Не було дня, щоб не думав він про свого друга: як він там у неволі, чи живий, чи здоровий. І про Грая думав, — може, загинув добрий собака десь під машиною у Києві. І відчував себе винним, — то ж через нього подався Грай у далекі мандри.
Тільки тепер відчув журавлик, що таке справжня журба.
І треба ж, щоб саме у цей час зустрів він професора Кваквакума.
— Журишся? А що я казав! Так тобі й треба! Ква! Ква! Кум! — задоволено сказав Жабурин Жабуринович, розтягаючи в усмішці свого величезного рота. — То ж бо й воно. Кожен мусить робити те, що він мусить робити. Сонце мусить світити, дерева мусять зеленіти, комарі мусять дзижчати, жаби мусять ковтати комарів. А журавлі мусять журитися і приносити сльози й печаль. Так було, так є і так буде. Бо так записано у Книзі Джерел. Це великий закон життя.
— А от хіба можна ловити чижиків і садовити у клітку? — вигукнув журавлик.
— Можна! — квакнув професор.
— Але чому? Це ж несправедливо!
— Бо так записано у Книзі Джерел.
— Це ж неправильно!
— Мовчи! Дурний ти ще заперечувати те, що записано у Книзі Джерел. Я думав, що ти вже схаменувся, зрозумів, але бачу, що ні. Ще булькають у твоїй голові якісь дурні думки. Доля покарає тебе за них. Доля завжди карає тих, хто не погоджується. Так записано у Книзі Джерел, — професор поправив на носі золоті окуляри й пірнув у воду.
— Все одно! Неправильно це! — вперто прошепотів журавлик.
…Минали дні за днями.
Журавлик уже вбився у пір'я, от-от, як то кажуть, на крило стане, тобто навчиться літати, а чижик Ціві-Тівік усе не повертався.
Одного разу надвечір на болото прилетіла сорока Скрекекулія і зняла страшенний гвалт:
Скре-ке-ке!
Скре-ке-ке!
Ой, нещастя яке!
Караул!
Скре-ке-кул!
Ой, боже!
Ой, боже!
Рятуйся, хто може!
Мисливці з Києва машинами приїхали. Ой, що буде!
Що буде! Рятуйтесь!
Все болото перепудилося. Всі поховалися, принишкли. І качечки-крячечки, і крижаки-парубки, і пірникози, і лиски, і навіть сам президент болота Бусол Лелекович Чорногуз.
Сидять, чекають.
Довго чекали. Вже й смеркло. А пострілів не чуть.
З берега від старої верби, де отаборилися мисливці, потягло димом, а згодом запахом польової каші-кулеші. А ще згодом долинула пісня:
Чуєш, брате мій,
Товаришу мій,
Відлітають сизим шнуром
Журавлі у вирій.
Чути: "Кру, кру, кру,
В чужині умру,
Заки море перелечу,
Крилонька зітру,
Крилонька зітру.
Кру, кру, кру…"
І так розчулено, так журно виводили мисливці ту пісню, що в журавлика аж серце тьохкало.
Мисливці співали всю ніч. Багато гарних пісень співали і чимало з них було про журавлів.
Може, через це відчув наш журавлик до мисливців симпатію і довіру. Мабуть, вони були гарні і добрі хлопці, ті мисливці. І не стріляють, бач, і хороших пісень співають.
І раптом журавлик подумав: "А що, як поїхати з ними в Київ. І спробувати самому розшукати чижика. Чого боятися? Я ж уже підріс, у пір'я вбився, от-от літати почну".
З цією думкою журавлик і заснув. А прокинувся уже з твердим рішенням будь-що поїхати в Київ. "Заберусь у багажник і поїду. А як і побачать, не вб'ють же вони мене. Не схожі вони на вбивць. Поїду і все. Треба ж Ціві-Тівіка рятувати? Треба". Тепер, коли він підріс, тато й мама вже менше опікувалися ним, дозволяли самому всюди бігати, їжу шукати. От і зараз, як він прокинувся, їх уже в гнізді не було, полетіли кудись у своїх справах.
