А вези його аж у столицю. І сиди тоді там усе життя і не показуйся, раз ти такий дурень – от тоді лише ти заробиш усі гроші, яких той бідон вартий. Але при цьому зарубай, поняв, що розмови між нами цієї ніякої не було і що я, поняв, тебе ніколи не знав.
Но Микола Синюх, звичайно, грошей на квиток до Москви пожалів і поїхав хвалитися у район. А може, він дійсно думав, що зараз уже не ті часи, щоб... Куди він поїхав, до кого він поїхав, ніхто не знає, а от що пропав він із кінцями, так це факт. Бо ніхто більше не знає, де він дівся. Ні Синюха, поняв, ні бідона.
Я, правда, сам того Синюха не знав. Но знаю точно, що Коромислий – це такий дядько, що навіть після доброї чарки зря не скаже. Тим більше, що я сам уже чув про Синюха, що наче такі чутки ходили, наче в лісі хтось бачив, як його там дикі звірі розтерзали.
Зараз, ясно, вже слава богу, тут уже тридцять дев'ять років наших пройшло, щоб кого у лісі боятися, но я б, звичайно, тих, так званих диких звірів зустрічати б отут не захотів, поняв.
Чорт же його дідька зна, що воно за лаз ми з Ванькою одкрили і чим це може кончиться. Но інтерес же бере гору. Тим більше, що я не браконьєр якийсь тобі, мені по роботі положено довести таке діло до кінця. Що так, поняв, аж кортить глянути, що ж воно там таке, унизу, – так мене той клятий вусатий розбурхав, поняв, що я вже й страху не боюся.
Насилу я тоді Івана діждався, що вже мало без нього три рази насилу не вліз до тої ями, де ти, козел, по півдня бігаєш, а він каже, що до бакенщика Зозулі добіг хорошо і той не чинив опору ніякого із динамітом. А от коли вже назад шукав, то, каже, зроду б не знайшов цього місця, якби не наштовхнувся на свою червону пов'язочку дружинника, поняв, яку згубив, коли ми ще за цим гадом вусатим по лісові петляли.
Одкрили ми ляду.
– Виходь, – кажу, – по-хорошому, без фокусів!
А там, у норі, поняв, тихо.
– Виходь, – кажу, – краще по-хорошому, бо я не балуваться сюди прийшов за тобою по лісі півдня бігать! А то – рахую до трьох!
Той же там, унизу, дух потаїв і робить вигляд, що там нікого нема.
– Та твою ж мать, – кажу і кидаю в діру динаміт.
Як дасть він там – тільки гур-р-р!
Я вниз із пістолетом влітаю – пусто! Нікого, окрім Вані, який мені мало не на голову впав. Ні душі, поняв.
Що таке? Дим розвіявся, бачимо – збоку хід. Поняв, ми туди, доки той вусатий сука не опомнився. Біжимо – мощено капітально, кругом опалубок, хід той пробігаємо, штовхаю ногою дверцята й само падаю до порога на випадок зустрічного пострілу, дивлюсь – а там лампочки горять.
А може, й не лампочки. Бо їх там ніде не було видно, поняв, поховалися усі, залишивши лише світло од себе. І стіни вже ніякі не дерев'яні, а, навпаки, високі такі, білі. Із такого самого матеріялу, що я на кладовищі у Львові бачив, поліровані. І повітря не таке, поняв, як у підвалі повинне бути, а чисте таке, наче тепле навіть. Ми отак з Іваном і стали, що я навіть ліхтаря погасив.
Тут же ця кімната й кінчається, а там, де вона кінчається, починаються такі, наче як у метро, такі драбинки типу ескалатора, поняв. Біжать вони так униз, поняв, що мені аж схотілося на них стати й покататися, що сил нема.
– Добре, – кажу, – Ваня. Поїхали, будь вже що будь.
Пам'ятаю, стіни спочатку були наче білі, а вже потім пішли намальовані картини. Помальовані чим тобі хоч, але роздивлятися дуже не було коли – драбинки так весело везуть. Що їхали, поняв, із півкілометра, і все геть тобі помальоване було гарно, доки не пішов різаний камінь, доки ми доїхали.
