Розчинив я їх, зайшов. Сідати за уроки? "А дзуськи! — подумав я. — Щоб я ще тому Граціанському відмінні оцінки заробляв? Навпаки! Спеціально у понеділок незадовільних нахапаю!"
Кімната довгастенька, не те, щоб маленька, але й не велика. Під стіною ліжко, ліжником закарпатським накрите, під ним уся стіна різними плакатами обклеєна: зірки, кіноактори, ще якісь напівголі, патлаті, скуйовджені, з гітарами корчаться.
Тільки-но я підійшов до письмового столу, у двері хтось подзвонив. Я спочатку кинувся відчиняти, але своєчасно схаменувся і зупинився біля передпокою. Проте Елеонора вже випередила мене і впустила в хату вусатого чоловіка, схожого на кіноактора. Він цмокнув "маму" Елеонору в щоку й голосно сказав:
— Слухай, треба негайно…
І враз затнувся — побачив мене біля дверей кімнати.
— О!
Елеонора Іванівна обернулась. Скривила губи:
— Ти чого не вітаєшся?
Я почервонів:
— Зд-драстуй…те, тато! — Що? Ха-ха-ха! — зареготав він.
— Що за дурні жарти? — побіліла вона.
Звідки мені було знати, що то не тато. Я думав, раз він її цілує…
— Іди роби уроки! — з притиском сказала вона.
Я неохоче потеліпався у Вітасикову кімнату. Мені так цікаво було, що це за "актор", що "треба негайно…"
Я нещільно причинив двері і затамував подих, нашорошивши вуха.
Я чув, як вони піднімалися сходами нагору.
— Жах! Який жах! — говорила вона зовсім не знайомим нещасним голосом.
— Скажеш йому по телефону, що одержала телеграму… щось трапилося… у… з кимось із родичів… Але не говори конкретно, щоб на роботі не знали, куди він точно їде…
— Але як же це?.. Це ж…
— Так сказали… Негайно. На понеділок.
Більше я не почув нічого — вони піднялися і зайшли до спальні.
Щось трапилося. І щось серйозне. Який у неї був голос! Наче говорила зовсім інша людина. З одного боку все це дуже цікаво. А з другого — як мені себе поводити? Як я мушу реагувати на всі сімейні драми? Як реагує на все це Вітасик Граціанський?
Вони вже спускалися сходами вниз.
— Може, ти його почекаєш? — благально говорила вона. — Він зараз буде. Це ж недалеко. І він на машині.
— Ні-ні. У мене жодної вільної секунди. Мені ще самому треба… ти ж розумієш! Та й все одно більше того, що я сказав тобі, я йому не скажу.
— Який жах! Боже, який жах!
— Не розкисай. Ти ж розумна жінка!
У передпокої клацнули двері. Він пішов. Я напружився. Що ж вона скаже мені? І чи взагалі говоритиме? А мені що робити? Удавати, що я нічого-нічого не чув? Чи спитати все-таки? Не міг же Вітасик ніяк не реагувати на цей прихід?.. А я ж навіть не знаю, як того "актора" звуть. А Вітасик напевне знає, раз вона сказала, щоб він привітався.
— Що ж робити?
Хоч я й чекав, що вона зайде, але здригнувся, коли вона розчинила двері. — Вітасику! — лагідно сказала вона. — Зараз прийде тато, і, мабуть, ми поїдемо в село до бабусі.
— Чого? — це питання було цілком правомірним.
— Ну, ми все одно збиралися… А тут іще справа одна є…
— Яка? — теж цілком законне питання.
— Ну, не будь таким цікавим. Це наші дорослі справи… Візьми собі в дорогу, що ти там хочеш… Плеєр, звичайно… І підручники, щоб уроки робити на понеділок. Давай, Вітасику, швиденько. Бо тато зараз прийде, і ми одразу поїдемо.
"Вітасику"! Ти диви! Тільки що кричала, гримала, аж шибки дзвеніли, і раптом — "Вітасику". Хоч до рани прикладай!
