У якийсь момент — який, коли саме він настав? — раптом всім усе стало пофіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis[19]. Та ні, навіть і не rigor уже — в'язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п'яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, — а трупи, розм'яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку — і зануришся по лікоть у липке, — це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі — в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл — прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом). Десь невдовзі по Владиному похороні було — в ресторані, на якійсь урочистості, на тій фазі, коли столи оголюються брудним начинням, мокрі від поту офіціанти спотикаються, розляпуючи по паркету десерт, і розмови тратять зв'язність, розсипаючись на хаос самотніх монологів, якась постбальзаківського виду дама настирилась була говорити про Владу й раз у раз по-павичевому скрикувала, мов пилкою звискувала: "Не можу, не можу, не можу повірити, що вона мертва!", — і хтось із хлопів, у дупу п'яний, примирливо бевкнув на те густим, як у дзвін, відлунням: "Та хто з нас живий!..". Дарина запам'ятала, як її в ту мить пересмикнуло мерзлякуватим погребовим дрижачком — і одночасно запекло в потилиці розлитим вогнем, як від прострілу, вмить витверезивши, виштовхавши, як корка, на поверхню загального безладного гулу, мов під стелю винісши — звідки, відсторонено дивлячись на розвироване кишло людей і недоїдків, вона з забобонним жахом подумала: а таки ж правда, правду чувак сказав — живих тут нема, це вже потойбіччя.
Влада, звідки вона це знала? І цей ракурс, цю точку погляду з-під стелі?.. У неї була така картина, в "Секретах", називалася "Після вибуху": погляд згори, в центрі — розхлюпаний світляний круг, як розкручена дзиґою багатоярусна люстра, мультиплікаційно розтріскана, так, як кола розходяться по воді, — Влада вічно боролася зі статикою, казала, що малярство старих майстрів уже містить у собі й анімацію, й кінематограф, і порівняно з ними в нас тільки побільшало техніки, зате поменшало уяви: ми розледащіли й забули, що самими лиш малярськими засобами можна віддати геть-чисто все, геть і звук, як віддав же був Пікассо в "Ґерніці" звук бомбьожки через померкле світло й розгойдані лампочки, — і Владі також дещо вдалося: її вогняний диск, наче злетіле з колісниці жахливого Бога Реклами багатоярусне колесо електричного сяйва, обертався з шаленою, злиплою в очу швидкістю, — а під ним, по гниличної барви полю, сипало з невидимої стелі, звідки дивився глядач, рясним чорноприслим конфеті людських фігурок, як рештками розбитого війська, — кожна з фірмовим пакетиком у руках, пакетики були зменшеними фотографіями, наклеєними на полотно, — Hugo Boss, MaxMara, Steilmann, Brioni, розсипна виставка торговельних брендів, критики злостиво коментували, що Матусевич написала "вибух у Метрограді" й мала б зажадати від усіх тих фірм гонорар за рекламу, але насправді вона написала війну — ту, котру ми щодень програвали, самі того не тямлячи, женучись на безбач по рудому гниличному полю, — а потім виявлялося, що то біжать уже тільки наші тіла. Що ми біжимо вже в потойбіччі. Десь по дорозі ми підірвалися на цьому полі, ми не знали, що воно заміноване, нам ніхто не сказав, — і ми бігли далі, засапано хекаючи, притискаючи до грудей наші бренди, наші квартири, наші мобілки й автомобілі, — і далі мали себе за живих, бо ніхто не сказав нам, що ми вже вмерли.
"Дуже багато смертей", — сказала їй Влада вві сні, з'явившись уже з тамтого боку, — і справді, ніби віко вибили в казковій бочці, і леґіон смертей вирвався на волю. Щось сталося зі смертю на рубежі століть, у ній зайшла переміна, довший час ніким не завважувана: як нова нота в оркестрі, що попервах сприймається за випадковий фальшивий звук, а далі, наростаючи, підкоряє собі цілу симфонію, ширилась і утверджувалась нова форма смерти — безпричинна. Доти заведено було вважати, що люди мруть від хвороб, від старости, від нещасного випадку, від чиєїсь руки, — що в такому поважному ділі, як уривання життя, конче присутня причина, і смерть поводилась досить чемно, аби щоразу віднаходити собі якісь претексти. А на рубежі століть вона раптом забила на будь-які правила, ніби з'їхала з глузду, — і поруч зі старими, все ще зрозумілими смертями дедалі зухваліше паношилася ця нова — божевільна смерть.
Молоді хлопці вмирали вві сні від зупинки серця, яке доти ніколи їм не боліло; молоді жінки безгучно тонули в малогабаритних ваннах, вкриті невичахлою піною; хтось, спіткнувшись, падав на вулиці — і вже не підводився. Ніби досить стало одного випадкового подмуху, одного легенького, необережного щутка пальцем, — і кілька жвавих, заклопотаних фігурок із пакетиками в руках завалювались із фантомною легкістю, як у комп'ютерній грі. Якось непомітно люди перестали вражатися на звістку, що однокласника, якого не стрічав кілька років, уже нема серед живих, що колеґа, якому зібрався нарешті повернути борг, уже давно на цвинтарі, — "О чорт, — подосадував раз Юрко, почувши, що його знайомий загинув, — а він же мені обіцяв репетитора для малої!". Смерть перестала бути подією — на неї реаґували так само, як коли б небіжчик виїхав за кордон на пеемже, і акуратно стирали з електронних записників уже-нечинні адреси: смерть більше не потребувала пояснень. Просто, в людях якось разом ослабла загальна прив'язка до життя, — ніби прогнили ниточки, що леда-хвилю могли перетертися. Ніби в усіх тих юрбах, які текли по вулицях, заповняли офіси й кав'ярні, супермаркети й стадіони, метро й аеропорти, вже не зосталося, в усіх сукупно, загальної суми життя, при якій на те, аби вирвати з нього фізично здорову людину, потрібне зусилля. Зусилля потрібні були радше на те, щоб утриматися при життю. А вже лишатися живим — таке й справді виходило одиницям.
