Тато лише здивовано знизував плечима. Що тут скажеш, як нічого не зрозуміло. Не минуло й двох хвилин, і з хати вийшла баба Секлета, а за нею дівчина. У руці баба тримала ключ від льоху.
Дівчина вже не плакала, тільки нервово стуляла губи.
— Якби ж я щось знала, щось розуміла, дитино моя, — вибачливо хитала головою баба Секлета. Вона відчинила льох і полізла туди першою Дівчина слідом за нею.
Хлопці й тато мовчки спостерігали.
І знову тато лише поправляв пальцем окуляри, а хлопці перезиралися. Бо не розуміли анічогісінько. Хто ця дівчина? Чого вона плаче і що хоче від баби?..
Нарешті баба вилізла з льоху. Вони чекали, що от-от з'явиться дівчина, але дівчина не з'являлася.
Тато здивовано глянув на бабу Секлету:
— Пробачте, може, з мого боку й нескромно, але…
Баба тільки рукою махнула:
— Бідна дівчина!
— Що ж таке? — не витримав тато.
— Наречений її пропав. Кілька днів тому. А квитки оті в театр, виявляється, були у нього в кишені. З нею мав іти. Як вони опинилися в льосі? А як я сказала про того Рукатого, що продукти з льоху тягає, вона в одну душу: "Дозвольте мені в льосі переночувати, прошу, благаю!". І — плаче. Боюсь, щоб розуму не стратилася. Що робити?
— Вона ж задубіє. Там же так холодно. Я ж на своїй шкурі…
— Я її вкутаю. Пальто своє зимове дам, валянці, хустку… — баба рішуче пішла в хату.
— А звідки вона про квитки дізналася? — подав раптом голос Вітасик.
— Справді! — здивовано вигукнув Женя. — Звідки?
Тато замислився:
— Виходить, їй сказав капітан Горбатюк…
— Дивно, — Женя почухав потилицю. — А чого він нам нічого не сказав, що хтось пропав?
— А чого він має нам доповідати, — пхикнув Вітасик. Хоча і йому було досадно.
Баба Секлета вийшла з хати, несучи пальто, хустку і валянці.
— Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, — сказав тато.
— Я їй сінничок дам, у мене є, — кивнула баба.
Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з'явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?..
— Я ляжу на розкладушці біля льоху! — рішуче сказав тато. — Мало що може статися.
— І я! — вигукнув Женя.
— І я! — підхопив Вітасик.
— Ні, ви ляжете на веранді, — невблаганно відрізав тато. — Ще мені за вас хвилюватися треба.
Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.
Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала — тато не міг заснути теж.
Вовтузилася і баба на печі.
Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…
Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.
Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.
Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.
— Ну як? Щось було чути? — спитала баба.
— По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.
— Спить, бідолага… будити чи ні — не знаю, — непевно сказала баба.
Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.
— В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… — тато підняв одне плече.
— Полізу гляну, — рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:
— Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..
— Що таке? — стривожено кинувся до сходів тато.
— Нема нікого! — розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.
Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим'ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.
Розділ XXIII
Професор залишає записку
Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина — телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:
— Горбатюк слухає.
— Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша… Але я ледве дочекалася ранку… Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: "Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню". Я місця собі не знаходжу. Пробачте, — вона заплакала.
— Я зараз приїду, — сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.
Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.
— Що ж це таке?! — вигукнула вона, схлипуючи. — Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі Він потрапив у чиїсь тенета.
— Чого ви так думаєте?
— А як же інакше! Він був такий пригнічений учора. Я й боюсь! Він узяв машину, розумієте. Він майже ніколи не водить сам, вожу його я. У мене це набагато краще виходить. Він такий неуважний… Я так боюсь, щоб не сталося катастрофи!
— Коли ви виявили, що він зник?
