Товариство. Спільнота.
Зараз розревуся, думає Дарина. Як глибоко воно в ній, виявляється, запеклось, — та осіння образа на хлопців, на те, як вони тоді всі прищулили вуха й відвели очі на її відхід, уже зариваючись кожен у власну нірку… Антоша, хто б подумав. Антоша-"Бритва Окама", старий п'яниця з вічно прискаленим, на кожен вияв безкоштовного ентузіазму, оком, як у сільського дядька перед партійним агітатором, — невже він із нею?.. Щоправда, їх завжди лучила симпатія — та, ні-до-чого-не-зобов'язуюча, яка виникає, коли людям разом добре працюється — й добре регочеться, а це останнє річ далеко не послідуща (на планьорках і на виїздах вони незмінно всідались рядком: обмінюватись коментарями й перечмихуватись), — це важливо, це гріє, Антоша, попри весь його програмовий цинізм, чоловік теплий, але на те, щоб покинути певний шмат хліба й пуститися з нею отак на зламану голову в вільне плавання, недосить бути теплим, тут уже, по-біблійному, — або гарячим, або холодним, і вона почувається майже так само присоромлено, як коли б Антоша зненацька їй освідчився: зламав стереотип. Отже, цей фільм і для нього щось значить? Не тільки число знімальних годин, оплачених згідно трудової угоди?..
— На поїздки мене, Антоський, іще стати…
Вони з Адькою й справді так розраховували — щоб у крайньому разі, якщо зі спонсорами не витанцюється, можна було закінчити фільм і своїм коштом, — тільки от оператор при тому не передбачався… Але ж тоді вона ще не знала найголовнішого… Треба їй оператор, звичайно ж, треба, і щастям було б, якби це був Антоша, в своєму ділі він ас, — із тих могікан, хто ще застав славу київської операторської школи…
— Ну! — тріумфує Антоша. — Так чого ж тобі ще? А я чоловік худий, скромний, багато не їм, ти ж знаєш, мені аби на бухло вистачало… Ти на мені ще й зекономиш!
— А харчами братимеш? Можу тебе підгодовувати. Як Лукаша. Він же, кажуть, так і жив у сімдесяті, коли був без права на працю, — до кого з сусід-писателів не зайде, ті зразу його до столу: о, Миколо, а ми якраз обідати збиралися, сідай з нами…
— То вони свої власні наїдені ряшки так замолювали… Ладно, тітко, не падькайся вже так за мене. Якусь халтуру я собі завжди знайду, є ще похєр в похєровницях! Один рекламний кліп зніму — і місяць можу за миску юшки з тобою їздить, раз ти така скупа.
— Я не скупа. Якщо одержу ґрант — є така надія, — заплачу.
— О! Я ж так і знав. Куркулька. Поки за горло не візьмеш, снігу зимою не допросишся, — Антоша веселіє: офіційну частину проїхали, можна переходити туди, де наливають: — То що? Коли приступаємо?
— А ти, виявляється, романтик, Антосю!..
Це вже укладена угода, і Антоша це розуміє — й відповідно поважніє, облишивши свій звичайний тон сільського дурника:
— Знаєш, Дарухо, мені вже п'ятдесят три роки. І в мене, як і в кожного, є своя межа нагину. Можна довго собі вмовляти, що нема різниці, за ким камеру носиш, — плюнув, утерся й забив болт, куди воно потім іде, те, що ти зняв, бо то, типу, не твій геморой… А синові я що скажу? "Служи, синок, как дєд служил, а дєд на службу хуй ложил"? Це армійське ще, вибач…
— Це ж він на п'ятому курсі в тебе? Цього літа закінчує?
— Угу, нашу ж бурсу. І що його жде? Теж у бандюків на підхваті стояти? Не хочеться, знаєш, щоб він колись собі сказав, що його батько все життя був латаним гандоном. Хочеться вже щось і лишити по собі. Щось таке, щоб він коли-небудь міг мною гордитись…
— Антоський, — каже Дарина, відчуваючи, як горло їй терпне. — Антоський. Ми з тобою зробимо суперфільм. От побачиш.
