Хай молоді поспішають…
Проте не поспішала, мабуть, лише одна Ангеліна Іванівна. Всі інші кудись поспішали. Майже весь день в ощадкасі була черга, і Любові Іванівні та Олечці ніколи й вгору було глянути, не те що продовжити свою дискусію. Тільки десь годині о п'ятій на кілька хвилин ощадкаси спорожніла, і вони змогли трохи перепочити. І в цей момент двері прочинилися і спершу забіг великий попелястий пудель, а за ним велично впливла дебела пещена дама. Це була дружина члена-кореспондента Всеволода Казимировича Стародуба Ірина Семенівна, "кореспондентша", як її називали поза очі сусіди й знайомі. Була вона ровесницею Любові Іванівни, але виглядала набагато молодшою. Бо дуже дбала про свою зовнішність. Тричі на тиждень ходила до масажиста, двічі до косметички, і це, звичайно, давало наслідки.
— Здрастуйте, Ірино Семенівно, голубонько, — люб'язно привіталася Любов Іванівна. — Ви прекрасно виглядаєте… Як завжди…
— Ах, яке там… Здрастуйте! — вона махнула рукою. — Оце з аеропорту. Проводжала свого.
— Полетів?
— Та! Так не люблю, коли він літає!.. Не довіряю тим літакам. Але він уперся.
— Ну що ж, може, й правильно. Краще не ризикувати. Ніч у поїзді… Хоч і чеки, але такі гроші…
— Які гроші?! — "Кореспондентша" застигла з роззявленим ротом.
Любов Іванівна спохопилася, безпомічно глянула на Олечку, але було вже пізно.
— Він що… зняв з книжки?.. — "Кореспондентша" не договорила, очікувально вп'явшись очима в Любов Іванівну.
— Ой! Ми ж не маємо права… таємниця вкладу… — ледь чутно пролепетала Любов Іванівна.
— Ви що — мене не знаєте?.. Скільки він зняв? — Вона була бліда як стіна.
Любов Іванівна знову подивилася безпорадно на Олечку, шукаючи підтримки. Олечка підняла догори плечики і затрусила з боку в бік головою.
— Скільки? — трагічним голосом повторила "кореспондентша".
— С-сорок тисяч… — не сказала — видихнула Любов Іванівна.
В цю мить двері розчинилися, і до ощадкаси з сміхом увірвалися троє молодих хлопців, певно, студенти.
Далі продовжувати цю розмову було неможливо.
Ірина Семенівна ображено стулила губи і, не попрощавшись, пішла до дверей.
Вона виходила з ощадкаси згорблена, жалюгідна, постаріла на двадцять років.
Пудель вискочив за нею, підібгавши хвоста.
Ощадкаса знаходилась у будинку, де жив з батьками Женя Кисіль.
Розділ III
Невдача. НЛО. Дядько Бориса Івановича.
Капітана Горбатюка у райвідділі не було — поїхав розслідувати розбійний напад на кооперативне кафе, що стався сьогодні вночі.
Хлопці чекали години дві, але марно.
— Він може й до вечора не повернутися, — сказав черговий. — Розбійний напад — це вам не жарти. Детальний огляд місця події, збір речових доказів, опит свідків… Це все вимагає уваги й часу. А у вас щось серйозне? Може, мені доповісте?
— Та ні, вибачте… — зам'явся Женя.
— Нам до капітана. Особисто, — сказав Вітасик.
— Ну дивіться… — хлопцям здалося, що черговий образився. Він був новою людиною у райвідділі, і нічого не знав про дружні стосунки Жені й Вітасика з капітаном Горбатюком.
Почекавши ще трохи, хлопці вийшли на вулицю.
— Взагалі то дохле діло, — сказав Вітасик. — Ну чим може допомогти капітан? Якщо це навіть і рекет, а потерпілий сам не хоче розслідування, що ти зробиш?
— Нічого, — погодився Женя. — Та й не до того тепер. Раз у нього розбійний напад.
— Але ж ми сказали, що подзвонимо. Вона чекає…
— І капітан Попенко у відрядженні… — зітхнув Женя.
