Цей час був його часом. Мчали його машини, стояли його будинки — він не потребував ніяких додаткових зусиль, щоб подолати цю віддаль. Проте він чомусь знову мало не наштовхнувся на сірих рицарів. Тепер вони з'явилися зліва і наближалися до нього зовсім з іншого боку. Мартин кинувся назад, розуміючи, що хоч рицарі рухаються повільно, але, виходить, легко можуть переноситися у будь-яке місце.
Він уже задихався, його залишали останні сили. Але за рогом, куди він прямував, знову виявилися сірі рицарі. Вони мчали, немов навіжені, за їхніми спинами майоріли сірі прапори, але у цьому шаленому галопі їм вдавалося подолати усього кілька метрів.
Вони мчали, не розбираючи дороги. Мартин уже більше не міг бігти. Він припав до стіни будинку, важко дихаючи.
І знову перед ним постали сірі рицарі. Вони спрямували своїх коней просто на нього. Ще трохи — й вони схоплять його. А що наздоганяли вони саме його, не мав найменших сумнівів.
Мартин пірнув у найближчий під'їзд і припав до скла. Дивна картина відкрилася йому: мчали машини, зрідка проїздили тролейбуси, і ніхто з водіїв чи перехожих не звертав уваги на сірих рицарів, які натужно долали метр за метром. Виходило, що їх ніхто, крім Мартина, не бачив. І саме Мартина добре бачили ці сірі рицарі. Вони наближалися до під'їзду майже беззвучно, неначе цокіт копит залишився там, у іншому світі.
Наблизившись, вершники витягли з піхов свої мечі. Коли морди коней уткнулися в скло, за котрим стояв Мартин, він перелякано відсахнувся. І наткнувся на живу істоту.
XVII
За спиною в Мартина стояв сивий літній чоловік у дивному, до п'ят, вбранні. Дивною його одіж була для світу машин і тролейбусів, для світу ж рицарів вона абсолютно звична.
Мартин нерозуміюче дивився на нього.
Той чоловік схилив голову і сказав:
— Король Учнаус Перший чекає на вас, принце, — і вказав рукою на сходи. Мартин готовий був присягнутися, що ще за мить до цього під'їзд нічим не вирізнявся з-поміж десятків інших будинків навкруги. Але варто було Мартинові підвести очі, як сходи на очах цілковито змінилися. На стінах замість ламп з'явилися запалені свічки. Сходи, що вели вгору, вкривав розкішний килим. Мартин якусь мить зважував, чи йти йому туди. Та, коли побачив, що у двері під'їзду заходить один із сірих рицарів, заспішив услід за сивим чоловіком.
На кожному марші сходів стояли охоронці з мечами. Вони завмерли, немов неживі. Та Мартин добре бачив, як блищать їхні очі.
Його завели до величезної зали, де біля вікна стояла людина в мантії, прикрашеній діамантами.
Мартин закляк на місці, не знаючи, що йому робити далі. Людина у мантії повільно повернулася до Мартина. І Мартин злякано позадкував. Перед ним у королівській мантії стояв його власний канцлер. Тільки на його обличчі зараз не було ні бороди, ні вусів.
— От ми й зустрілися, — мовив він.
— Але… Ми ж уже зустрічалися, — спробував заперечити Мартин.
— Чи й назвеш те зустріччю. Я знав тебе, але ти не знав мене. Ми не були рівними. А тепер усе стало на свої місця.
Він знову повернувся до вікна.
— Звідси добре видно мою країну. — І Учнаус Пертий, він же колишній Мартиновий канцлер, підкликав його до себе пальцем.
Мартин підійшов ближче. Він подивився униз. І якщо просто під будинком стовбичив сірий рицар, який залишився стерегти трьох коней серед машин і тролейбусів, то далі справді простягалися гори й долини, виднівся палац, прикрашений сірими прапорами.
"Який обман зору!" — Мартин протер очі, намагаючись відігнати цей дивний краєвид з нормального міського вікна.
— Цього ж не може бути, — вголос сказав він.
— Не може, але є, — обернувся до нього Учнаус. — Усе залежить від гостроти твого зору і слуху. — Він вказав на коней. — Люди внизу не бачать моїх вершників, тому що їм не спадає на думку, що це можливо. Гострота твого зору вже інша, позаяк ти бачив усе це на власні очі. І навпаки: тебе бачать жителі тієї країни набагато краще, ніж усі інші. Тебе мої люди можуть упізнати у будь— якому натовпі. Ти живеш для них, як і вони для тебе. Ти існуєш тому, що існують вони. Вони — тому, що є ти.
Він поклав руку на Мартинове плече. Та Мартин відразу ж скинув королеву руку, встигнувши, проте, відчути її незрозуміло-жахливий тягар.