Що тут говорити, коли тут перед тобою таке типу коридора, поняв, що й стелі не побачиш. І що саме інтересне – що з двох боків по йому стоять полиці. І на отих полицях лежить тобі що ти хоч.
Я, звичайно, інакше не знаю, як сказать, але ні в одному сні я такого ще не бачив й іще од інших людей про такі сни не чув ні разу. Отут тобі й амуніція і зброя лежить, яка хочеш. Така, що я свого "пеема" назад у кобуру заховав. От, для прикладу, отак на полицях стоять чоботи. Такі гарні, масні, жовтої шкіри. То цих полиць із чобітьми понаставлювано стільки, що й не вгадаєш, де вони й кінчаються, поняв. Потім, наприклад, каски, коли робиш крок убік. І от там тобі касок одних стіко, що не перерахує, поняв, ніхто, блищать собі й зникають вдалині. А рукою лапнеш – легкі, наче тобі пластмасові. А помацаєш – так наче вже такі шерхавї, як би з глини. А обабіч цього, поняв, розходяться такі само коридори, но тільки з автоматами, поняв. Такі дивні, що на підзорні труби схожі І на огнємьоти разом. Скільки їх там – не скажу. Но Іван брехать не дасть, повернеш – і починаються танки. Не такі, як на параді, поняв, а так би сказать... без башень чи люків нагорі і коліс із гусеницями ніде не видко.
Тисячі!
І так гарно фарбою пахнуть, що не одну армію одіть і обуть, до зубів озброїть, ще й на танки усіх посадить, поняв. Що танки... Там і літаки, так і ракети усіх фасонів – що ми з Іваном бігом-бігом, аж у голові крутиться, до іншої розвилки. Ніхто ж і уявити не уявить, що у нас під землею робиться – а навколо коридори за коридорами – і мамо моя рідна і очима не убереш – і кінця їм не видно! Тому ми швидше-швидше з Іваном, поняв, щоби якось швидше ізвідсіля вибиратися – а пішли холодильники. Двері такі здорові, як на пожарному депо, поняв. Одкриваємо ми одні – свинні туші. Оббіловані так, що тільки м-м! Що я на своєму базарі навіть у підсобках подібної роботи не бачив. А тут – тисячі, поняв, тисячі таких. Біжимо, біжимо ми, поняв, трохи одхекаємося, тоді Іван, наприклад, знову одкриває холодильника – а тамечки такі само, як не кращі.
– Ваня, – кажу, – ти краще вщипни мене, бо я ж зараз отут уже із глузду з'їду.
Насилу дісталися до телятини. Так це така гов'ядина рожева та свіжа тобі, що така аж червона, словом. Що ми – ходу! Понабігалися ми коло тих холодильників, нарешті одкриваю очі, бачу: ми вже у консервах. Зелень, поняв, закручена у банки. Іван мене смикає, завертаємо – пішли, поняв, компоти. Глянеш навколо – розходяться тих компотів цілі вулиці. Доки не потрапиш у тушонку. Куди ти не поверни – а вона й наліво і направо – та сама тушонка... Не знаю, скільки її туди напхано, – спідометра у мене не було. Слава Богу, усе в цьому житті кінчається і тушонка теж. Що ми аж попадали. Ваня мене смикає за рукав, киває на нові полиці і крутить очима, щоб, мовляв, покуштувати.
– Не бери, – кажу, – може, воно отруєне.
– Усе?.. – не хоче розуміти Іван.
– Може, це провокація, дурню.
Так він же не слухається, бере з полички баночку таку плескату, одколупує її ножем і вже їсть. І не виявляє ніяких слідів отруєння собою.
– Не отравне, не бійся, – протягує мені з ножа, – ти такого й зроду не куштував.
