Ану вас! — він махнув рукою. — Самі почали, а тоді… У що будемо грати?
— Тільки не у війну! — вигукнув Грайлик. — Набридло!.. Давайте у кругосвітню подорож. На кораблі "Варяг".
— Давайте! Давайте! — закричали Миня і Чух.
— Ну що ж, давайте! — погодився Роман-Отаман. — Тільки зброя все одно потрібна. Мало хто може зустрітися…
— Авжеж потрібна, — підтримали його Миня і Чух.
Толя-Бараболя раптом глянув на Кошу і спитав:
— А де ж усе-таки твоя секретна зброя? Ти ж нам її так і не показав.
— Як не показав? Показав!
— Коли? Де ж вона?
— А отут! — Коша похлопав себе рукою по верхній кишені з лівого боку.
— Ану розстебни! — сказав Роман-Отаман.
Коша розстебнув кишеньку. Всі враз стукнулися лобами, зазираючи.
В кишені не було нічого.
— Обманюєш?
— Ні. Не обманюю. Не там. Далі. Глибше.
— Так не буває! — похмуро сказав Іван-Сумніван, що до цього не промовив ні слова.
І тут раптом Грайлик і Галочка в один голос вигукнули:
— Він не обманює! Невже ви не розумієте? Не розумієте, що там далі, глибше?..
Всі перезирнулися, і враз усім стало ясно. Авжеж! Там, далі, глибше — серце!
І всі заусміхалися.
І усмішка об’єднала всіх.
Секретна зброя незнайомця Коші таки спрацювала.
РОЗДІЛ XX
останній, заключний, або,
як пишуть у дорослих книжках, — епілог
Коли у повісті багато героїв, і з ними трапляється чимало пригод, і долі їхні складаються по-різному, завжди виникають питання — а що було далі, потім?
Так от.
Коша живе у селі з мамою… і татом.
Так-так. Не дивуйтесь.
Дракон Іванович втік з Дракондії, кинув пити керосин, п’є лише молоко і мріє стати людиною.
Він пасе корову Доню і пише дитячі вірші. Про природу.
Бровко Барбосович і Котофей Котофейович теж поки що живуть з ними.
Грайлик і Галочка часто бувають у них в гостях. І Коша часто буває у Дитиндії і дружить з усіма хлопцями і дівчатками.
Сорока Скрекекулія недавно принесла на хвості новину — Пан Копайло довідався під землею, що баба Настя теж у полоні в Темнондії. Є там, виявляється, крім Печери Невільниць, ще й Провалля Добрих Душ.
Коша, Грайлик і Галочка збираються разом з Паном Копайлом, Бровком Барбосовичем та Котофеєм Котофейовичем організувати експедицію у те провалля, щоб визволити бабу Настю.
Шкода Коші і свого колишнього брата Драку-Забіяку. Він вважає, що з нього теж можна ше зробити людину.
— Всі діти, поки не виросли, можуть стати людьми, — каже Кошина мама.
Вона теж часто зітхає, згадуючи невільниць, разом з якими була замкнена у печері. Треба було б і їх звільнити обов’язково.
Отже попереду ще справ і справ…
Пригоди і подвиги у Дитиндії не закінчуються ніколи.
Така вже це незвичайна країна!
ПРИГОДА ТРЕТЯ
ЗОЛОТІ ТЕРЕЗИ ДІДУСЯ ТАТАЯ
РОЗДІЛ І
Розбишака-Заважака
У Дитиндії сталася надзвичайна подія. З’явився новий хлопчик, який з батьками переїхав у їхній будинок, — вони обмінялися квартирами з професором Барановським-Лісковським.
Хлопчик був міцненький, вилицюватий, з вузькими монгольськими щілинками-очима і дуже вредний. Звали його Вітька, як і Вітасика-Тарантасика, але всі одразу прозвали його Розбишака-Заважака. Позаяк він був розбишакуватий і весь час усім заважав. Побудують дівчатка у пісочниці якийсь королівський палац, магазин абощо, він прибіжить, ногами — раз! раз! раз' — усе потовче, розвалить, зарегоче противно і втече.
