Кревний, розумієш. Ми з твоєю прабабкою, Манефиною мамою, рідні брат і сестра. І даремно ти мене обізвав тоді "дисидентом…"
— Я-а?!
— Бач, совісно стало. Навіть самому не віриться. Думаєш, твоя баба Манефа просто так сюди переїхала? До мене переїхала. Бо, крім мене, у неї нікого з родичів не лишилося. Отже, я за всіх вас відповідальний перед людьми. Бо — найстарший у роду. І не можу я спокійно дивитися, що у вас робиться…
Дід Гогоня зітхнув і якийсь час кульгав мовчки.
— Нечисте щось робиться. Розумієш? Ти вже хлопець не малий, мусиш розуміти…
— Я розумію, — сказав я.
Йому було важко говорити.
— Ти тільки не лякайся… Твій батько непоганий чоловік, але… він працює у торгівлі. А це, так би мовити, зона підвищеної небезпеки… Бо з грошима, з великими грошима справу мають люди. То колись жартома казали: "Нам сонця не треба — бо Сталін нам світить, нам хліба не треба — роботу давай!" Треба, треба, багато чого треба людям. І слабкодухому важко встояти перед спокусою. Але, синку мій дорогий, нечесні, лихі гроші ніколи ще не приносили людям щастя. Саме лише горе.
— Я розумію, — повторив я.
— Молодець! — зрадів дід Гогоня. — То прекрасно, якщо ти це розумієш. Може, ти єдиний у змозі врятувати зараз батька… батьків…
— Як? — спитав я.
— Тільки не подумай, що я тебе підмовляю на батьків клепати, наговорювати. Боже збав!.. То колись Павлик Морозов вважався героєм. Ніякий він не герой. Нещасна дитина. Жертва страшної епохи. Рідних батьків зраджувати — то останнє діло… От якби ти з ними просто поговорив. Обережненько. Щоб про тебе подумали, про твою долю… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно…
Дід Гогоня замовк і знову якийсь час ішов мовчки.
— Я спробую, — нарешті сказав я.
Дід Гогоня мовчки пригорнув мене до себе, і мені здалося, що я відчув, як б'ється його серце…
Розділ XVII
Розповідь Вітасика Дорошенка ще раз ненадовго переривається, щоб нагадати читачеві, що капітан Горбатюк не сидить склавши руки, а розплутує загадки подій, як то кажуть, екстремальних
Капітан Горбатюк уже дві години не відходив від рації.
Оперативники доповідали кожні п'ять-десять хвилин. Крізь потріскування і шарудіння раз у раз чулося:
— Першому! Доповідає третій! Обстежили восьмий квадрат. Машини не виявили.
— Першому! Доповідає п'ятий! Обстежили тринадцятий квадрат. Нема.
— Першому! Доповідає четвертий. Через КП машина не проїжджала.
— Першому! Доповідає другий. На східному напрямку глухо.
Слухаючи, капітан тільки зітхав. Хлопці, звичайно, старалися.
Але — загубити легше, ніж знайти. Просто не пощастило. Розвертаючись, вони втратили майже три хвилини. Слідом за "Жигулями" Здоровеги назустріч одразу йшла автоколона з делегатами якоїсь конференції, і перерізати їй шлях було неможливо.
А за три хвилини "Жигулі" одриваються на п'ять кілометрів (при швидкості під сто на годину). І де вони звернули з шосе — не відомо. А те, що звернули, точно. Повз КП у місто вони не в'їжджали. Мабуть, усе-таки помітили "хвоста".
Капітана особливо хвилювало те, що, по-перше, там Валера, одинадцятикласник, і по-друге, що вони з Шипулею після ресторану, напідпитку. Отже, можливі будь-які непередбачені ексцеси.
Бентежило капітана й те, що не було ніяких відомостей від "сьомого", який відповідав за безпеку Жені Киселя.
"Гарний хлопчина, — думав про Женю капітан. — Такий іще малий, у шостому класі, а вже здатний на вчинки, на особисту ініціативу. Буде з нього толк. Стане людиною. А на вигляд такий тендітний, мрійливий. Вірші пише. Яке обманливе буває перше враження. Як треба уважно і глибоко…"
Роздуми капітана враз перервалися.