— Давай все-таки подзвонимо. І скажемо як є. А то вона подумає, що ми просто не захотіли. Образиться.
Вони зайшли в автоматну будку, набрали номер.
Милочка не образилася.
— Ну що ви, що ви! Не виправдовуйтесь! Коли зможете… тоді й… Спасибі! Ідіть готуйте уроки. А то завтра контрольна з математики. До побачення!
Як це приємно, коли перша красуня в класі, яка ще вчора задирала кирпу і навіть не дивилася у ваш бік, говорить з вами так лагідно й привітно!
— Треба-таки буде їй допомогти, — сказав Женя.
— Авжеж, треба! Та чи зможемо? — невпевнено відповів Вітасик.
— Самі ні, звичайно. А з допомогою Анатолія Петровича та Степана Івановича… — тут Женя замовк, бо раптом побачив, що назустріч їм біжить Шурик Дармовис — переляканий, розгублений, очі горять, наче за ним сто вовків женуться.
— Ой!.. Ой!.. Ой!.. — задихаючись, тільки й спромігся вигукнути Шурик, наскочивши на хлопців.
— Що таке?
— Що з тобою? — Женя й Вітасик не одразу одержали відповідь. Шурик тільки тикав рукою назад у небо і ойкав. Нарешті вигукнув, віддихавшись:
— Там!.. НЛО бачив!.. На власні очі!.. Клянусь!.. Оно-но!.. Ще видно!.. Дивіться!
Хлопці подивилися туди, куди він показував, і ледь устигли помітити на крайнебі миленьку білу цятку, що сховалася за хмари.
— Та яке НЛО! Звичайнісінький літак, мабуть, — сказав Женя.
— "Літак"! Що я, літака упізнати не можу? — пхикнув Шурик. — То ви просто не побачили, бо вже далеко було. А я отак-о бачив, майже над головою. Сріблястий довгастий предмет. Без крил. Схожий на маленький дирижабль.
— Так, може, й був дирижабль, — сказав Вітасик.
— "Дирижабль"! — знову пхикнув Шурик. — Хіба дирижабль так літає? Раз! — і за мить півнеба. І знову завис.
Бачачи, що хлопці недовірливо перезираються, Шурик махнув рукою:
— А! Ну вас! Хоми невірні! — і побіг далі.
— Невже справді НЛО? — дивлячись йому вслід, заздрісно проказав Женя.
— Як ми не бачили! — досадливо тупнув ногою Вітасик. — Що було б у небо глянути одному з нас!
Справді. Вони так мріяли хоч разочок побачити який-небудь нерозпізнаний літаючий об'єкт! Так мріяли!
Особливо з минулої осені, коли Вітасиків сусід, колишній кандидат фізико-математичних наук, а нині молодий письменник Борис Іванович Бука, дав їм прочитати в газеті "Советская культура" замітку про те, що сталося у Воронежі 27 вересня 1989 року. То було потрясаюче! Тут уже й найпоміркованіші скептики, що завжди говорили про НЛО, наче то атмосферні явища, уламки супутників, космічних ракет, радіозонди абощо, змушені були прикусити язики.
Які вже там атмосферні явища, уламки та радіозонди, як багато людей на власні очі бачили: підлетіла до парку червоно-бордова куля, відчинився внизу люк, і з'явилася істота триметрового зросту з трьома очима, у сріблистому комбінезоні і "чоботах" бронзового кольору, з якимось диском на грудях. І коли маленький хлопчик закричав з переляку, "триокий" глянув на нього, і хлопчик враз знерухомів. Очі пришельця світилися при цьому. А потім він спрямував якусь півметрову трубку на шістнадцятирічного підлітка, і той… зник. Всі люди закричали. "Триокий" зайшов назад у кулю, і куля полетіла. І одразу знову з'явився підліток, що зник…
Все те було засвідчено не лише очевидцями, не лише журналістами, але й міліцією (правда, в газетах потім були й спростування, але Слава Порохня твердив, що то навмисне, щоб не було паніки).
І хоч діти, які це бачили (а їх було чимало) довго після того боялися, Женя й Вітасик дуже їм заздрили. Стільки вже дітей бачили НЛО, а тут хоч би разочок!
