Ну, хай тобі щастить! — І чародій Будьласка зник.
РОЗДІЛ ІІІ
День перший. Страус Еміль.
Зачепилівка
Грайлик озирнувся.
Не лише чародій Будьласка зник, а й квітуче поле теж.
Грайлик стояв посеред піщаної пустелі. Куди не кинь оком — всюди бархани хвилясті, з яких вітер пісок здуває. Ні деревця, ні травиночки.
"От же ж! Такий довгий шлях та ще й з пустелі починати доводиться", — подумав Грайлик. з досадою.
Але робити нічого, треба йти.
Постояв Грайлик трохи, поки з’ясував, куди сонце котиться, та й вирушив у дорогу.
Той, хто по піску під палким сонцем ходив, знає, яка це важка, виснажлива річ.
Щоб якось підбадьорити себе, Грайлик на ходу пісеньку склав:
Сонце з неба пече,
Піт за комір тече,
А я йду собі, йду,
Шкандибаю,
Своїх друзів хороших
Шукаю.
Йде, намугикує. З піснею завжди легше йдеться.
Сонце підбилося у зеніт, пече немилосердно. Вже й пісня не допомагає. Зморився Грайлик, а сісти відпочити не може. Пісок — мов пательня розжарена, такий гарячий. От біда!
Аж раптом чує: туп-тап, туп-тап, туп-тап туп!..
Обернувся — страус пустелею біжить.
Підбіг до Грайлика, спинився, одну ногу підняв, дивиться:
— Ти хто?
— Грайлик, — прохрипів наш герой.
— А що тут робиш?
— У Куматенегу йду.
— Овва! — вражено глянув на Грайлика страус. — Ну будьмо знайомі. Еміль! Скорочено — Ему! — і підняту ногу простягає.
Потиснув Грайлик ту ногу, познайомився.
— Може, тобі щось треба? — питає страус Еміль.
— Авжеж треба. Хоч води трошки. Помираю від спраги. І втомився дуже.
— Ну, сідай, поїдемо, — опустився страус Еміль на пісок. Сів Грайлик на його спину. Підвівся Еміль та як ушкварить галопом по пустелі, аж загуло.
— А куди ми? — питає Грайлик, міцно тримаючись руками за довгу страусячу шию.
— У Зачепилівку, — скосив на нього око з волохатими віями Еміль.
Біжить Еміль, біжить, а навкруги пустеля з краю в край, лише пісок на барханах кучерявиться.
Аж раптом на крайнебі палац розкішний, пальмами обсаджений, вигулькнув.
— Зачепилівка? — стрепенувся Грайлик.
— Та ні. То міраж. У пустелях — звичайна річ. Оптичний обман.
І правда. Пробіг Еміль трохи — зник палац з пальмами, як і не було.
Біжить Еміль, біжить…
І раптом — стоп! Зупинився, як укопаний. Потім — хоп! — і голову у пісок сунув. Грайлик ледве встиг його шию з рук випустити, щоб не гепнутися на землю.
Постояв Еміль трохи, голову у пісок зануривши, потім висмикнув, обтрусився, озирнувся навколо:
— Порядок! Здалося.
— Що таке? — здивовано пита Грайлик.
— Вибач, — винувато заморгав довгими віями Еміль. — Думав, небезпека. А ми, страуси, коли небезпека, голови у пісок ховаємо завжди.
— Тю! Що ж це дає? Нічого ж не дає.
— Традиція, — зітхнув Еміль. — Мої предки ховали, батьки ховали, і я мушу ховати. А то скажуть, шо я не поважаю традиції предків. Хоча я сучасний страус і прекрасно розумію, що це нічого не дає. Ну, побігли далі.
І Еміль знову затупотів пустелею.
Тупотів-тупотів, і от нарешті з-за барханів з’явилася спершу тополя струнка, висока, тоді журавель дерев’яний розмальований, що тримав у дзьобі ланцюг з відром, а тоді й вся Зачепилівка — хутір мальовничий на узліссі з хатою білою, садком кучерявим, городом буйнозеленим ще й левадою шовкотравною над ставком дзеркальним. На березі ставка сидів з вудочкою якийсь сивовусий добродій з довгим носом.
Страус Еміль з розгону протупотів садком, городом, левадою і на березі ставка біля вусатого довгоносого добродія спинився.