— Першому! Доповідає третій! У сімнадцятому квадраті на лісовій дорозі виявлено машину Здоровеги. Машина врізалася в дерево. Власник машини у важкому стані, непритомний. Потрібна "швидка допомога"! Потрібна "швидка"! Терміново! Більше нікого в машині нема.
Капітан негайно викликав "швидку" і помчав на місце аварії.
Лісова дорога в тому місці була рівною, не вибоїстою. Здавалося, водій навмисне розігнався по ній, щоб врізатись у височезну сосну, що стояла край дороги. Бо далі починалися вибоїни, і треба було гальмувати.
Весь капот машини сплющився у гармошку, лобове скло посипалося дрібними скельцями, кермо врізалося водієві в груди.
Оперативники розповіли, що коли вони підбігли до розбитої машини і кинулися витягати Здоровегу з кабіни, він на хвилину прийшов до тями, встиг промовити: "Я сам…" — і знову знепритомнів. Чи то він хотів сказати, що він сам постарається вилізти, чи — що сам винен в аварії.
Капітан ще по рації наказав "другому", "четвертому", "п'ятому" і "шостому" негайно прочесати навколишній ліс, не чекаючи підкріплення.
І майже в ту ж мить, як під'їхала "швидка допомога", "четвертий" доповів, що кілометрів за півтора від того місця, де сталася аварія, він затримав у лісі Валеру Лобуренка.
Оглянувши Здоровегу, лікар скрушно похитав головою, і за хвилину "швидка" з потерпілим уже мчала до міста.
А ще через кілька хвилин "четвертий" привіз Валеру. Вигляд у Лобуренка був жалюгідний. Рот роззявлений, очі несамовиті, ноги підгиналися, руки трусилися. Чи то його так розвезло після ресторану, чи то все з переляку. Говорити з ним зараз було неможливо. Він дивився безтямним поглядом і тільки гикав.
Шипулі не знайшли ніде.
Шипуля зник.
Розділ XVIII
Продовження розповіді Вітасика Дорошенка. Відповідальна розмова з "батьками"
Баба Манефа, виявляється, бігала у сільмаг по "колу". Бо Вітасик Граціанський, як потім я зрозумів, без "коли" дня прожити не міг.
І як прибігла вона додому з кошиком тієї "коли" і мене вдома не виявила, то мало не зомліла з переляку. Зняла галас на весь куток. — Вітя-а! Вітасику-у! Де ти?! Озовися! — ще здалеку почули ми з дідом Гогонею.
Побачивши нас, баба Манефа вдарила руками об поли:
— Та де ж вас лихий носить? О Господи! Я вже не знаю, що й думати… — і заплакала, витираючи кінцем хустки очі.
— Ну, не треба, не треба! Все ж гаразд, — заспокійливо мовив дід Гогоня.
— А ну його, той гаразд! — махнула рукою баба Манефа і одвернулась, притуливши хустку до очей.
— Раніше було б думати, — буркнув дід Гогоня. — Сама винна!
Баба Манефа знову махнула рукою, тепер уже мовчки, і почимчикувала готувати мені сніданок.
Зі слів діда Гогоні я вже знав, що на світанку приїздили "джипом" двоє, маленький, щуплявий, і кремезний, старий, але теж невисокий. Явно не ті, що були вночі. Балакали з "батьками" дуже інтелігентно, як сказав дід Гогоня (він не спав і у вікно все бачив — його ж хата через дорогу навскоси). Та інтелігентна розмова "батьків" дуже налякала, і вони одразу поїхали на своїй машині за тим "джипом".
Натякнув дід і на нічних грабіжників, які щось украли.
Про те, що я все це бачив, я дідові не сказав. Не хотів ускладнювати й без того складну ситуацію. Хтозна, як би повівся на моєму місці справжній Вітасик Граціанський. А весь час викликати підозри — нерозумно.
І от почав я чекати "батьків".
Чекав і думав — що ж я їм скажу, особливо Борису Борисовичу? І як вони поставляться до моїх слів?