— О третій, — відповіла професорша. — Точніше, за п'ять третя. Я, як завжди, лягла о дванадцятій. Він іще сидів, працював. А вночі прокинулася, дивлюсь — його нема. Постіль не зім'ята, не лягав У кабінеті світло не горить. Кинулася — на столі записка. От!.. І чому він пише, що приїде? Що це все означає? Степане Івановичу!
— А може, він поїхав на дачу, у Завалійки?
— Я дзвонила. Телефон не відповідає.
— Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?
— Ви знаєте, його захопила зараз "Велесова книга".
— А-а, знаю. Читав.
— Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера "Велесова книга: життя та релігія слов'ян" французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…
— У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?
— Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?
— Нічого Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?
— Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов'язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?..
— Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?..
— Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…
— А серед сусідів?
— По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.
— У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб'язна, послужлива.
— Звідки ви знаєте?
— Я з нею познайомився минулого разу.
— Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево.
— У неї великі зв'язки?
— Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася… Раніше жила на Лісовому масиві.
— А яка в неї машина?
— Машина? У неї нема машини.
— Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.
— Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік.
І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.
— Та! То я так, між іншим, — махнув рукою Горбатюк. — Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?
— Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. Її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…
— Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.
— Він у мене взагалі добрий, — сказала професорша. — Хоча на перший погляд суворий, відлюдькуватий.
— Я чогось думаю, що саме цим і пояснюється його "таємниче зникнення". Можливо, він хоче комусь допомогти. І не хоче вас зайве турбувати, знаючи, як ви близько берете до серця все, що стосується його.
— Ви думаєте? — з надією спитала вона.
— Я майже певен. Вам не слід дуже хвилюватися. Наберіться терпіння. І сидіть удома, чекайте його дзвоника.
— Ви думаєте? — повторила вона.
— Я вам дзвонитиму теж. Щойно матиму якісь новини — одразу вам подзвоню.
— Я вас дуже прошу! Я так хвилююсь!
— До побачення!
Капітан вийшов із квартири професора Барабаша і глянув на годинник. Було за чверть восьма. Якийсь час він вагався — чи зручно о такій годині турбувати малознайому людину? Потім наважився і подзвонив у квартиру Маргарити Зенонівни. Почекав трохи і подзвонив знову. Через хвилину подзвонив утретє. Ніхто не обізвався Очевидно, Маргарита Зенонівна ночувала у знайомих на дачі.
Розділ XXIV
Професор розкриває карти. "Він тут!"
Це було так незбагненно і страшно, що навіть баба Секлета втратила рівновагу.
— Де ж вона ділася? Що ж це робиться? — розгублено повторювала баба, зазираючи за діжки, риючись у картоплі — Може, вийшла, а ви не почули?
— Ні. Вийти вона не могла, — вперто твердив тато. — Якщо у льосі нема іншого виходу, то…
— Та ви що? Де ж тут інший вихід? — баба тільки руками розводила.
Хлопці принишкли, їм по-справжньому було страшно. Всі вилізли з льоху пригнічені й мовчазні.
— Треба заявити в міліцію. Це вже не жарти, — похмуро сказав тато.
— Капітан Горбатюк обіцяв же зранку приїхати, — нагадав Женя.
— Все одно. Треба подзвонити місцевим органам. Хай підключаються офіційно, — і тато пішов дзвонити.
Він довго не повертався. На жаль, телефони міліції ще працюють не бездоганно — чималу годину ніхто не брав трубку.
…А в цей час капітан Горбатюк уже мчав на мотоциклі по шосе, що вело на Завалійки.
На узбіччі стояла "Лада", і якийсь чоловік безпомічно копирсався в моторі.
Капітан уже проскочив ту "Ладу", але краєм ока встиг помітити — та це ж професор Барабаш!
Капітан різко загальмував, круто розвернувся і під'їхав до професора.
— Доброго ранку, Іване Степановичу! Що сталося?
Професор визирнув із-під капота:
— А-а, це ви?.. — і з притиском додав: — Пане капітан!
— Не ображайтеся, Іване Степановичу.