Або заведуться хлопці у піжмурки грати, а він на дерево вилізе і кричить на весь двір: "А я все бачу! Я все бачу! Грайлик отам сховався, Роман-Отаман отам, Миня і Чух у кущах сидять. Га-га-га! Го-го-го! Ги-ги-ги!"
Його вже й просили, і соромили, і погрожували навіть — нічого не допомагало. Хлопці нарешті вирішили відлупцювати його. Але й з цього нічого не вийшло. Розбишака-Заважака усіх порозкидав, вирвався і втік. В результаті у Романа-Отамана було підбите око, у Толі-Бараболі роз’юшений ніс, у Мині розквашена губа. Згодом з’ясувалося, що Розбишака-Заважака ходить у секцію боротьби у-шу. Впоратися з ним силовими методами не пощастило.
І мало того, що вся Дитиндія потерпала від Розбишаки-Заважаки, вони ще й між собою пересварилися. Усе те негарне, що було в кожного, полізло, як перестояне тісто в діжі. Не лише хлопці, а й дівчатка перемінилися. Марушка-Реготушка перестала сміятися, Любушечка-Стрибушечка стрибати, Юля-Танцюля не танцювала, а Галочка-Співалочка не співала більше.
Всі тільки дратувалися, ображалися і гнівалися одне на одного.
Наче Розбишака-Заважака випромінював якусь згубну лиху силу.
У Дитиндії настала, як тепер кажуть дорослі, криза, тобто важкі часи.
Спорожнів дитячий майданчик, запала у дворі тиша.
Під будь-якйм приводом дитиндівці намагалися відсиджуватися вдома. Той посилався на уроки (хто в школу вже ходив), той на хворобу, той на телевізор.
Особливо переживав Грайлик. Бо ж він понад усе любив товариство, дитячий, як то кажуть, колектив, гратися з дітьми любив! Недарма ж ім’я в нього було — Грайлик.
Що робити?
Стоїть Грайлик біля вікна, з сумом дивиться на безлюдний дитячий майданчик. Не гойдається гойдалка, не крутяться каруселі, не пісочниця— пустеля Сахара. І по телевізору — жодної тобі путящої передачі, хоч і двадцять разів баченої уже.
І батькам не поскаржишся, поради не попросиш. По-перше, у Дитиндії закон — не ябедничати ні в якому разі, і дорослих у свої дитинські справи не втаємничувати, самим розв’язувати питання.
Та якби й можна було… Мама, Веселина Василівна, зранку на роботі. Тато, Усміхайло Петрович, пише дисертацію. Заважати йому — категорично заборонено.
Стоїть Грайлик, зітхає тихенько.
І раптом…
РОЗДІЛ II
Таємничий телефонний дзвінок.
Дідусь Татай. Чарівні таблетки.
Пригоди починаються
І раптом задзвонив телефон.
— Грайлику! Візьми трубку! — гукнув з іншої кімнати Усміхайло Петрович.
Грайлик підняв трубку:
— Алло!
— Доброго дня! — почувся у трубці незнайомий хрипкий старечий голос. — Грайлик?
— Я, — розгубився Грайлик. Завжди губишся, коли хтось незнайомий звертається до тебе по імені, та ще й домашньому, неофіційному.
— Слухай мене уважно і не перебивай, — вів далі незнайомець. — Я чарівник. Звуть мене дідусь Татай. Дитиндію вашу поважаю, про ваші неприємності знаю і хочу вам допомогти. Але й ти мусиш допомогти мені. У Тридесятому Царстві, у Безодні Гарних Надій сховано золоті терези. Принесеш їх мені, і в Дитиндію знову повернеться дружба, радість і сміх. Але шлях туди не простий. Тебе чекатимуть небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування. Щоб ти зумів усі їх подолати, я даю тобі сім чарівних таблеток. Проковтнувши таблетку, ти зможеш здійснити одне своє бажання. Коли ти щось проситимеш особисто для себе, таблетка буде солодкою-пресолодкою, додасть тобі сили і продовжить твоє життя. Коли ж ти щось проситимеш для когось іншого, таблетка буде гіркою-гіркою, відбере в тебе сили і вкоротить тобі життя. Запам’ятай це і не легковаж. Таблетки лежать на підвіконні площадки сходів третього поверху. Дорогу до Тридесятого Царства вкаже тобі Сорока Скрекекулія. Про нашу розмову, звичайно, нікому ні слова. Хоч обманювати батьків і негарно, але цього разу дозволяю тобі сказати неправду. Скажеш татові, що тобі дзвонила Галочка, запрошувала до себе гратися. Щоб він зайве не хвилювався і це не позначилося на його дисертації. Я зупиню для тата час, і до твого повернення він нічого не запідозрить. Щасливо тобі!