— Здрастуйте вам у хуторі, пане Зачепило! — одхекуючись. мовив страус.
— Здоров був, Емілю! Кого привіз? — весело глянув на Грайлика пан Зачепило.
— Грайлика, що у Куматенегу мандрує.
— Оуу! — вражено склав губи дудочкою пан Зачепило. — Ану-ну покажись! Вперше бачу сміливця, що з власної волі у Куматенегу пнеться. Де ж ти такий узявся?
І, кинувши вудочку, встав, уважно Грайлика розглядаючи.
Страус Еміль опустився на землю, щоб Грайлик міг злізти, і докірливо мовив:
— Вибачте, пане Зачепило, ви спершу води йому дайте, а тоді вже розглядайте і щось питайте.
— Правильно! Це ви, хлопці, вибачте. Не подумав, — знітився пан Зачепило. — Зараз збігаю, з криниці витягну, а то у ставку, бачите, ряски повно.
І, підхопившись, підтюпцем побіг до отого розмальованого дерев’яного журавля з ланцюгом у дзьобі.
— Та я сам, — хриплим голосом гукнув йому навздогін Грайлик.
— Ні-ні! — відгукнувся вже від криниці пан Зачепило. — Ти мій гість. А у Зачепилівці гостей заведено шанувати.
Ох, і смачною здалася Грайликові вода з криниці зачепилівської! Зроду такої не пив.
Пан Зачепило дивився на нього лагідно, голову рукою підперши. Так на Грайлика завжди дивилася бабуся Маруся, коли частувала його.
Напився Грайлик досхочу, повеселішав.
— А отепер питайте, — сказав Еміль.
— Ні! Хай уже спершу одпочине. Ляже у холодочку, поїсть смачненько, поспить гарненько, тоді й побалакаємо. Зараз збігаю частуваннячко принесу.
І не встиг опам’ятатися Грайлик, як пан Зачепило побіг у хату, а коли вибіг, в одній руці подушка і ковдра були, а в другій — кошик з частуванням: і сир, і молоко, і сметана, і різні пундики-пиріжечки.
Постелив пан Зачепило Грайликові під грушею на траві, частування перед ним поставив — їж-пий, відпочивай.
І такий Грайлик був зморений-голодний, що не стало в нього сил навіть для годиться відмовлятися. Сиру-сметани з пундиками поїв, молока попив, на подушку щокою і — у сон, як у тепле море, занурився.
РОЗДІЛ IV
Перша ніч. Пан Чепизало.
Верблюд Експрес-Мерседес
Скільки він спав — Грайлик не пам’ятає. Прокинувся — ніч надворі. На небі зірки сяють, місяць на підповні світить. Ніде нікого. Ні пана Зачепила, ні страуса Еміля. Сплять, напевно.
А Грайлик виспався.
Оце б зараз і піти в дорогу. Та хтозна, куди йти, де той захід. Правда, тато казав, що люди й по зірках орієнтуються. Є така Полярна зоря, на північ вказує. Та де вона, Грайлик ще не знає. Треба було в тата попитати. Якби ж знаття, що знадобиться.
Та й незручно потай з хутора зникати, навіть не подякувавши панові Зачепилу за гостинність. Так порядні люди не роблять. Збудити пана Зачепила? А може, він і не спить. Телевізор дивиться абощо. Може, ще й не так пізно.
Підвівся Грайлик. посунув до хати. Вікна не світяться. Але то нічого не значить. Дехто любить телевізор у темряві дивитися.
Майже впритул підійшов Грайлик до дверей. 1 тут раптом чує позад себе вкрадливий голос: — А хто це, хто до дверей підкрадається? Чи не злодій, бува?
Здригнувся Грайлик, обернувся.
Якийсь чоловік ззаду стоїть, обличчя рукою затуляє. Одне лише око крізь пальці лукаво зблискує.
— Я… я не злодій, — затинаючись, проказав! Грайлик. — Мені пана Зачепила треба.
— Ну, я за нього.
— А… а ви, пробачте, хто?
— Пан Чепизало, брат пана Зачепила. Він у справах подався, мене замість себе залишив. Що тобі?
— Хотів подякувати панові Зачепилу за гостинність, попрощатися. У дорогу вирушаю.