І чорт же мене смикнув тоді – я, видно, дуже зголоднів, набігався, як та собака, що й покуштував. Но смачнюще ж, зараза його бери, ще й не солодке й не солоне, а прямо в душу воно мені увійшло. Хапаємо другу банку, третю. Розкуркулили ми цілу полицю, поняв, їм, беру, а не думаю, що ж це воно таке, що я й сам не знаю, що в рот пхаю. Аж коли отямилися, глянув я прочитати, що там таке збоку видавлене: "Ікра".
Коротше, лазили ми там з Іваном, як потім виявилося, три тижні. Кінця цьому складові так і не виявили, поняв. Но Ваня, умнічка, нарешті придумав таку інтересну штуку, щоби орієнтуватися весь час лише вліво. Так що ми приблизно можемо міркувати про ці лише масштаби. Но вже й того, що ми там з Іваном уздріли, ні під яке розуміння не підпадає.
От попадаємо ми з ним у телевізори. Ідеш-ідеш і стомишся. Сядеш, включиш одного, а він, гад, самі лише цифри показує. Ти плюєшся І ще півдня чешеш, доки добираєшся до людських. Виймеш там баночку із кишені, сидиш, їси, дивишся. А показують таке, що не ясно й про що. Коли музика, то ше зрозуміло, а коли з голосом – то вже біс його зна. Сидиш, поняв, чорті-що таке дивишся і таке ж саме чорті-що і їси ж. Правда, одного разу ми надибали на одного такого з голими бабами – танцюють усі так гарно, поняв, вони при цьому, що Іван того телевізора мало із собою не забрав. Найбільше його дивувало, що ми, як не старалися, а жодного чорно-білого так і не знайшли – самі кольорові, поняв.
– Якби мені, – каже, – ще сюди таку бабу красіву, – сміється, – то бим тутки назавжди й лишився.
– Будуть тобі й голі баби, лише ходім, – ось чим лише я зміг його звідти одірвати. Бо, як виявилося потім, він тоді повірив мені на слово.
Доки добралися, поняв, до шуб, то вже їсти, поняв, так хочеться, що вже кишку так і крутить. От кінчаються вони, ті кляті шуби, так починаються дубльонки. Тьху! Якось ми з Іваном тими дубльонками ходили-ходили і вже аж коліна од голоду ломить, а вони тобі не кінчаються і не кінчаються. Що ти будеш робить?
Доки ми до макаронів доповзли, так душа мало не вилетіла, поняв. Наперлися ми їх, і наче трохи полегшало. Так Іван їсть і їсть. Я вже й кажу йому, що ти не будь дурний, може, нам щось путнє попадеться попереду, що не набивайся різною дрянню, так він же ж ніколи не послухає. І що – пішли, поняв, копчені ковбаси. Я собі їм, а Іван – два пальці в рот закладає. Й не збагне, що сухий макарон назад не піде ніяк – що ти! Кажи йому чи не кажи що розумне, він однак по-своєму зробить. Ясно, що ковбаски тепер укинути нікуди, а я ж був попереджував, однак, йому...
Або коньяки.
Тут вже голову можна загубити усю. Бо у нас закусь тоді саме хороша була, класна така, от яка – не знаю. Пам'ятаю лише те, що смертельно боявся з Іваном розповзтися в різні кінці. Або пістолета загубити. Отямилися ми в баликах. Бо Іван, чую, доказує мені, що це риба, а я йому, чую, доказую, що навпаки. Що це таке типу свинини. Заспорилися ми тоді мало не до кулаків, поняв. Що таке омари – це й коневі ясно – наче раки. Устриці – наче жаб'яче м'ясо; а Іван – знову спорити. Бо я ж коли малий був, то ми ловили, варили пацанами і їли. Но Іван же молодий такий, що такого не застав уже, щоб жаб їсти, а спорить про ті вустриці зі мною, який всякого пережив, слава богу, не став, бо я вже й не знаю, чим би такий спор міг розійтися під п'яну голову. Ну, слава богу, ми тоді на півдня потрапили у пупсики, у дитячі іграшки, і змогли трохи отямитися. Бо якби не це, то страх подумати, чим би для нас, поняв, кінчилися автомобілі, до яких ми дошвендяли на другий день аж.