Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.
Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.
Чого це він?
І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…
Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.
А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми наворочені плеєри, дорогі машини, отой весь крам, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.
То виходить, я зараз стаю співучасником злочину. Що ж діяти?
Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою. Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить — мені не видно.
І враз із ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею. Тю! Значить, не закопує, а відкопав! І тут…
Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю і це мені сниться.
Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє — високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).
Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого — велосипедний ланцюг.
Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.
Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.
Ну, просто кадр із детективу.
Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті видряпався й кинувся до дверей.
Те, що відбувалося потім, я вже бачив із кущів порічки, сховавшись там.
Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.
— Я не винна! Я не винна! — важко дихаючи, заговорила вона. — Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота скотчем.
— Забрали! Забрали!.. — не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.
Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.
Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.
— Негідники! Мерзотники! — скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.
— Звідки вони зайшли? З вулиці? — спитав, схлипуючи, Борис Борисович.
— Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.
— Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..
— Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!
— Пропав я! Пропав! — скрушно захитав головою Борис Борисович.
І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.
— Що тут у вас робиться?..
Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. — Гм… — дід Гогоня почухав потилицю. — А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь — якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу — шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки — клац, клац! З місця рвонули і — до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут — ви… Що — злодії, грабіжники?..
— Ага-га!.. — закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.
— То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…
— Ах! Яка там міліція… — махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.
— Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! — дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.
Борис Борисович рвонувся вперед:
— Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?
Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:
— Казав я тобі — кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…
Він помовчав трохи, тоді спитав:
— А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.
— Ой! — стрепенулася Елеонора Іванівна.
Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.
Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:
— Слава Богу! Спить!
Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.
Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.
Розділ XVI
Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення "батьків" і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. "Я спробую!"
Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.
Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.
І раптом я все згадав — і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.
Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.
Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.
Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.
Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.
Пробігся садом, городом.
Ніде нікого.
Тю!
Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, "синочка", кинули напризволяще.
І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!
Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…
Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.
Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік — нікого. В другий — сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.
Я — до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.
Підбігаю:
— Здрастуйте!
— Здрастуйте, якщо не жартуєте, — усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. — Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?
— Там, де й сільрада, — впевнено сказала бабця.
— А де сільрада?
— Там, де й пошта, — усміхнулася вона.
— Так я ж і питаю — де?
— Так я ж і кажу.
— Що ви кажете?
— Те, що ти питаєш, — і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.
— Скажіть хоч, у який бік бігти? — питаю у відчаї.
Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:
— У той, звідки ти прибіг, — і засміялася дрібненько. — Хе-хе-хе-хе-хе!..
Бачу — толку не буде. Подякував і побіг назад.
Біжу, біжу — аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).
— Здрастуйте, — кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).
— Здоров-здоров, — відповідають. І дядько до тітки:
— Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…
— Вилюднів, — закивала тітка. — Надовго приїхали?
— Та ні, — зам'явся я.
— Ну, передавай привіт.
І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:
— Скажіть, будь ласка, а де пошта?
Вони здивовано перезирнулися:
— Тю! Та он же ж вона! — і дядько кивнув назад.
Я почервонів. Звідки їм знати, що я — це не я і зовсім тут не орієнтуюся.
Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.
Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:
— Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.
Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:
— Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!
— Хто це? — чую, здивовано питає мама.
— Та я ж! Вітасик!
— А чого в тебе такий голос… не твій? — Правильно! — кричу. — Не мій! Але все одно це я.
— Де ти? — тремтячим голосом питає мама.
— Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… — я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: "…люйся" я вже договорити не встиг.
Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову — я так кричав.
— Це ви? — розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.
— Я. Доброго ранку.
— Здрастуйте… вибачте…
— Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?.. І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?
Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.
Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: "Мамочко".
Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.
— Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, — Дід Гогоня супив брови. — У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…
Я мовчав.
— Ти мене нічого не питаєш? — здивувався дід Гогоня. — Тебе не цікавить, чого я так кажу?
Я розгублено подивився на нього.
— Значить, ти у курсі всіх справ?.. — дід Гогоня зітхнув. — Невже й тебе, дитину, вплутали…
Далі мовчати вже було неможливо.
— Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.
— Що? — недовірливо глянув на мене дід Гогоня.
Я вдарив себе в груди:
— Чесне слово!
— Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?
— Але не з Елеонорою Іванівною…
— Що?! — вирячився він на мене. — У тебе ще одна мама є?
— Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!
— Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич.