І взагалі — хороший хлопець.
Любочка. Хороший-хорошнй! То ви його просто не знаєте. Міг би…
Віра Василівна. Ну йди, йди!
Любочка йде.
Дмитро Миколайович. Наші будинки будуть зносити. І в міліції не дуже хотіли прописувати Любочку у Надії Іванівни. Це ж потім зайву квартиру давати доведеться.
Віктор Олександрович (показує рукою на маленькі будиночки, церкву, садки). Невже не буде всього цього? Просто не віриться. Така ж краса! Аж очі вбирає.
Віра Василівна. Не буде. На жаль. Доживає наша Ковалівка.
Входить Стрижалковський.
Стрижалковський. Пробачте… Люба Троян тут живе? Продавщиця?
Віра Василівна. Так. Вона скоро буде. А ви, пробачте, щось хотіли? Може, щось передати? Переказати?
Стрижалковський. Що я хотів?.. Хотів… в очі їй зазирнути… Чи людські вони… ті очі… (Загнувся.) Щось я не те кажу… Ех!.. Не вмію я людей ненавидіти… Не вмію…
Віра Василівна (вражено перезирається з Дмитром Миколайовичем, Віктором Олександровичем). Що?
Дмитро Миколайович. Та це ж батько Дмитрика!.. (Стрижалковському.) Що сталося?.. Здрастуйте… Де Дмитрик?
Стрижалковський. Дмитрик?.. Нема Дмитрика!.. Нема…
Дмитро Миколайович. Що? Що? Стрижалковський (стримуючи сльози). Учора ввечері я з лікарні прийшов… А на столі… записка… "Мамо! Тату! Я не злодій. Не брав я того масла. Але довести не можу. Тому йду. Назавжди. Прощайте. Простіть. Я вас дуже люблю…" (Схлипує.)
Дмитро Миколайович. Що?!
Віра Василівна (затуляє рота долонею). Ой!
Стрижалковський. Усю ніч шукав… І сьогодні весь день… Просто не знаю… Не знаю!.. Жах якийсь…
Віра Василівна. Боже мій!
Дмитро Миколайович. Може… може, він поїхав кудись? До родичів?
Стрижалковський. Йому нікуди їхати. У нас нема родичів.
Віра Василівна. Все одно. Треба шукати. Треба шукати. Його знайдуть!
Стрижалковський. Через два тижні… А то й через місяць… Ми живемо біля Дніпра…
Дмитро Миколайович. Ні! Ні! Не може бути! Ні!
Затемнення.
КАРТИНА П'ЯТА
Кабінет слідчого прокуратури. Праворуч — стіл слідчого. Ліворуч (півколом) стільці. На них сидять Тетяна Михайлівна, Любочка, Дмитро Миколайович, Віра Василівна, Надія Іванівна, окремо біля дверей — Стрижалковський.
Дмитро Миколайович. Ні! Ні! Не може бути…
Надія Іванівна. Як же так?.. Це неможливо. Це неможливо!..
Дмитро Миколайович. Він був у нас напередодні. Такий життєрадісний, веселий… Як це могло трапитися?! Як?!
Слідчий. Будемо розбиратися. (Любочці.) Прошу! Розкажіть.
Любочка. Що? Я ж уже говорила… Тетяні Михайлівні… і взагалі… (Плаче.) Ой! Якби я знала… Якби я могла подумати!.. Я ж ніколи його не бачила. Я думала, що це якийсь… Я ж не знала.
Слідчий. Розкажіть, будь ласка, з самого початку все, що відбулося у магазині.
Любочка. Ну… ну я ж уже говорила. Стою на контролі. Перевіряю. Іде хлопчик, височенький такий, з кульком поліетиленовим. А в нас з кульками, торбинками взагалі не дозволяється. За інструкцією. Лише з нашими залізними кошиками. "Показуй", — кажу. Пачка масла, кефір і сирок плавлений. Чек на кефір і сирок є, а на масло… "Ти за масло платив?" — питаю. "Ні,— каже. — Я масла не брав". — "Як же, — кажу, — не брав. А це?!" Ну… і одвела його до Тетяни Михайлівни. А що я могла зробити? Я ж мусила. За інструкцією.
