледь чутний голос:
— Жива! Тільки ноги, здається, пошкодила. Кидайте мене, хлопці. Добирайтеся самі. Не баріться. Прощавайте!
— Ех! Ну що вона таке говорить! — досадливо махнув лапою Вовчик-братик. — Хіба я кину друга в біді!.. От що! Ви якось самі переправляйтеся через Яр-Крутояр. Щоб часу не гаять. А я полізу витягати її.
І Вовчик-братик поліз у Яр-Крутояр.
Задумався Залізний Роб.
І раптом каже:
— А знаєш що — давай мене розгвинтимо (я ж із "Конструктора" зроблений), змайструємо місток, перекинемо його через Яр-Крутояр, ти перейдеш, витягнеш мене і знову згвинтиш. От! Як я раніше до цього не додумався! Не довелося б бідній Лисичці-сестричці провалюватися, а бідному Вовчику-братику за нею лізти.
І Залізний Роб, не довго думаючи, почав одгвинчувати свої ноги. Лесикові не лишалося нічого іншого, як допомагати йому.
Потім Лесик змайстрував сякий-такий місток, перекинув його через Яр-Крутояр, перейшов на той бік, витяг місток, розгвинтив, знову згвинтив Залізного Роба. І пішли вони далі.
Ішли-йшли і підійшли до Болота-Болотища. Ледь ступив Залізний Роб — і одразу назад.
— Ні,— каже, — я через це болото не перейду. Я ж залізний, важкий. Затягне мене одразу. Доведеться тобі самому через болото переходити.
Дуже хотілося Лесикові за звичкою одразу сказати: "Не хочу!.. Не буду!.. Не піду!.." — але тут згадав він, як усі інші поводилися: слон Филимон на собі всіх через Велику Жовту Пустелю віз, заєць Сергій самовіддано лишився у темному страшному лісі качечку Крячечку шукати, Лисичка-сестричка хоробро стрибнула через Яр-Крутояр, Вовчик-братик мужньо поліз її витягати, а Залізний Роб погодився самого себе розгвинтити, щоб побудувати місток. Не кажучи вже про ляльку Гальку, яка собою пожертвувала, щоб Лесика захистити.
І ніхто не те що не заплакав ні разу — не скривився навіть.
Згадав усе те Лесик і не сказав нічого. Тільки зітхнув.
Обережно ступаючи з купини на купину, пішов він через Болото-Болотище. Довго йшов. Страшно йому було, дуже хотілося назад повернути, але він щоразу згадував про друзів, про ляльку Гальку і примушував себе йти.
І перейшов він нарешті Болото-Болотище.
І вийшов на широку Квітучу Долину
І хоч був він уже дуже стомлений, але йому так захотілося якнайшвидше врятувати ляльку Гальку, що він кинувся бігти.
Біг, біг, біг і прибіг до Диво-Саду.
У саду стояв веселий мелодійний шелест. Дерева, сплівшися між собою вітами, наче за руки взявшись, погойдувалися з боку в бік, немов танцювали танок.
Посеред саду росло велике дерево, рясно вкрите листям, що було схоже на усміхнені ротики. Віти його рипіли, наче сміялися.
То був Горіх — Веселий Сміх.
На вершині горіха сиділа велика яскрава пташка, схожа чимось на циркового артиста-клоуна. Один бік у неї був жовтий у зелені горошини, другий червоний у сині горошини. На голові рудий чуб, схожий на клоунський ковпак. А дзьоб широкий, як у папуги, і весело усміхався.
Ну, звичайно, це була чарівна Жарт-Птиця.
Лесика охопила така радість, що він засміявся.
Нарешті!
Жарт-Птиця сиділа нерухомо, з заплющеними очима, — мабуть, спала.
Коли Лесик підійшов, вона розплющила одне око, схилила набік голову, глянула на нього цим оком, підморгнула і сказала:
— Здоров, козаче!
Зовсім як чарівник-жартівник Нежурись.
Потім те око заплющила, а розплющила друге, схилила голову на другий бік і спитала:
— А хто такий ти і чого
Прийшов до дерева мого?
Лесик чогось знітився і, затинаючись, відповів:
— А… а я Олексій… Лесик я…
Дзьоб Жарт-Птиці кумедно розкрився від здивування:
Овва! Овва!
Які дива!
А чи не той ти Олексій,
Якого кличуть ще Плаксій?
Що вередує день при дні,
Що капризує день при дні,
Чи той ти хлопчик, а чи ні?
Лесик опустив очі і став носаком свого сандалика колупати землю.
— Так я ж не винен.