І оце обідати теж, — похитав головою Бочка.
— А вчора вечеряв, спати ліг і вночі був. Він зі мною в одній кімнаті жив, — сказав Свистун.
— А ви давно тут? — спитав Грайлик.
— Третій день.
— А куди ж він міг зникнути?
— Хто його зна, — знизали плечима хчопці.
— Що ж ви! Жива людина зникла. Снідати-обідати не прийшла, а вам байдуже! — вигукнув Грайлик. — Ви хоч цариці говорили?
Хлопці перезирнулися і знову плечима знизали.
— А баба Роза сказала, що вона ябед не любить, — мовив нарешті Свистун. — Я вчора сказав, що Бочка у мене з тарілки вареник поцупив, так вона…
— Ну, це — одне, а то зовсім інше! — перебив Грайлик. — А ходімо подивимось, — може, він якусь записку залишив.
— Ну ходімо, — сказали хлопці.
Повели вони Грайлика через аркодужний місток з альтанкою, де музика грала, на той бік озера.
А там на березі гарненький будиночок стояв, трояндовими кущами обсаджений, з верандою скляною.
Іде Грайлик, дивиться дорогою на хлопців, а сам думає: "Чого це вони у ті країни дурні намірилися, диваки? Наче нормальні хлопці. І наче знайомі. Наче я їх десь уже бачив".
І питає:
— Слухайте, а ви самі звідки будете?
— "Звідки-звідки"! — перекривив його Нахабей. — 3 Дитиндії. А звідки ж!
І тут одразу згадав Грайлик, де він їх бачив. У сусідньому ж дворі! Авжеж! Там своя Дитиндія.
— І вам батьків своїх не жалко? Родичів? Друзів? — вигукнув Грайлик. — Отак кинули їх назавжди і все?
Наче тінь пробігла по обличчях хлопців.
Та враз Нахабей брови сердито насупив:
— Ти своє діло знай. А до нашого не мішайся! Бо… — і кулак до Грайликового носа підніс. Бочка і Свистун теж брови сердито насупили.
Зрозумів Грайлик, що вмовляти їх, переконувати — годі й думати.
— Та й то правда! — сказав він примирливо. — У вас свої голови на плечах є. Самі й думайте.
В цей час вони вже підійшли до будиночка.
РОЗДІЛ X
На краю Безодні. Золоті терези
— Оце його ліжко, — показав Свистун. — А це тумбочка. Але там нічого нема. Ми ніхто з собою нічого не брали.
Ліжко було акуратно застелене.
Але на білому підвіконні Грайлик побачив сліди від кедів. Подивився на ноги Свистуна. Той був у кросовках.
— Ні, я на підвіконня не лазив, — перехопив Свистун Грайликів погляд. — Це його сліди. Вікно було вночі відчинене.
— А двері?
— Двері баба Роза на ніч завжди замикає.
— Для чого?
— Хто її зна.
— Ану ходімо подивимося під вікном, — сказав Грайлик.
Придивлятися до слідів Грайлика навчив його друг, пес Бровко Барбосович, який колись працював у міліції розшуковим собакою.
Під вікном була клумба з квітами, і на пухкій землі чітко вирізнялися відбитки ніг Губи-Губила.
Схилившись до землі, Грайлик пішов по слідах. Сліди вели у протилежний від озера бік.
Спершу сліди підвели до величезного дерева з розлогою кроною. І тут переривалися. Це свідчило, що Губа-Губило заліз на дерево.
Грайлик обійшов дерево. З протилежного боку сліди з’явилися знову. І повели далі.
Іти довелося досить довго. Навпростець, через кущі.
Та от вони вийшли з кущів.
І спинилися вражені.
Вони стояли на краю Безодні.
Сліди Губи-Губила підводили до краю і переривалися.
Збоку на краю Безодні стояла табличка: "Безодня Марних Надій".
Прочитав Грайлик:
"Ой! То, значить, не "гарних", а "марних". Виходить, я недочув по телефону. От чому цариця здивувалася, коли я сказав "гарних", і перепитала".
І тільки згадав Грайлик про царицю, як почув її голос:
— Так-так! Він уже у Безодні… І ви туди стрибайте, дорогенькі!..