Журавлик нашкрябав дзьобом на лататті записку:
"Тату і мамо! Не хвилюйтесь. Я поїхав у Київ виручати з біди свого друга чижика, він сидить там у клітці. Не журіться. Як тільки врятую друга — приїду.
Цілую.
Ваш син".
І побіг до старої верби, де отаборилися мисливці.
Мисливці солодко спали після безсонної ночі.
Під вербою поряд з машинами стояли дві невеликі брезентові палатки, з яких стирчало чотири пари голих п'яток — три здоровенних і одна менша. Крім того просто на землі лежало кілька спальних мішків, з яких витикалися скуйовджені мисливські голови. А з одного мішка витикалася не лише голова, а й півтулуба до пояса. Мисливець був такий здоровенний, що у спальному мішку вміщалася тільки нижня його половина.
Здоровило лежав на спині, розкинувши руки, і усміхався уві сні, — мабуть, йому снилося щось веселе.
Журавлику одразу сподобався цей мисливець. Людина з такою усмішкою не могла бути лихою.
"Їм можна довіритися. Не буду від них ховатися", — вирішив журавлик. І така його враз охопила нетерплячка — швидше їхати в Київ визволяти друга чижика, що аж у дзьобі засвербіло.
"Треба їх будити. Хай уже їдуть".
— Курли! Курли! Здоровенькі були! Вставайте! День надворі! Прокидайтеся! — закричав журавлик.
Але голос у нього був ще такий тонкий, а сон у мисливців був такий міцний і здоровий, що вони й вухом не повели.
Тоді журавлик взяв у дзьоб суху травинку і, схилившись до здорованя, полоскотав йому у носі. Мисливець кумедно скривився, покрутив носом і махнув рукою — думав, що муха. Журавлик знову полоскотав. Мисливець знову махнув рукою і на цей раз так енергійно, що трохи не збив журавлика з ніг.
"Еге! — подумав журавлик. — Треба обережніше. Так він мене ще приб'є ненароком. Треба будити отих, у палатках", — і подибав до палаток.
Схиляючи голову то в один, то в другий бік, якийсь час роздивлявся голі п'яти, потім розмахнувся і дзьобнув одну з отих менших. П'ятка дригнулася. Журавлик засміявся і знову дзьобнув. П'ятка знову дригнулася і сховалася. Натомість висунулася голова — молода, але бородата:
— Це хто тут хуліганить?… Оу! Хлопці! — загукав бородань. — Гляньте! У нас гість, а ми спимо! Ти бач — і не тікає!
Мисливці посхоплювалися, заморгали спросоння очима:
— Га? Що? Де?
— Курли! Курли! Здоровенькі були! Здрастуйте! — сказав журавлик. — Будь ласка, вставайте! І поїхали в Київ.
— Ой! Дивіться! Він щось говорить! — захоплено вигукнув бородань.
— Вставайте, кажу! Та поїхали швидше в Київ. Мені треба друга з біди виручати, чижика Ціві-Тівіка.
Але… Журавлі розуміють людську мову, а люди журавлиної, на жаль, ні. Мисливці тільки захоплено дивилися на журавлика, але не розуміли, що він говорить.
— Воно зовсім ручне, хлопці! — вражено вигукнув молодий бородань. — Ані крапельки не боїться. Хтось його, мабуть, приручив. Іди до мене, журавлику, йди!
— Будь ласка! — сказав журавлик і пішов прямо у руки бороданеві. Він зовсім не боявся. Тато й мама завжди говорили, що люди добре ставляться до журавлів, ніколи не кривдять їх, оберігають, захищають. Недарма ж вони стільки гарних пісень склали про журавлів.
— Ти диви! Фантастика! — захоплено прошепотів молодий бородань, бережно беручи журавлика в руки і пригортаючи до грудей. — Хлопці! Це ж просто казка!.. Знаєте, я візьму його додому…
— Е, ні! — сказав здоровило-мисливець, якого лоскотав журавлик. — Це вже зайве! Він до тебе з довірою, а ти його в неволю. Не годиться!
— Та ні! Ви мене не так зрозуміли! Я тільки на один
день. Сусідській хворій дівчинці показати. Вона два місяці вже хворіє, з ліжка не встає. Дівчинка ж ніколи живих журавликів не бачила. Тільки покажу і одразу випущу. Назад привезу.
