Іван каже:
– Давай на машину сядемо. Що його пішки ходити.
Я йому давай доводити, що краще не треба, бо ще почують, та поперебивають, як тих кошенят. А він уже залазить в одну таку, найбільше на "Жигуля" схожу, лише педалів нема і не видно, поняв, де передачі. Но Іван вперто своє:
– Там видно буде, де передачі, ось нехай спершу заведемо!
Як я не просив його, не одмовляв, що навіть наказував і пістолета показував, він на те лише непрохмелено матюкався, що ми потрошку й научимося в процесі їзди. І за кнопки смикає, а вони лише світяться. Я й вискочити, поняв, боюся, що він поїде без мене й остануся я один, як той кізяк у цідилці. Машина не хоче слухатися, то Іван так розлютився, що мене двічі, покляв, ментом обізвав. Потім я заспокоївся весь і придумав Іванові, що нам треба йти спершу бензину пошукати гарненько, бо вона не поїде, лише тим і виманув його звідти. Пішли ми шукати, шукали-шукали, но так, слава богу, поняв, і не знайшли.
Знайшли жіночі плаття, вони Івана трохи заспокоїли.
Або коли він знайшов гарну таку матерію, типа, поняв, бархату, матері, каже, наберу. Це ж треба так напитися, щоб забути, що ніякої матері в нього нема давно... А тоді бачить – шовк. Поняв, кидає той бархат, бере ріже шовк, каже матері справлю на плаття. І отаке без кінця з ним, наче дитина. Наб'є кишені, поняв, шиколадом, а тут попадаємо у карманні годинники. То він аж заплаче – шиколад же жалко викидати. Дурний, що викинуть жалко, а з'їсти – не лізе той шиколад у попорчений макаронами шлунок, а, поняв, однаково – з'їсть. Що потім фольгою плюється. Наб'є, нарешті, годинниками кишені, коли бачить – марки.
Він на тих марках ще з дітдома звихнутий був, і, поняв, тут саме такі марки, яких у нього саме не вистачає. Що ти будеш робити, ну? Коли на твоїх очах чоловік остаточно полудурком стає на тих марках.
– Брось, – кажу, – сука, не позорся за ті бомажки!
То він лише скаже, що сильно ти розумієш.
Коли бачить – аж риболовні крючки. Хоч плач над ними, поняв.
Не раз, поняв, і сварилися. Не скажу, може, й я коли не прав був, но от скажи йому, наприклад, що направо ходімо, так він обов'язково захоче що нє, треба наліво. Виставе отак своє прищате пузо і пре туди. Добре, послухаємо його. А тут, поняв, книжки... Йдемо-йдемо, що аж повземо вже, а їм – ні кінця, ні краю. А я попереджував. Мовчить, гад, на це, лише сопе. Аж коли вже кінчаються ті книжки, то вже й ніг нема. Так починаються журнали...
– Шо, – кажу, – було мене тоді послухать?
Так ми на тих журналах і заночували.
Ну що характерно – ні душі. Й не видно навіть сліду, щоб тут хто бував. От од такої думки нам уже зовсім погано ставало.
– Це ти мене сюди завів, – матюкається Іван, коли бачимо – двері.
Штовхаємо – а тамечки коридор такий низенький і геть мощений опалубком...
– О, – кажу, – знайшли, нарешті, слава тобі Богу.
Отут Іван і показав себе. Що побіжу, каже, і наберу собі і чогось для родичів, поняв, пошукаю. Бо ми ті двері знайшли, нарешті, якраз в районі, поняв, мішків із цементом. Як же я його не держав, не вговорював, а він побіг-таки.
– Я ж недалеко, – каже.
Ну й нема його. Ну що ти скажеш, поняв? Він же пошти пацан, несімейний. А мої там, боюся подумати, показилися, це ж не шутка – міліціонер пропав.
Коли аж прибігає Ваня, насилу я його заспокоїв – плаче. Каже, що кругом самі мішки й цемент. Біг, біг, він, біг, добіг аж до рубероїду, плюнув і назад побіг.
– Ти, – каже, – прав, ці двері, які ми оце знайшли, – плаче, – найголовніше, чорт же його й зна, коли ми ще раз такі двері поміж цих коридорів здибаємо.
Все правильно.
За цими дверима з'явився такий же хід, як і той, що ми були сюди залізли – деревом мощений. Цвілий такий, і повітря наче тобі у льоху – онучами смердить. Каганці, поняв, ледве світять. І весь час по дорозі нам трапляються отакі невеличкі кімнатки, поняв, із нарами, лежанками, солома, поняв, по кутках. Но нам ніколи уже й роздивлятися – ми уперед коридором, понагиналися, поняв, щоби голови не понабивати.