Тетяна Михайлівна. Правильно! Ви знаєте, скільки у нас випадків! І якби він попросився по-хорошому: "Більше не буду. Я ненавмисне". Та я б сама ті сімдесят копійок за нього заплатила! А то ж він почав грубіянити! Уявляєте?
Стрижалковський. Грубіянити?
Дмитро Миколайович. Грубіянити? Не може бути! Не міг він грубіянити!
Тетяна Михайлівна. Ви мені кажете!
Дмитро Миколайович. Та я його прекрасно знаю. Не міг він грубіянити. Він не з тих дітей, які…
Тетяна Михайлівна. Стала б я брехати! До речі, такі самі діти, трохи доросліші, тиждень тому сумку в мене увечері вихопити хотіли. Ледве втекла.
Слідчий. І як же він вам грубіянив?
Тетяна Михайлівна. Я йому кажу спокійно так, лагідно: "Як тобі не соромно, хлопчику! Цікаво, як твоє прізвище?" Хотіла ж по-доброму. А він: "Не ваше діло!" І — хоч ти вбийся. Не говорить прізвище і все. Я й так, і так. Нічого не допомагає. Я ж хотіла для нього краще. Думаю, хлопцю в армію йти. А все ж починається з дрібниць. А закінчується колонією, тюрмою. Хотіла, щоб він опам’ятався, схаменувся. Що — неправа я?.. А він вперся.
Ви ж знаєте, які вони вперті. А тут якраз міліціонер заходить. Я кажу: "От, будь ласка, за масло не заплатив, прізвище не називає". Ну, сержант Марченко склав акт і…
Слідчий. Сержанта, на жаль, нема. Я його викликав, але… Навіть у райвідділі не поінформовані, де він. Правда, у нього, здається, вихідний, проте він знає, що трапилося. І мав би…
Тетяна Михайлівна. Може, то він і налякав хлопця. В міліції, ви ж знаєте… Зараз про це стільки пишуть.
Надія Іванівна. Любо! Чого ж ти мовчиш? Вася, здається, тобі щось казав.
Слідчий (Любочці). Ви з ним добре знайомі?
Любочка. Він… він казав, що має поїхати в село. До матері. Копати картоплю. Мати стара, немічна. Він ще раніше домовився.
Слідчий. Ну, гаразд, з ним ми потім з’ясуємо… Поки що спробуємо встановити по документах… Значить, кажете, сержант Марченко склав акт. (Перегортає папери на столі.) Так. Є такий акт. "Про неоплачений товар вартістю 0,7 карбованця". І пояснювальна записка касира-контролера Троян. (Двері прочиняються, слідчий і разом з ним глядачі бачать у коридорі Віктора Олександровича, що напружено прислухається до розмови.) Вам що, товаришу? Я зайнятий! Зачиніть, будь ласка, двері! (Віктор Олександрович причиняє двері, але нещільно. Слідчий Тетяні Михайлівні.) Скажіть, а трапляються у вас випадки, коли покупці просто забувають заплатити?
Тетяна Михайлівна. Трапляються, звичайно. Щоправда, більше бабусі, дідусі, хворі усякі… та й інші… але…
Слідчий. У вас же навіть стаття витрат передбачена — списання на натуральні збитки, де є забудькуватість покупців. Сотні карбованців.
Тетяна Михайлівна. Якщо не стежити, не зупиняти, ця стаття буде не сотні, а тисячі карбованців.
Слідчий. До речі, нещодавно у вашому магазині була виявлена недостача понад тисячу карбованців. Ви спокійно склалися і внесли гроші до каси. А тут сімдесят копійок.
Тетяна Михайлівна. Справа не в копійках, а в принципі! Неоплачений товар є неоплачений товар. Хоч двадцять копійок, хоч п’ятсот карбованців. Ви на мене, товаришу слідчий, не той… Знайшли стрілочницю! От якби ми не затримали, була б кримінальна відповідальність, а так… Я консультувалася. Кримінальної відповідальності в наших діях нема. От завжди шукають козла. Щоб на нього звалити. Ні! Я козлом не буду! Мені вже сьогодні пропонували поміняти магазин. А чого, питається? Щоб люди думали, що я винна? Ні!
Слідчий. Отже, провини своєї ви не відчуваєте?