— Ну, я піду переодягнусь…
Дивна все-таки жінка! У шкарпетках ходити не дозволяє, а плеєр, який коштує в тисячу разів дорожче, будь ласка, бери. Хоч у школу, хоч куди…
Ні, моя мама краще до мене ста…
І раптом я завмер.
Ой! А як же моя мама? І тато?.. Це ж вони поприходять увечері з роботи, а мене нема. І увечері не буде, і вночі, і завтра… Бо зараз же прийде Борис Борисович, і ми поїдемо кудись у село. Треба негайно якось сповістити, подзвонити абощо. Вони ж бозна-що можуть подумати, вони ж збожеволіють від хвилювання. Як я, легковажний йолоп, не подумав про це раніше? Але ж я не знав, що доведеться їхати в село.
З квартири подзвонити, мабуть, не вийде. Елеонора почує, при ній розмова з мамою не склеїться аж ніяк.
Треба негайно, поки не прийшов Борис Борисович, вискочити на вулицю і подзвонити з автомата.
Я кинувся у передпокій і хапливо почав натягати кросівки. Та не встиг.
Замок клацнув, і двері розчинилися.
Високий чорнявий чоловік вийняв ключ із замка і зайшов у квартиру.
— А ти куди? Здоров! — він нахилився і поцілував мене в щоку. — Що тут у вас сталося? Яка телеграма? Від кого?
Я мовчки знизав плечима.
— Ти що — не в курсі? — здивувався він. Я, знову-таки мовчки, хитнув головою.
Згори вже спускалася Елеонора Іванівна у вельветовому костюмі, у береті, з плащем і великою картатою сумкою в руках. — Ніякої телеграми. Просто я по телефону не могла… Був Льоня. Мій… Здоровега… — вона підійшла до Бориса Борисовича впритул і прошепотіла йому щось на вухо.
— Що? Коли? — у Бориса Борисовича закам'яніло обличчя.
— Сьогодні вранці… — вона знову щось зашепотіла. Я дошнурував кросівки і попрямував до дверей.
— Ви собі говоріть, а я зараз! Я за дві хвилини буду.
— Куди? — вона кинулася, як тигриця, і схопила мене за руку. — Ні в якому разі! Ти що?! Ми ж зараз їдемо!
— Я… я тільки на вулицю і назад… на одну хвилину!
— Ні! Ти нікуди не підеш! — у голосі її дзвенів невблаганний метал.
— Норо!.. — Борис Борисович непевно глянув на неї. — А може, я сам з'їжджу?
— Ні! Ні-ні! Самого я тебе не пущу. Ми повинні бути разом.
— Ну, дивись… Треба було б мамі щось…
— Я взяла. Нову хустину шерстяну. Якраз на тому тижні купила. Каструльку для молока дуже гарненьку. І коробку цукерок. Мама любить солодке.
— Спасибі. Ну, присядьмо перед дорогою… — Борис Борисович, за ним Елеонора Іванівна, а за нею і я зайшли до кімнати, присіли рядочком на диван, помовчали кілька секунд, і тоді Борис Борисович підхопився:
— Ну, поїхали!
— Треба здати квартиру, — сказала Елеонора Іванівна, позачиняла щільно вікна, щось там за дверима увімкнула і піднялася нагору. Було чути, як вона дзвонить по телефону і щось говорить.
Я зрозумів, що то вона здає квартиру "на охорону". У наших родичів теж квартира на сигналізації.
Ех, я б уже встиг подзвонити мамі!
Ну нічого, я подзвоню, обов'язково подзвоню, хоч із дороги, хоч із того села, куди ми їдемо. Слава Богу, з телефонами тепер проблем немає.
І от ми вже сідаємо у дворі в машину. "Тато" за кермом, "мама" попереду, поряд із ним, я — на задньому сидінні.
Вперед — у невідомість!
Розділ XIII
Розповідь Вітасика Дорошенка тимчасово переривається, щоб дати змогу читачеві дізнатися про діяльність у цей день капітана Горбатюка і про події, з цим пов'язані. На горизонті знову з'являється Валера. Двоюрідний брат дружини Граціанського. Інформація для роздумів
Коли Женя, перш ніж їхати у Хрястів, подзвонив капітанові Горба-тюку, того не випадково на місці не було. Справи, причому термінові й невідкладні, примусили капітана залишити свій кабінет.