— Ну, це інша справа… А взагалі, хлопці, поїхали додому. Ранкову зорю ми вже протютюкали, проспали, харчі всі поїли, робити нам тут більше нічого.
— Правильно!
— Точно!
І мисливці стали збиратися.
Через якихось півгодини посідали в машини і рушили.
Журавлик їхав у першій машині на руках у бороданя, що сидів поряд з водієм.
Настрій у журавлика був чудовий. Серце радісно завмирало. Йому дуже подобалося їхати автомашиною. Він ще ніколи в житті не їздив автомашиною. В його тата, як і в інших журавлів, не було автомашини.
Давно лишилося позаду рідне болото. Поля, луги й переліски змінилися будинками, телеграфними стовпами і безліччю машин, що мчали назустріч. Все частіше траплялися великі багатоповерхові будинки. І от, нарешті, вони в'їхали в Київ.
Журавлик крутив на всі боки головою, дивлячись у вікно. Очі його розбігалися.
Він ніколи не був у місті. Тисячі питань ладні були зірватися з язика, але він вчасно згадав, що люди не розуміють журавлиної мови.
Несподівано машина спинилася, і бородань з журавликом на руках виліз.
Вони стояли біля великого білого будинку з багатьма балконами.
— Ти ж дивись, одразу випусти! — мов з бочки, прогуло на прощання з машини.
— Не хвилюйтесь! Не хвилюйтесь! — запевнив бородань, попрощався і пішов у під'їзд, а машина рушила далі.
РОЗДІЛ V
Галочка. "Мамо! Мамо! Тату! Тату! Я умію вже літати!" Чик Чирикчинський. Мордан.
Політ летючого кота.
Вони піднялися ліфтом на сьомий поверх (журавлик з цікавістю дивився, як автоматично відчинялися і зачинялися двері), і тільки на хвилиночку зайшли в квартиру бороданя, щоб покласти рушницю і рюкзак, а потім одразу пішли до сусідів.
На ліжку біля вікна лежала бліденька чорнява дівчинка з великими сірими очима.
Ховаючи журавлика за спиною, бородань підійшов до ліжка і сказав:
— Здрастуй, Галочко! Ну, як справи? Що новенького?
— Здрастуйте, дядя Женя! Ах, не кажіть! — дівчинка махнула рукою і насупила бровенята. — Мордан знову за горобцями ганявся, аж пір'я летіло. Я йому кричала-кричала, та хіба він слухається.
— А я тобі гостя привіз, — усміхнувся бородатий дядя Женя. — Дивись! — і вихопив з-за спини журавлика.
— Ой! Що це?! Хто це?! — радісно сплеснула руками дівчинка.
— Журавлик. Живий журавлик. Та ще й ручний. Сам до мене прийшов. Прямо в руки.
— Ой! Який гарний! Який… Можна його погладити? — дівчинка простягла до журавлика руку з тоненькими пальчиками.
— Здрастуйте, Галочко! Дуже радий познайомитися з вами! — сказав журавлик.
— Ой! Він щось каже! — захоплено вигукнула дівчинка.
— Це він з тобою вітається, — пояснив дядя Женя, хоча й сам не зрозумів, що сказав журавлик.
Очі дівчинки сяяли. Вона ніжно, ледь-ледь торкаючись пальчиками, гладила його крила і примовляла:
— Журавлику! Журавлику мій гарненький! Журавлику мій хороший!
— Галочко! — тихо сказав дядя Женя. — Тільки журавлик ненадовго до тебе в гості. Там, на болоті, в нього лишилися тато, мама. Вони, певно, хвилюються.
— Авжеж, — стрепенулася дівчинка. — Авжеж, ми
його випустимо. Зараз, зараз… Я тільки ще трошечки-трошечки його погладжу… От ще один тільки раз і все… Ну, лети, журавлику! Лети додому! Спасибі тобі, що ти завітав до мене у гості. Я тебе ніколи не забуду… Прощай!..
Дівчинка обережно взяла журавлика і поставила на підвіконня відчиненого вікна.
"Що ж мені робити? Вони ж не знають, що я ще не вмію літати… А може, я вже вмію? Уже ж час.