— Ну, — погоджується Антоша.
— Я тобі обіцяю. Якщо жоден канал не купить — малому покажеш.
А вона покаже Ніці Бухаловій. І Катрусі, Катрусі неодмінно: хай вона ще маленька, щоб розуміти, але вона запам'ятає. А коли підросте, Дарина їй розкаже. Вони так швидко ростуть!.. Діти, живі годинники прожитого нами часу, і все, що ми можемо, — це старатись колись у майбутньому заробити в них прощення. І той, хто буде (дівчинка? З біленькими кісками?..), — як вона гляне йому (їй?) в очка при зустрічі, якщо вона цього не зробить? Її фільм. І Антошин, він правду каже, це і його фільм також, — не тільки тому, що там і його труд: що то Антошине око, навіть із похмілля завжди безпомильно видюще на найліпший ракурс, ховалось за камерою всі двадцять чотири години зйомок, — от же Вовчик, режисер її програми, теж уклав туди копу свого труда, але куди йде його труд, то для Вовчика був "не його геморой", Вовчик спокійно відступав те працедавцеві… А Антоша не зрадив свій труд. Просто, не зрадив, і все. Чи це й є те, що Адька, порпаючись у всіх отих дрібничках старовинної роботи, з такою суто чоловічою, цеховою шанобливою гордістю (ми, жінки, так не вміємо), називає — майстер?..
— Та фіґ його зараз заморочуваться, куплять чи ні, — бурчить майстер. — Я, знаєш, як зрадів, коли почув, що ти архів у них забрала! Ну, думаю, Дарка розумничка, вставила гнидам пістона… Бо, кажу ж тобі, дістали. Я ж, у принципі, віл, ти знаєш, — мною можна довго орати, а я й не мукну, тільки мухи хвостом одганятиму… Український характер, ми ж усі такі… Доки не перейдена межа нагину. А тоді вже все — одрізано: віл став, і вже хрін нагнеш. Якби ти мені оце сказала, що вже маєш другого оператора, я б усе одно з каналу звалив. Куди завгодно, хоч до чорта в зуби. Бо те, що ці пацаки готують, це повна дупа, я тобі кажу. Тільки що народ не вкурює, що до чого…
— Ну, ти ж вкурив. І я вкурила. І ще знаю людей, які вкурили… А скількох ми ще не знаємо? Це велика країна, Антосю. Її так легко не нагнеш.
— "Діогенового ліхтаря" жалко, — несподівано каже Антоша. — Жалко.
— Угу…
— Ти ж його правда держала. Ліхтаря того. І видно було, що в країні є люди… А тепер саме гімно лізе з усіх щілин, і нічого іншого не видно. І чого воно так, Дарухо, га? Чого нас весь час опускають? Всю дорогу, куди в історію не глянь, вічно те саме — втоптують у гімно так, щоб ми й самі себе не бачили… Карма така, блін, чи що?
— Чортове грище, — згадує вона. — Це мені так недавно один чоловік сказав. Тобто, він сказав — Боже, але йшлося насправді про чортове: є, знаєш, люди, в яких ці поняття взаємозамінні — Боже-чортове, верх-низ, право-ліво… По ситуації, як карта ляже.
— Угу, і щось до хера їх, таких, розвелося… І що його робить, Дарухо? Га?
— Фільм, Дарина.
— Фільм, Антоський. Що ж нам іще робити?
Це буде фільм про зраду, сказала вона Адріянові, коли вони вертали пішки через Татарку з реставраційної майстерні: Дарина напросилася, щоб він узяв її подивитись, як відчищають старі ікони. Про зраду? Але ж ми так і не знаємо, хто привів облаву до бункера, це ж усе тільки наші здогади, — чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду — як дорогу, що веде до смерти, ми про це вже з тобою говорили — за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви.