По-перше, оперативники, які "пасли" Шипулю, тобто стежили за ним, доповіли, що Шипуля таємно зустрівся з Валерою Лобуренком. Отим самим, який тренувався колись у Шипулі і який презирливо називав Шипулю "торбохватом". Незважаючи на буцімто конфронтацію між ними, зустріч відбулася у надзвичайно теплій, сердечній атмосфері, з випивкою і навіть з обіймами. Високі договірні сторони вжили усіх запобіжних заходів. Шипуля викликав Валеру по телефону, призначив йому побачення у ресторані "Верховина" за містом попід лісом. І обидва були настільки пильні й обережні, що почути, про що вони балакають, не було жодної можливості. Це — по-перше.
По-друге, з лабораторії, куди капітан здав отого анонімного листа про наркоманів з одинадцятого "А", повідомили, що листа надруковано на шкільному принтері, на якому друкує накази Регіни Ігнатіївни та інші офіційні шкільні папери секретарка директорки Стелла.
По-третє, десь годині о другій подзвонив капітан Попенко.
— Слухай, щойно у мене на допиті прозвучало прізвище твого Бориса Борисовича Граціанського.
— В якому контексті?
— Поки що нічого конкретного, але… Я допитував одного керівника, який звинувачується у відмиванні грошей в особливо великих масштабах. Він назвав мені прізвище одного з директорів магазинів — Здоровеги Леоніда Михайловича. І прохопився, що це двоюрідний брат дружини Бориса Борисовича Граціанського. І враз наче перелякався, що сказав. Почав виправдовуватися, що це не має ніякого значення, що він нічого не хотів сказати, щоб я це не нотував… — А той Здоровега проходить у справі?
— Поки що ні. Навіть як свідок.
— А чого ж він його назвав?
— Ну, перераховував, хто у нього брав товари. Все начебто нормально, але мені здалося, що він трохи аж занадто перелякався і дуже вже шкодував, що з його уст зірвалося ім'я Бориса Борисовича Граціанського. Ти ж розумієш, по очах видно, коли людина щось скаже — і вже шкодує, і багато б дала, щоб цього не було.
— Розумію. Буває. Але, як кажуть, слово не горобець, вилетить — не впіймаєш. Що ж, дякую. Інформація для роздумів. Та й з Леонідом Михайловичем Здоровегою треба негайно зв'язатися.
Капітан подзвонив Жені Киселю, пересвідчився, що той сидить удома, і вийшов з кабінету.
Було чверть на третю.
Спершу капітан поїхав у магазин Здоровеги. По телефону він вирішив не попереджати. Елемент несподіванки у криміналістиці відіграє дуже важливу роль. Коли людина заскочена зненацька, не підготувалася до відповіді, легше встановити, говорить вона правду чи ні.
Здоровега був у магазині.
— Добридень, Леоніде Михайловичу! — люб'язно привітався капітан Горбатюк.
— Я вас слухаю, — насторожився Здоровега, пильно міряючи поглядом Горбатюка (капітан був у цивільному).
— Всього лише одне питання. Не скажете, куди поїхала ваша сестра Елеонора Іванівна?
— А… що таке? — Здоровега зблід. — Хто ви?
— Та нічого особливого. Просто нікого не попередила, лекції зриваються. Ми вже хвилюємося.
— Я… я нічого не знаю… — очі Леоніда Михайловича панічно забігали. — А чому ви питаєте саме в мене? Хто ви такий?
Капітан мовчки простягнув йому своє посвідчення.
— А… пробачте, я не знав, — Здоровега улесливо посміхнувся і приклав руку до грудей. — Чесне слово, я нічого не знаю.
— Коли ви останній раз бачили сестру?
— Я… я навіть не пам'ятаю. Стільки, знаєте, роботи, кінець місяця, кінець кварталу…
— А куди вони могли поїхати усією сім'єю на машині? Куди вони зазвичай їздять?
— Може, на дачу? — Ні.