І оце щойно Шурик Дармовис бачив, а вони були зовсім поряд і нічогісінько не бачили. Тільки якусь цяточку на крайнебі. Ну, не прикрість?
Краще б вони не зустрічали того Дармовиса і не чули про те НЛО.
Вітасик не знав тоді, наскільки зросте його досада ввечері. Бо тато, прийшовши з роботи, буквально з порога загукав:
— Слухайте! Я сьогодні НЛО бачив! Слово честі! На власні очі!.. Стою біля вікна, дивлюсь, — а в небі з'явився сріблястий еліптичний параболоїд. Завис нерухомо, потім враз блискавично перемістився кілометрів на чотири. А потім зник. Ніхто мені не вірить.
Вітасик ледь не заплакав.
Але стримався і сказав:
— Ми з Женею теж бачили. Тільки вже на обрії… А Шурик Дармовис зблизька.
— Та ти що?!. От здорово! Скажи? А то читаємо, читаємо, а самим бачити не доводилося. А тепер… Ану, ходімо швидше до Бориса Івановича.
Сусіда Дорошенків, Борис Іванович Бука, бородань років сорока, якого нещодавно прийняли до Спілки письменників і який після цього кинув роботу і цілком присвятив себе творчості, писав науково-художні книжки для молоді.
Авторитет його серед сусідів у питаннях науково-технічного прогресу був незаперечний.
Але сьогодні Борис Іванович зустрів їх чогось не дуже привітно. Був явно чимось заклопотаний.
Захоплену розповідь Вітасикового тата про НЛО сприйняв без особливого ентузіазму, як щось абсолютно рядове й звичайне:
— Що ж… вірю. Можлива річ. Цілком. Шкода, звичайно, що не сфотографували.
Григорій Тарасович був розчарований.
— Що це ви, Борисе Іванович, не в гуморі? Взагалі помічаю, останнім часом ви чогось невеселий. Здавалося б, навпаки, є підстави радіти. Купили "Ладу", про яку стільки мріяли. А замість радості — як у воду опущений.
— Та! — махнув рукою Борис Іванович. — Через ту "Ладу" й…
— Що таке? — здивувався Григорій Тарасович.
— Ну ви ж знаєте, грошей у мене не було. Книжку, на яку я розраховував, перенесли на наступний рік. А черга на машину несподівано посунулась, підійшла. Що робити? Я до дядька. Ну, ви його знаєте, він у мене на дні народження був. Олексій Федорович Помазан. Доктор наук. Лауреат. "Виручай, дядю!" Він мені позичив. А тепер я дізнаюсь, що сам бігає, позичає. І не дріб'язок якийсь, а грубі гроші. В кого три, в кого дві, в кого півтори… Це мені мій колишній соучень сказав, який в тому інституті працює. А я віддати ще не можу… От і мучить мене совість.
Вітасик нашорошив вуха.
Ну, не перепливайте, — заспокійливо сказав Григорій Тарасович. — Мало що буває. Він же, як позичав, не говорив, що йому теж потрібні!
— В тому-то й справа. Навпаки, казав: все одно лежать без руху… І не останні ж оддавав. Ще, казав, є. І раптом… Чого йому так припекло? Дача є. Машину купувати й не думає. Дальтонік. З дружиною розлучився. Дітей нема.
— Може, закохався? Одружитися хоче?
— Ви що! Майже сімдесят років. Та й, крім науки, книжок і порцеляни, нічим не цікавиться. Фарфорових собачок колекціонує. Їх у нього чотири шафи.
— Все одно не переживайте, — сказав Григорій Тарасович. — Не на хліб же позичає. Переб'ється як-небудь.
Вітасикові вже давно кортіло втрутитися, і він нарешті не витримав:
— А може, то рекет? Ви ж знаєте, які зараз рекетири!
Борис Іванович роззявив рота, хотів щось сказати. Та так і завмер з роззявленим ротом…
Розділ IV
Зустріч з капітаном Горбатюком.
— А потім тільки — кліп! кліп! кліп! — Вітасик закліпав повіками, показуючи Жені, як це робив Борис Іванович. — П'ять хвилин не міг нічого сказати.