Коли обернувся, щоб на прощання помахати рукою, — він раптом побачив, що перед ним нічого немає: замість знайомих облич стояли височенні, аж до небес, стіни. Палац немов виростав з-під землі.
Мартин наддав ходи: йому не хотілося виявитися відрізаним од своїх друзів назавжди. Серце його лунко калатало від поки що незрозумілого страху.
Він пересік руїни двох залів, та, як тільки ступав під їхні склепіння, вони неначе оновлювалися і увесь величезний простір заливало яскраве світло від безлічі свічок.
З кожним кроком позад нього виникав візерунчатий паркет. Він ступав крок по зеленому лужку, а ззаду розстелявся вже розкішний килим.
Жахнувся, коли побачив зіпертий на стіну скелет. Цього ще бракувало. Він ступив ще два кроки, і, коли скелет опинився за спиною, — перетворився на рицаря, який стояв на варті біля невеличких дверцят.
Мартин йшов та йшов, і разом з ним рухався невидимий кордон, що відділяв живе від мертвого. Розсипане на порох поставало таким, яким воно було кілька століть тому. Все це відбувалося у цілковитій тиші. Він почав спускатися в кам'яний дворик. Зненацька якийсь звір у стрибку кинувся на Мартина. Хлопець ледве встиг відхилитися і з оголеним мечем приготувався до повторної зустрічі, та грізне ричання звіра долітало вже із-за грат, де цей леопард сидів раніше.
Тепер Мартин ішов, міцно тримаючи меч у руках. Він кружляв палацом вже кілька годин. Та поставали нові стіни, вражали розкішшю нові зали, але слідів того, що шукав, Мартин не міг знайти. Все, що діялося навкруги, свідчило про незвичайність, особливість цього місця, і все це тільки ускладнювало пошуки меча.
Мартин був ладен уже повернути назад, як раптом на нього зверху впала липка сітка. І зразу все померкло.
XXI
Мартин рубав мотуззя, що облипало його, а у вухах лящав голос Учнауса Першого:
— Облиш це. Я ж тебе попереджав. Йди звідси. Бо загинеш.
— Ні! — кричав у відповідь Мартин. І вимахував мечем праворуч і ліворуч. Бій ішов не на життя, а на смерть. Хлопець безперестанку сік темінь. Аж раптом після одного з найсильніших ударів, у який він уклав усі свої сили, мотуззя впало на підлогу. І зразу звинулося в одну величезну змію, яка хутко поповзла геть. Мартин кинувся за нею. Тепер він уже не пробував знищити змію, тільки слідкував, куди вона прямує.
Змія проминала залу за залою. Раз по раз вона повертала голову до Мартина й грізно сичала. Мартин не відставав ні на крок.
Раптом змія згорнулася клубком й почала виростати. При цьому її голова розгойдувалась і час від часу вона загрозливо випльовувала свій довгий, мов лезо, язик. Мартин приготував свій меч, очікуючи нападу. Не витримавши напруги, він сам замахнувся на неї. Та змія відхилилась. Мартин спробував ще раз. І знову змія миттєво відсахнулася.
Мартин стер рукавом піт з чола. Він не міг ні поворушитися, ні обминути її. Отож стягнув з себе футболку й несподівано кинув її на голову змії. Змія розпласталася на підлозі. Мартин зразу ж наніс їй нищівний удар мечем.
Та коли він підняв футболку, на підлозі ніякої змії не виявилося. Навіть найменшої її ознаки.
Хлопець роззирнувся: у цій залі він, здається, ще не бував. Незрозуміло, звідки линуло світло, що вигравало усіма барвами веселки. Мартин підвів голову й побачив у ніші меча.
Підійшов ближче й упізнав по старовинній в'язі на клинку свого меча. Тої ж миті почали зникати всі зали, загасати свічки, стіни знову перетворювалися на руїни, килими — на мох.
Мартин з піднятим вгору мечем опинився посеред зеленої галявини.
XXII
Він побачив, як його воїни на чолі з військовим міністром обіймаються, вітаючи переможця. Виявилося, вони стояли в якихось десяти метрах від нього.
— Як вам пощастило так швидко його знайти? — зустрів Мартина запитанням військовий міністр.
— Чому швидко? — не зрозумів Мартин.
— Ви не ступили і кількох кроків, а ми побачили, що чарівний меч уже в ваших руках.
Мартин збагнув, що час для них і для нього протікав зовсім по-різному, та не схотів ні в чому переконувати військового міністра. Він страшенно стомився за ці кілька годин, хоч на думку тих, хто чекав на нього, не минуло й п'яти хвилин. Тепер, коли вляглися перші хвилини загального піднесення, півколо солдатів немов заклякло, боячись наблизитись до Мартина, такий забобонний страх вселяв у них меч, що світився навіть при денному світлі. Мартин рушив уперед. Він боявся сховати меч у піхви, щоб ненароком не позбавити його чарівної сили.
Усі рушили за принцем.
Наближаючись до палацу, вони знову стрічали сірих солдатів. Ці не охороняли занедбаний замок, тому на всі застави горлали своїх пісень про силу сірості. Але поява Мартина із сяючим мечем примусила їх замовкнути. Перелякано впали вони на коліна, благаючи про помилування. А Мартин з воїнами без затримки пройшов до свого палацу.
XXIII
Із палацу назустріч Мартинові притьмом виїхало троє рицарів. У шаленому галопі вони мчали прямо на нього, не злякавшись чарівного меча.