Обернувся Грайлик.
За кущами стояла цариця.
Вона тричі махнула рукою. І Нахабей, Бочка і Свистун, розгублені й перелякані, безпорадно озираючись, один за одним підійшли до краю і не стрибнули, а попадали, безпомічно змахнувши руками…
Цариця наблизилася до краю, перехилилася, глянула, усміхнулася похмуро:
— Летять?.. Ну хай собі летять. Туди їм і дорога. А Губа-Губило хотів, дурненький, сховатися, заліз уночі на дерево. Та від мене сховатися неможливо. Від розплати не сховаєшся.
Глянув Грайлик на царицю — і раптова думка майнула у голові — "Так вона не Роза Плат, а Розплата! Он воно що!"
І так стало раптом жаль Грайликові хлопців, які щойно стояли поряд з ним. Такі ж вони були безпорадні, безпомічні і нещасні перед тим, як попадали у Безодню Марних Надій. Бо зрозуміли, що марно вже на щось надіятися, що падають вони — у Безодню. І це було страшно. Бо це безвихідь.
Ні! Не безвихідь!
Вихопив Грайлик з кишені останню чарівну таблетку, вкинув у рота і подумки побажав: "Хочу, щоб повернулися хлопці з Безодні!"
У роті стало гірко-прегірко, а потім солодко-пресолодко.
Блись!
Зникла враз цариця Розплата, а на краю Безодні з’явилися хлопці — Бочка, Нахабей і Свистун, а з ними й Губа-Губило. Усі четверо перелякані, заплакані, жалюгідні.
— Ми більше не бу-удемо-о! — закричали вони, кинулися від Безодні і зникли за кущами.
"Ну от! Слава Богу!" — подумав Грайлик.
І раптом побачив на краю Безодні маленькі золоті терези. Нахилився, підняв.
У тарілочках терезів лежали маленькі кругленькі "гномеопатичні" таблетки: три в одній тарілочці, чотири в другій. І та, де чотири, переважувала, звичайно.
І зненацька з-за кущів Грайлик почув голос Дідуся Татая:
— Молодець! Я не помилився в тобі.
Грайлик одразу обернувся на той голос, але нікого за кущами не побачив.
А голос вів далі:
— Ти добрий хлопчик. Лише тричі ти спокусився і використав чарівну силу таблеток для себе: коли втік із Страховиндії-Жаховиндії, коли забажав їжі у Порожляндії-Нічогонемандії, і коли вирішив більше не переживати пригод-перешкод, а одразу перелетіти у Тридесяте Царство. І чотири рази ти використав чарівну силу таблеток для того, щоб допомогти іншим. І, як бачиш, це переважило. Ти не злякався, що можеш вкоротити собі життя. Ти сміливий і самовідданий хлопчик. Знай, Грайлику, всі вчинки людські зважуються на чарівних золотих терезах. За кожний поганий вчинок рано чи пізно людину чекає розплата. І за кожний добрий вчинок доля віддячує, нагороджує людину. Пам’ятай це завжди. І ніколи не забувай.
Грайлик знову глянув на кущі, звідки линув голос, і раптом побачив дідуся Татая.
І вражено скрикнув.
Це був дідусь з їхнього будинку. Дев’яносторічний дідусь Татаренко Андрій Мартинович, який уже багато років не виходив з дому, а сидів у кріслі на балконі другого поверху і мовчки спостерігав за їхніми іграми. Він ніколи нічого не говорив, тільки дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, мов осіннє небо, очима, які бувають лише у дуже старих людей, і раз у раз привітно похитував маленькою зморшкуватою рукою, роблячи якісь незрозумілі таємничі рухи пальцями. Він був глухонімий.
Грайлик хотів щось сказати, але не встиг. Бо все Тридесяте Царство раптом захиталося, наче від землетрусу, спалахнуло сліпуче світло, і Грайлик на мить втратив свідомість.
РОЗДІЛ XI
Останній.
Примирення
Коли Грайлик отямився, то побачив, що сидить у літачку на каруселі у своєму дворі. На стовпчику гойдалки Сорока Скрекекулія хвостом смикає. А на протилежному боці каруселі у ракеті сидить Розбишака-Заважака. В руці у Розбишаки-Заважаки рогатка, і він цілиться у Грайлика. От-от стрельне.