У трубці клацнуло, розмова перервалася.
У Грайлика так шалено калатало серце, що аж вуха позакладало. І він не відразу почув голос тата:
— Ти що — не чуєш? З ким це ти балакав? Хто це дзвонив? Мама?
— Н-ні,— отямився нарешті Грайлик. — Це… це Галочка… Запрошувала до себе… гратися…
— То біжи швидше! — з іншої кімнати весело гукнув тато. — А то нудишся. Аж кисло дивитися.
Коли Грайлик вийшов на сходи, серце його мало не вискакувало з грудей.
Він спустився на площадку третього поверху і глянув на підвіконня.
У кутку біля рами лежав маленький поліетиленовий пакетик.
Тремтячою рукою Грайлик узяв його. На просвіт було видно сім маленьких біленьких горошинок-таблеток. Точнісінько таких, як оті гомеопатичні, що давала йому колись приймати мама. У Грайлика була алергія, лікар-гомеопат приписав йому гомеопатичні таблетки, і мама давала йому їх по шість штук тричі на день. Причому були номери — перший, другий, третій. Щоб Грайлик не комизився і не опирався (а було йому тоді ще неповних три роки), тато придумав, що ті таблетки лікар передав йому від чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапки, і називав таблетки не гомеопатичними, а "гномеопатичними". Про ті таблетки і чарівника-гнома Спиридона Спиридоновича Красношапку тато, присипляючи Грайлика, розповідав йому колись багато кумедних пригод. Веселий був у Грайлика тато — Усміхайло Петрович.
І, згадавши тепер того гнома, Грайлик одразу заспокоївся. І обіцяні дідусем Татаєм небезпечні пригоди, труднощі, перешкоди і різні випробування вже не здавалися йому такими страшними.
Грайлик сховав пакетик з таблетками у кишеню і підстрибом побіг у двір шукати Сороку Скрекекулію. У такт його підскокам під горлом лоскотно підстрибувало радісне передчуття пригод і несподіванок. Грайлик дуже любив, щоб було цікаво.
Сорока Скрекекулія сиділа на стовпчику гойдалки і нервово смикала хвостом.
Грайлик рвонувся, щоб підбігти до неї… Аж тут Сорока Скрекекулія раптом безладно змахнула крилами і впала на землю. І відразу з кущів вискочив Розбишака-Заважака з рогаткою у руці.
— Урра! Вцілив! Урра! — вигукнув він, хапаючи нерухому Скрекекулію.
Грайлик у розпачі завмер.
Він у цей час не думав ні про що. Безмежний жаль до загиблої сороки охопив його.
І тут він згадав про чарівні таблетки. Вихопив з кишені пакетик, витрусив на долоню одну таблетку, вкинув у рота і подумки вигукнув:
— Хочу, щоб Скрекекулія була врятована!
У роті зробилося гірко-прегірко. А потім враз солодко-пресолодко.
Цю ж мить з вікна четвертого поверху залунало голосне:
— Вітю-ю! Додому! І що це у тебе в руках? Ану кинь зараз же!
Розбишака-Заважака швиргонув Скрекекулію у пісочницю і побіг до під’їзду.
Грайлик кинувся до бідної сороки. Схопив її, притис до грудей. І враз відчув, що серце її б’ється. Сорока Скрекекулія розплющила одне око. Друге.
— Ох! — сказала вона. — Що це зі мною?
— Як ти себе почуваєш?
— А-а, це ти?..