Ви ні до чого нас не підготували! — хоче крикнути Дарина матері. Ви, рабське покоління, покірні дейдрімери з розплющеними очима, — що ви нам дали?.. На чорта він здався, увесь ваш досвід виживання, ваша ціложиттєва боротьба по чергах за кусень м'яса, за імпортні чоботи та малометражну з окремою від дітей спальнею, якщо єдине, чим ви зуміли нас озброїти, — це вірою в те, ніби ту сторінку перегорнуто, — затоптали, забули, і тепер буде вашим дітям щастя, бо ми собі можемо заробляти де хочемо й скільки схочемо, та ще й ніхто не візьме нас на облік у КҐБ за те, що говоримо українською? Більшого щастя понад те ви собі уявити не могли — і покірно закопали за нього своїх мертвих без всякої гідности, хіба що нишком поплакавши за ними в куточку, і навіть не навчили нас ними пишатися, — ви мовчки погодились визнати те, чого від вас, власне, й вимагалося, — що вони програли, тому що загинули, а виграли ті, хто лишився живий, з квартирами, дачами й Сочами, — по-нашому, успішний, це від вас ми успадкували цей вірус — зневагу до тих, хто опинивсь на узбіччі!.. Нічого, крім цього, ви не зуміли нам дати, нічогісінько, крім гордости за власний банківський рахунок і власну мордяку в телевізорі, — ви пустили нас у життя легкими, як порхавки, і ми почорніли й полопались, як тільки пішов на спад запас молодечих сил, — ви зарядили нас пустотою, а тепер ми заряджаємо нею наступне покоління.
Все це можна було б викрикнути сліпо, з натхненням ненависти, що прорвавшись чвиркає на кілька метрів, як роками набухаючий гнійник: ви, ви в усьому винуваті! — і яка ж це була би полегкість, знайти нарешті інстанцію, якій можна виставити рахунок! Але Дарина мовчить. Вона не годна випорснути на цю ковзку поверхню й помчати по ній із забиваючою дух легкістю серфінгіста, — Боже мій, скільки разів вона ставала свідком таких сцен між матерями й доньками, які страшні речі звіряла їй та сама Ірка Мочернюк, котра завжди казала про свою матір, що та каструвала батька, а матері, на пікові власних подружніх проблем, кричала, що все їхнє покоління треба було стерилізувати, як у Китаї, щоб вони ніколи не мали дітей, і Ірчина мати дзвонила Дарині й плакала по телефону, це оповідаючи, і просила повпливати на Ірочку, наче Дарочка з Ірочкою й далі ходили до одного класу й сиділи за одною партою, — але сама Дарина рішуче не годна щось такого проштовхнути крізь горло: не протискується. На відміну від своїх товаришок, вона більше не почуває за собою того права судити, яке почувала в дев'ятнадцять. І не тому, що звідтоді минуло двадцять років, — між батьками й дітьми нема терміну давности. А тому, що в її випадку, і вона ясно це тямить, такий суд був би несправедливим: її батьки все-таки дещо їй дали.
Їй пощастило — вона "сумасшедшая", і це в неї спадкове.
До вчорашнього дня вона й не підозрювала, наскільки, виявляється, сильний у ній інстинкт відпірности на зло — сильніший за всі бажання й потяги, за всі можливі спокуси. І що він не був би таким, якби її батько через нього не вмер. А мати його вибору не підтримала.
Неймовірно, але так воно й є.
Якусь, уже відсторонену, як до чужих, повагу викликає в ній тепер ця пара — Оля й Толя. Отолля. Стерта, розбита, знищена, — як казковий палац у ніжних горлично-сірих переливах інтер'єру, в візерунчастих тінях: паркет, світильники… Все зникло, нічого не лишилося — нічого такого, що можна помацати, показати по телевізору, нічого, чому можна скласти ціну в твердій валюті. Абсолютно незрозуміло, яким чином ця сила змогла перейти до неї. Вони навіть нічого такого їй у дитинстві прямо не казали, її батьки, — не наставляли, не напучували, як і її ровесникам батьки нечасто зважувалися зрадити щось поза рамками загальноприйнятного модусу вівенді (Ірці тільки в 1990-му розповіли, що її дід насправді загинув не на фронті, а в ГУЛАГу, а Влада згадувала не без іронії, як їй десь у восьмому класі Матусевич-старший нищечком шепнув, що він взагалі-то за соціалізм, але без Росії, тільки щоб вона ніде про це нікому нічичирк: за таке вже можна було й на зону загриміти, люди й за менше по сім років діставали!).