"Ой! — подумав Грайлик. — Він же нічого не знає—ні про Царицю Розплату, ні про Безодню Марних Надій, ні про чарівні терези!"
І Грайлик усміхнувся раптом до Розбишаки-Заважаки і сказав:
— Вітю, ну що ти витворяєш? Ти ж це знічев’я, від нудьги. Авжеж самому нудно й нецікаво. Давай приставай до нашого гурту. Он навчив би нас прийомчикам у-шу. Га?
І Розбишака-Заважака не стрелрнув. А здивовано заморгав і опустив рогатку…
А через п’ять хвилин у Дитиндії був уже галас і сміх.
Галочка-Співалочка дзвінко співала якусь пісеньку. Юля-Танцюля танцювала під транзистор. Любушечка-Стрибушечка стрибала через скакалку. Віка-Базіка щось весело джерготала. А Марушка-Реготушка сміялася з того.
Роман-Отаман, Вітасик-Тарантасик, Женя-Жменя, Толя-Бараболя, Грайлик, Миня, Чух і навіть Іван-Сумніван стояли кружка навколо Розбишаки-Заважаки, і він показував їм прийоми у-шу.
А з балкона другого поверху дивився на них своїми добрими прозоро-блакитними, як осіннє небо, очима старенький дев’яностолітній дідусь.
Він усміхався і привітно похитував зморшкуватою рукою, роблячи якісь таємничі рухи пальцями.
А в другій руці дідуся погойдувалися маленькі золоті терези…
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
ТРИ СЕКРЕТИ ЗАГИ МАГО
РОЗДІЛ І
Асамблея
У Дитиндії відбулася Генеральна Асамблея, присвячена проблемам світового майбутнього.
Так жартома сказав Грайликів тато Усміхайло Петрович.
А насправді сиділи вони на дитячому майданчику й балакали — хто ким буде, коли виросте.
Роман-Отаман сказав, що буде генералісимусом.
Розбишака-Заважака пхикнув:
— Тепер генералісимусів не буває. А от я стану адміралом.
Женя-Жменя зітхнув:
— Президентом теж стати непогано.
— Та ти що?! Щоб усі критикували?! — вигукнув Толя-Бараболя. — Ні! Краще вже екстрасенсом, Кашпіровським, Чумаком абощо… їх усі бояться… Але я стану космонавтом.
Галочка-Співалочка сказала, що вона буде Аллою Пугачовою.
Юля-Танцюля опустила очі й прошепотіла, що їй хотілося б стати королевою краси — "міс Америка".
Розбишака-Заважака гигикнув і сказав, що з такою кирпою не те що "міс Америка", а й "міс Жмеринка" стати неможливо.
Вітасик-Тарантасик сказав, що стане директором, — правда, не уточнив яким.
Миня сказав, що стане кооперативником і купить собі "мерседес".
Чух заздрісно блиснув очима і сказав, що купить собі два "мерседеси", правда, забув сказати, ким стане і звідки візьме гроші.
Віка-Базіка сказала, що стане диктором на телебаченні і вестиме передачі "На добраніч, діти!"
Одне слово, мрії були різні.
Проте всі хотіли стати видатними, ніхто не висловив бажання стати робітником або хліборобом.
Грайлик розумів, що це негарно, некрасиво, що хтось мусить же годувати усіх адміралів, екстрасенсів, королев краси і кооперативників, але… Йому самому хотілося стати космонавтом. І було досадно, що Толя-Бараболя першим вискочив і тепер уже незручно говорити. І він нічого не сказав, тільки подумав: "А чи справдяться наші мрії? От би зазирнути хоч на хвилиночку одним оком у те майбутнє доросле життя!.. Але — "так не буває!", як каже Іван-Сумніван. А як же ж воно цікаво? Бігають зараз, граються, сваряться кирпаті розхристані хлопчики й дівчатка, а мине час, повиростають вони і стануть адміралами, космонавтами, королевами краси… І, може, Вітасик-Тарантасик, об якого, як то кажуть, витирає зараз ноги Розбишака-Заважака, справді стане директором якого-небудь величезного заводу.