Тетяна Михайлівна. А в чому наша провина? У тому, що ми хотіли хлопця зупинити? Ну, як я повинна була робити? Як? От завтра знову затримаємо когось з неоплаченим товаром — яка моя функція? Відпускати?
Слідчий. Я цього не кажу. Але діти все-таки ж діти. І до них треба ставитися як до дітей, а не як до закінчених злочинців. (Перебирає папери, після паузи.) От його пояснювальна записка. На спеціальному бланку. Мабуть, вперше в житті писав на такому бланку… "Прізвище, ім’я, по батькові… Стрижалковський Дмитро Михайлович… Рік народжений 1975. Партійність — піонер. Місце народження… і так далі". А нижче друкарським способом видруковано: "По суті заданих мені питань можу пояснити таке"… І дитячим почерком: "Я в магазині № 5 купив плавлений сирок і кефір (для мами). І забув, що в мене лежить у кульку пачка масла. Я її купив раніше, у молочному. Тому за масло я не заплатив. Продавець подумала, що я взяв масло у магазині, затримала мене і передала у міліцію. Більше я так не буду робити ніколи і ніде. Обіцяю".
Тетяна Михайлівна. Вони всі твердять, що забули. Він же і прізвища свого сказати не хотів. Ми змушені були дзвонити у школу.
Слідчий. При хлопчикові? Для чого?
Тетяна Михайлівна. Ну, щоб перевірити. А може, він вигадане прізвище сказав.
Слідчий. А він що?
Тетяна Михайлівна. Плакав, звичайно.
Слідчий. І нічого не говорив?
Тетяна Михайлівна. Здається, сказав… "Якщо мама дізнається…" Чи щось таке.
Слідчий. І ви все-таки вважаєте, що зробили правильно?
Тетяна Михайлівна. Ви так говорите, наче… наче я… наче ми… юридично ми всі — свідки. Не обвинувачені. Я консультувалася. Звичайно, це все… неприємно… жахливо, я хотіла сказати. Ніхто не заперечує. Але хто знав? Хто?.. Адже неможливо все передбачити. Кругом таке робиться… Всі один одного смикають. Може, щось і не зовсім так скажеш, зробиш. Так треба одразу…
Слідчий. Все передбачити, звичайно, неможливо. Але діти, повторюю, це все-таки діти… (Стрижалковському.) Пробачте, я розумію, вам важко зараз говорити. Але, якщо можете, розкажіть трохи., про Дмитрика.
Стрижалковський. Розказати? Про Дмитрика? Що розказати? З чого почати? Навіть не знаю..
Слідчий. А ви почніть, з чого хочете.
Стрижалковський. З чого хочу? Я хочу… хочу, щоб ви зрозуміли, що то був за хлопчик, що то була за людина… Та хіба на словах поясниш? Треба було бачити, говорити… Відчувати його подих, коли він підходив до стільця, мовчки обіймав тебе ззаду за шию і клав голову тобі на плече. Я боявся дихнути, боявся поворухнутися… тому що… тому що це були кращі хвилини мого життя…
Слідчий. Я вас розумію.
Стрижалковський. Ні-і… Що ви розумієте? Нічого ви не розумієте. Бо нічого не знаєте. Ліда сказала, що, коли вона вперше побачила його, серце в неї завмерло і зупинилося. А тут ще керівник табірного оркестру: "Дивись, наче синочок твій. Такий схожий". І Ліда відразу, не задумуючись: "Значить, мій і буде!"
Слідчий. Ви хочете сказати…
Стрижалковський. Ліда того літа працювала у піонерському таборі. Там відпочивали вихованці школи-інтернату для музично обдарованих дітей-сиріт і тих, хто лишився без опіки батьків. Ми часто з Лідою працювали у таборах замість відпустки. Чи можуть взагалі нормальні батьки зрозуміти тугу бездітних по дітях — не знаю… Дмитрик якось теж одразу потягся до Ліди. Вони не розлучалися з ранку до ночі. Це була доля… Я не знаю, що тепер буде… У мене теж зупинилося серце, коли я вперше побачив їх разом. Вони сиділи на лавочці. Він якось судорожно обіймав Ліду і притискався до її грудей… Йому було тоді вісім років.
Слідчий.