Думав-думав і надумав — скажу, що все бачив (як насправді й було). А що — не міг я прокинутися вночі і побігти до вітру? Міг. І пробігаючи повз повітку, не міг побачити? Міг, звичайно. Чого мені думати? Хай вони думають! Хай викручуються. Хай пояснюють. Якщо й можна їх урятувати якось — то тільки правдою.
Вони приїхали аж надвечір.
Виснажені, схудлі й постарілі років на десять. Мені навіть шкода їх стало. Мабуть, нічого їхні намагання повернути скарб не дали.
Я навіть подумав, чи не відмовитися від тієї розмови. Але згадав слова діда Гогоні й вирішив: треба! Але — без свідків. Сам на сам. Я — і вони.
Дочекався я, поки баба Манефа пішла доїти Лиску (дід Гогоня взагалі не з'являвся), і спитав:
— Що трапилося?
Ми сиділи після вечері за столом, тихі й мовчазні. То була безмовна вечеря. Вони сказали, що їздили по справах, дуже втомилися і тому, ясна річ, не до розмов.
— Що трапилося? — повторив я, бо вони не одразу відповіли, тільки мовчки злякано перезирнулися.
— Нічого-нічого, синку. Все нормально, — втомлено усміхнувся Борис Борисович.
— Нормально?.. Я ж усе бачив. Уночі.
— Що ти бачив? — у нього зірвався голос. Відступати було пізно.
— Все бачив. І оте копання ями під коровою. І оте довгасте в мішку. І… і отих злодіїв із панчохами на головах.
Вони були приголомшені.
— Як?! Ти ж… спав… Я сама бачила.
— Не спав. Я можу повторити все, що ви говорили.
І я безжально повторив. Все, що бачив і чув. Вони обоє враз похилилися, стали наче менші. Як оті надувні дитячі іграшки, з яких випускають повітря. Першим опанував себе Борис Борисович:
— Синку! Любий! Я не можу тобі всього пояснити. Ти ще занадто малий…
— То були гроші? Ваші? — спитав я.
Я якось не зміг сказати "твої", але воно прозвучало наче "ваші", тобто "твої" й "мамині". Він не одразу відповів.
— Чи дорогоцінності? Скарб? — спитав я.
Він іще мовчав.
— Але то не чесно зароблений скарб. Ніхто не ховає у гною чесно зароблене, — сказав я.
І раптом… Раптом він розмахнувся і вдарив мене. Дав такого ляпаса, що голова моя хитнулася і я щокою торкнувся плеча.
— Щеня! Як ти смієш так говорити з батьком?!
У мене потемніло в очах і перехопило подих.
Мене ніколи не били батьки. Ніколи. Не те що по обличчю. Взагалі. Ти ж знаєш.
— З-злочинець! З-злодій! — зціпивши зуби, проказав я, ледве стримуючись, щоб не заплакати.
Він замахнувся, щоб знову вдарити, але не вдарив, схопив себе рукою за волосся, судорожно почав чухати пальцями голову.
Елеонора Іванівна все ще затуляла собі долонею рота і тільки хиталася розпачливо усім тілом.
Борис Борисович скривився плаксиво:
— Що ми, їй-богу!.. Що ми… Хіба зараз до того… Пробач, синку… Я не хотів… Рука зірвалася. Ти ж не хочеш нещастя своїм батькам? Правда? Нещастя батьків — це ж і твоє нещастя. Тільки не питай зараз нічого. Завтра я тобі все розкажу, все поясню.
— Віддайте все самі… Того, хто вчасно сам приходить повинитися, іноді навіть прощають, карають умовно, — повторив я слова діда Гогоні.
Борис Борисович скрушно похитав головою.
— Що ти говориш, синку? Що віддати? Ти ж бачив — усе забрали.
— Хто?
— Ну, не міліція ж… Міліція капронові панчохи на голову не натягає.
— А звідки вони дізналися?
— Якби я знав…
— А хто сьогодні вранці приїздив? "Джипом"?
Вони перезирнулися.
— А звідки ти взяв, що хтось приїздив? Хто тобі сказав? — на вилицях Бориса Борисовича випнулися жовна.
— Сам бачив, — збрехав я, щоб не видавати діда Гогоню.
— То… то… друзі наші… хотіли допомогти… Але тобі зовсім ні до чого вплутуватися у дорослі справи.