— Подяку твою передам, не хвилюйся. А з яку ж це ти дорогу проти ночі налаштувався?
— У Куматенегу. Вдень така спека, що краще вночі йти. От тільки не знаю, де захід. Якби ви підказали…
Пан Чепизало відразу пожвавішав:
— Авжеж, авжеж підкажу' Аякже! І не лише підкажу, а й допоможу. Я ж, ти думаєш, хто?
— Хто?
— Темно, ти не бачиш… Чарівник я. І є в мене чарівний верблюд Експрес-Мерседес, який бігає з швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину. Він тебе домчить у Куматенегу, не встигнеш і оком зморгнути.
— Серйозно?
— Не віриш? Кого хочеш спитай. Мене тут усі знають.
І хоч питати серед ночі не було в кого, Грайлик і так повірив — так переконливо говорив пан Чепизало.
— А… а дід Нетреба? Не перешкодить? — згадав раптом Грайлик.
— Який дід? Га-га-га! — засміявся Чепизало. — Та я сам будь-кому будь-що перешкодити можу… Експрес-Мерседес! На старт!
Віти дерев розсунулися, і з саду вигулькнув дивовижний двогорбий верблюд. На голові мотоциклетний шолом, між горбами подвійне тролейбусне сидіння, до якого приторочені ще два шоломи, на боці табличка, як на залізничному вагоні: "Зачепилівка — Куматенега".
— Треба шоломи надіти. Все-таки швидкість, — і пан Чепизало натягнув один шолом на голову собі, другий Грайликові. Тоді підсадив Грайлика на сидіння, сів сам і скомандував:
— Газуй!
Верблюд захурчав, імітуючи шум мотора, і рушив.
"Невже пощастило і я так швидко дістануся до Куматенеги?" — подумав Грайлик.
Верблюд набирав швидкість.
Грайлик чув, як свистить вітер, обтікаючи шолом. Але нічого не бачив.
"Невже така темна ніч? Були ж зірки. І місяць. А тепер. Темно, як під ковдрою", — подумав Грайлик і сказав:
— Щось я нічого не бачу.
— Правильно. І я не бачу. Це спеціально. Опущені заслінки на шоломах. Щоб голова не закрутилася і не впасти з верблюда. Шалена ж швидкість.
Швидкість уже й справді була шалена. Сидіння під Грайликом аж підскакувало.
Нарешті пан Чепизало гукнув верблюдові:
— Гальмуй! Приїхали!
Верблюд уповільнив хід і спинився.
Грайлик хотів зняти шолом і не зміг.
— Сам не знімеш, — сказав Чепизало. — Чекай, зараз я тобі допоможу злізти. Тоді зніму.
Він допоміг Грайликові злізти на землю і зняв йому шолом.
Грайлик глянув, озирнувся і заціпенів.
Навкруги була пустеля. Та сама вчорашня пустеля без кінця і краю. Вставало сонце і золотило жовті рухливі бархани.
Пан Чепизало зареготав:
— А ти думав, Куматенега-га-га-га! От розіграв! Га-га-га-га-га! Розіграв! От! Га-га-га-га-га!..
Регочучи, він скочив на верблюда, і не встиг Грайлик опам’ятатися, як верблюд Експрес-Мерседес разом із своїм хазяїном зник за барханами.
РОЗДІЛ V
Несподіване рішення господаря Зачепилівки
Грайликові було так досадно, що він мало не плакав.
А що ж!.. Коли ти довірився, а тебе нахабно обдурюють та ще й глузують, регочуться. Це ж боляче!
Але сльозами горю не поможеш. Так завжди говорила Грайликова мама Веселина Василівна. І Грайлик не любив плакати.
Позітхав він тихенько, постискував зуби, а тоді вирішив — хай він горить, той пан Чепизало! Треба йти. Нічого не вдієш. Слава Богу, сили відновилися — підхарчився, поспав, відпочив. Можна й у дорогу.
Подивився, куди сонце котиться, і вирушив.
Іде, пісню співає:
Сонце з неба пече,
Піт за комір тече,
А я йду собі, йду,
Шкандибаю,
На невдачі свої
Не зважаю.
Проте співати все-таки легше, ніж не зважати.
А сонце підбилося вже у зеніт, пече так, наче зовсім спалити хоче.