Мартин відчув, що залишився сам на сам з ворогом. Зустріч відбулася на мосту, що вів до палацу, Вершники один за одним налітали на Мартина, замахуючись своїми мечами. Від дзенькоту металу лящало у вухах. Піший Мартин витримував напад трьох вершників. Їхні очі люто виблискували з-під шоломів з баранячими ріжками.
Сірі рицарі вийшли на третій захід. Тиша запанувала довкола. Всі розуміли, що настала вирішальна мить. Вершники мчали вперед, не звертаючи, немовби їх спрямовувала чиясь невидима рука.
І тут Мартин несподівано побачив цю руку. На одній із веж стояв Учнаус і невідривно дивився униз, немов він сам мчав зараз на коні, щоб зім'яти свого ворога, знищити раз і назавжди.
Мартин вирішив змінити тактику. Досить боронитися: треба нападати. Хлопець підпустив першого кіннотника ближче, а в останню мить відстрибнув убік і сам наніс по ньому такий удар, що вибив того із сідла.
Слідом по мосту покотився другий. За ним — третій. Скочивши на ноги, рицарі стали півколом. Мартин підняв свого меча й кинувся у бій. Він завдавав удару то одному, то другому, одночасно пильнуючи третього. Мабуть, сила чарівного меча така, що його удари були смертельними.
Рицарі розпласталися на мосту, а Мартин, здійнявши вгору свого меча, немов прапор, повів за собою своїх солдатів. Він устиг побачити, що Учнауса на вежі вже не було.
То тут, то там виникали сутички, та сірі солдати, налякані поразкою рицарів, уже не могли протистояти Мартиновому війську, котре вело вперед бажання звільнити свою країну. Тому вони відвойовували одну по одній зали палацу.
Мартин вихопився вперед, він шукав свого найголовнішого ворога. Вихором влетів до зали, де колись стояв його трон. І там нікого. Учнаус неначе крізь землю провалився.
Бій ущухав — і всюди лунали радісні вигуки перемоги. Мартинові солдати зривали з веж сірі прапори.
Хлопець вирішив трохи перепочити і опустився на трон. За мить він примусив себе підвестися, щоб продовжити пошук. Аж раптом його погляд зупинився на картині, що висіла на стіні. За його часів такої картини у цій залі не було.
Мартин підійшов ближче.
XXIV
Його зацікавила не розкішна позолочена рама. Дивним видався зображений на полотні сюжет.
Суцільна нічна темрява поглинула там палац. І страшне чудовисько позирало на цю повну жахів ніч з величезною насолодою.
Мартин, пересилюючи відразу від побаченого, здійняв свого меча і розрубав картину навпіл. Дивний гуркіт, набагато сильніший, ніж можна було передбачати, виповнив залу одночасно з клубами диму.
Двоє величезних Учнаусів виросло з цих клубів: спробуй збагнути, котрий із них справжній.
Мартин знову заніс меча, але зразу ж і опустив його. Лють промайнула на обличчі одного з Учнаусів. І Мартин, не гаючись, рубонув його мечем. Учнаус розпростерся на підлозі, слідом упав другий, хоча Мартин навіть не доторкнувся до нього. Двоє Учнаусів злилися разом, в єдиний клубок.
Мартин знову заніс меча. Клубок обернувся на величезного пацюка. Істота заметушилася в пошуках дірки.
Третій удар упокоїв пацюка назавжди.
Тепер гуркіт заповнив увесь палац. Несподівано двері розчахнулися, і до Мартина кинулися солдати на чолі з військовим міністром. Вони були стурбовані, бо ніде не могли знайти свого принца. Тепер нарешті заспокоєно зітхнули.
Мартин, все ще не випускаючи з рук меча, вийшов на балкон. Сотні голосів злилися в єдиному вітальному вигуку.
Потім принц з військовим міністром перейшли до іншої зали. Все ще не наважуючись сховати меча у піхви, Мартин поклав його перед собою на стіл. Меч лежав, переливаючись світлом, як живий. Усі зачаровано дивилися на те осяйне світло.
Неймовірна втома все ж здолала Мартина. Голова його опустилася на стіл. Такою важкою була ця битва для хлопця, що висотала з нього всі сили.
XXV
Мартин прокинувся, поглянув на будильника і зрозумів, що йому час до школи. Цього разу сум не стискав його серце. Він переміг і повернув свободу жителям тієї далекої країни. Вони сподівалися на нього, і він виправдав їхні надії.
Мартин відчував: щось змінилося і в ньому самому. Він став впевненішим і дужчим. І хоч ніхто із перехожих не вітав його як свого принца, Мартин відчував себе могутнім, незалежним і вільним. Тепер йому нічого не страшно, йому нікого боятися.
У класі після дзвоника запанувала тиша. Аж раптом двері відчинилися і увійшла директриса. Усі запитливо дивилися на неї, адже марно директриса до класу не прийде.
— Діти, — сказала вона, обвівши поглядом клас. — Ви знаєте, сьогодні уроку у вас не буде.
Вона продовжувала щось казати. Та Мартин уже все збагнув.
"Учнаус зник, — промайнуло у нього в голові. — Звичайно, уроку тепер не буде. І не тільки сьогодні. Він уже більше не прийде до нашого класу".
Мартин обернувся до свого сусіда, щоб розказати йому про це. Та потім махнув рукою: все одно ніхто не повірить. А в житті трапляється і те, чому не так просто повірити. Воно трапляється просто, як у цій історії.
Переклад: Марина Кустовська.