Тоді лаз пішов круто вниз – уже й слизько під ногами, потім, чую долонями: стіни пішли прості, копані в голій глині, но тут Іван ззаду підковзнувся, підбив мене – і ми поїхали, стидно сказать на чому, хапаючись одне за одного, щоб не загубитися остаточно в суцільній темряві.
Що ми вже надворі – це я збагнув, бо дощ іде. Ми з Ваньою котилися з якоїсь височезної кручі й геть у глину викачалися. Лазили ми потім, лазили, доки на струмочок наштовхнулися, поняв, обмилися, поняв, трохи й побігли, як полуумки, щоб якось вночі зігрітися. Бігли, доки не розвиднюватися стало, і тут же я заборонив Іванові назавжди про цюю всю історію із схоронам кому-небудь взагалі розказувати. І хоч я нетутешній, як Іван, а переїжджий, поняв, но краще за всіх у цих місцевих порядках розбираюся. Тому й казатимемо усім, приказав я, що заблудилися у лісі, і капут, що б нас там не розпитували.
Який крик був, поняв, дома, коли я вернувся, – не для протокола. Но однаково – отой свій день повернення я прожив, можна сказати, спокійно. А вже потім почалося, як прибігла моя стара й кричить не своїм, поняв, голосом, що ти скотина; поняв, брехун про ліс, в якому ви заблукали, що Іван, мовляв, розказував зовсім не таке...
– Що розказував, поняв?
– Те, розказував, що ви знайшли ціле підземне царство якеєсь і що все там є!
– Де й кому?
– На пошті, він так кричав у телефон, бо в районі погано чуть було, що, мовляв, докладуваю, що лічно знайшов таке місце під землею й могу указать местонаходженіе. Разів зо три повторяв, і...
Я штовхаю стару в груди й біжу, як ненормальний, до сарая. Заводжу, поняв, свого "їжака", по дорозі підзаправився й за півтори години був ув області. Прибігаю, мене не пускають, поняв, без доклада. Но помітили, що я не жартую, бо саме мені той злощасний бідон засмалений пригадався, то я і так, і сяк, що вони встревожилися й пропустили, що я насилу пробився і доложив нарешті.
Коротше, понаїхало грузовиків, поняв, тільки штук п'ятдесят і всі криті, поняв. Зупинилися усі скритно в лісі. Підняли Івана тепленького з постелі, а він, козел, скис, поняв, як побачив мене біля начальників. Пішли зразу в ліс, ранку не дожидаючи, поняв, така паніка була. Шукали-шукали – еге! Знайдеш там щось поночі... Іван-козел разів двадцять лише од бакенщика туди й назад пробігав, поняв, а сліду взяти не зміг. Набігався, умніца, він тою нічкою, що аж язика витріщив. Раз нема ума, щитай, каліка. Бігай, бігай, хто тебе, поняв, за того язика тягнув. Ну, а мене не дуже, бо я нетутешній. Коли розвиднілося, він, козлина, ще разів тридцять починав од базарю, но невдало знову. А по рації начальство викликалося кожні півгодини, поняв, воно злюче таке... Іван ста потами ізійшов, а помогти не може. Визвали тоді по рації солдатів – полки цілі. Як ночали вони тоді увесь ліс по камінчику, по травиночці перебирати. А мене з Іваном-козлом на вертольот, поняв, посадили, воєнний, і цілий день літали над лісом.
– От що ти, козлина погана, надєлав, – шепчу я до Івана, а він лише губи кусає, мовчить. Сидить весь і так гидко журиться...
Буває, гляну – наче воно! Поняв, спускаємося. Виходимо, поняв, на землю – ні, не воно. Хоч і сильно схоже на таке місце: наче й дерево, наче й дуб і кущик, наче є – а не такі, поняв. Що Іван, козлина, вже зовсім замучився од совісті. А от мені одразу ясно стало, що ми зроду, поняв, того місця не знайдемо. Можна й кущ перенести з місця на місце, та й дуба того в наш час при такій техніці пересадити – це раз плюнути, поняв.
Хоч начальство все й сильно зле було, поняв, но нас тоді рятувало одне – що в області вже не раз, поняв, чули про той схорон і не два. І шукали, виходить, його не вперше. Тому нам з Іваном і прогули зразу одмінили, і виговоряки познімали. Так що, можна сказати, обійшлося.
Но одне жалко: довелося нам до протоколу додавати речові докази – я дві банки ікри і пружину од амортизатора (чорт її маму дери, вона однак не підійшла до мого "їжака"), а от Іван – той козел позбувся усіх своїх марочок, котушки до спінінга, цілої жмені риболовецьких крючків, трьох блоків бритвенних лез...
Так йому, козлові, й треба! Щоб не був таким козлом.