То коли ви починаєте? Вже завтра — я запросила Антошу до нас на вечерю, обговоримо зміни до сценарію, може, в нього теж якісь ідеї виникнуть, — як-не-як, нас уже троє! Нас і так уже троє. Без Антоші. Ну-у-у, мацьопа ще не в команді!
То це тому ти нині такий рейвах у хаті влаштувала — переглядала архів? Так, і знаєш, що виявила? На диктофоні, пам'ятаєш, він мені тоді, як ми вертали з бухаловської риболовлі, працював у сумочці, цілу нашу розмову писав, — так там на початку, уяви собі, Павло Іванович говорить! Справді? Це ж як так вийшло? Або я знаю — мабуть, кнопка запису якось придавилась, іще там, на березі, коли він нам на прощання поривався рибу впхати, — що саме говорить, розібрати неможливо, таке дражливе бубоніння, як за стіною, бу-бу-бу, настійно, мов ніяк не проб'ється, тільки тембр і інтонації, більше нічого, — і знаєш, дуже дивне на мене враження цей голос зробив, отак очищений до голої звукової матерії, — ніби я його десь раніше чула, ті самі інтонації, якісь страшно знайомі, ніби від когось близького… Я не вигадую, повір. Я той запис навіть стерти не змогла, хоч до діла він ніяк не стосується. А закінчується знаєш, чим? Тобою, твоїм голосом — там, де ти кажеш, що я вагітна. Вперше кажеш. Так дивно, знаєш… Адріян ворухнув плечем: і що тут дивного? Не знаю, замислено протягла Дарина, ніби все ще під дією того чужого голосу, — мабуть, забобонна стаю.
Вони спинилися на "зебрі". В просвітах між будинків догоряв на синцюватий попіл уже потривожений ліхтарями захід, сліпі шибки горішніх поверхів мінилися всіма відтінками багаття, і в нагусаючому смерку червоні сигнали світлофорів і вогні на бамперах авт світили вздовж вулиці таємниче й солодко, як гранатові зернята. Подивись, торкнула вона його за лікоть. На що? Подивись, яке прекрасне місто в цьому освітленні, хотіла сказати вона, — тільки о цій порі й дається відчути його власний, незбитий віддих, — коли всі нанесені людьми денні бруди гасяться сутінками й навіть шум здається приглушеним, немов інстинктивно стишуєш голос у притемку: це коротка пора, з півгодини, не більше, — зміна ритму, як перемикання швидкостей або переведення духу: втомлені, посумирнілі до незмивно-однакового виразу на лицях маси робочого люду вертають додому в свої бетонні мушлі, а ресторани-бари-театри ще не прийняли наступного людського припливу, зарядженого новим збудженням, і в цьому проміжку, якщо його вчасно підстерегти, можна відчути власний пульс міста, ті тривожні струми ждання, насолоди й страху, що прошивають його навиліт нечутною музикою, і затерпнути від любови до нього, такого насправді беззахисного, і почути, як невпинно й грізно ростуть крізь нього дерева — тополі на бульварах, абрикоси й вишні в кубічних каньйонах між висоток, — відчути їхню підривну, автономну силу, ту саму владу рости, яка тепер оселилася в мені і якої не має сотворене людськими руками (за дня ми її не помічаємо, та якщо люди покинуть місто, сила дерев вирветься на волю без всякого стриму, аж доки безокі руїни будівель не втонуть в кипучих хащах, у дикому пралісі, тому самому, з якого місто й вигулькнуло колись, майже два тисячоліття тому…). Ось таким би зняти це місто, підстерегти цей момент — замість заставки. Дарма що на позір жодного зв'язку з Гелиним сюжетом тут нема.
І ще, сказала вона Адріянові, їй хотілося б зняти реставраційну майстерню, де вони були.