— Добре, що ми сьогодні зустрілися, — продовжував король, мовби й не зважаючи на поведінку Мартина, — я давно хотів тобі сказати…
І тут він схилив до Мартина свій лисий череп.
— Не стромляй носа не в свої справи, — зашепотів він. — Ті, хто програв, не можуть перемогти. Світом правитиме сірість. І вона вже править ним.
— Ні, — відступив убік Мартин.
— Я просто попереджую тебе, — стенув плечима Учнаус і продовжував говорити своїм скрипучим голосом; — Ти б однак загинув. Я ж хочу врятувати тебе. Не шукай меча, і все буде гаразд. Ти залишишся живим. Я можу зробити тебе своїм намісником. Ти будеш так само правити у своєму палаці. Тільки в тебе буде інший канцлер, звичайно, й інший портрет на стіні. — Й він гучно зареготав, а віддихавшись, знову спитав: — Згодний?
— Ні, — Мартин відступив ще на крок.
— То ти до того ще й дурний, — Учнаус похитав головою. — Я цього не знав. Я сподівався позмагатися з мудрим супротивником, котрий зрозуміє, що всі ці розмови про сірість, яка правитиме світом, для черні. Правлять світом розумні. Але треба зробити так, щоб про це ніхто не здогадався Нехай чернь гадає, що все у її руках, що все для неї. Сподіваюсь, ми домовилися.
— Ні! — майже закричав Мартин, роблячи третій крок від жахливого Учнауса Першого.
Учнаус підняв руки в білих рукавичках і заплескав у долоні. Одразу ж увійшли сірі солдати.
— Шкода, що ти нічого не зрозумів. — Він обернувся до охорони: — Відвезіть його і замкніть у найглибше підземелля, яке тільки можна відшукати в моєму палаці. Він вийде звідти через тридцять три роки, тому підберіть щось пристойне.
Король відвернувся до вікна. Мартинова доля його вже не цікавила.
Охорона повела хлопця вниз по сходах.
XVIII
Карета із заґратованими вікнами повезла Мартина у в'язницю. її супроводжували озброєні верхівці. Дивно було бачити цю процесію на сучасній міській вулиці. Але ніхто не звертав на неї уваги, а якщо хтось і помічав, то відразу ж переконував себе, що йому все це примарилося.
Мартин посмикав ручку дверцят Його надійно замкнули. Тоді припав до грат, щоб назавжди запам'ятати краєвиди свого міста. З тролейбусів, які вони випереджали, на нього дивилися невидющі обличчя. Люди дивились і не помічали, як відвозять хлопця до ворожої в'язниці. Марно було навіть пробувати догукатися до них. І тільки одна дівчинка, яка сиділа біля вікна, зачаровано дивилася на Мартина. Потім вона затермосила свою матір, але та відмахнулася від неї, не відводячи погляду від журналу.
— Прощавай, дівчинко! — прошепотів Мартин. — Я повернуся до вас через тридцять три роки.
Тролейбус повернув праворуч, а карета з верхівцями обабіч — ліворуч. Кучер оперезав коней батогом, і вони побігли веселіше. У карету майже не проникали звуки ззовні. І все тепер було якось по— дивному навпаки. Мартину здавалося, що вони в кареті мчать щодуху, а тролейбуси і машини ледь-ледь рухаються. Все змінилося, коли він опинився в полоні. Тут і справді час минав якось інакше.
Карета під'їхала до річки й почала в'їжджати на міст. На середині моста її несподівано оповило хмарою і пролунав приглушений вибух, який буває у надзвукових літаків. І зразу ж немов прорвало звуковий заслін — Мартин почув і цокіт копит, і деренчання коліс. Він кинувся до вікна, та одразу ж одсахнувся у глиб карети. Він раптом усе збагнув: вони в'їхали на сучасний міст, а з'їжджали по мосту старовинному. Десь на середині моста й відбулося проникнення в інший світ, саме тому він і чує тепер усі звуки. Він потрапив туди, звідки повернутися буде надзвичайно важко.
Мартин подивився на свої кеди й спортивний костюм — хоч це нагадуватиме йому про колишнє життя. Кучер ще раз змахнув батогом, завертаючи у гайок.
XIX
Раптом Мартин відчув якийсь неспокій серед своєї охорони. Він поглянув у вікно і зрозумів, що їх так непокоїть: вони в'їздили в густий ліс. Кучер усе швидше підганяв коней, а вершники витягли з піхов свої мечі.
Обабіч височіли дерева, які мало не сягали небес, тому все навколо потемніло. Охоронці не перемовлялися один з одним, а мчали усе швидше.
Раптом неначе блискавки зметнулися по боках: злетіли вгору аркани, і вершники повалилися на землю.
Побачивши це, кучер ще спритніше почав підганяти своїх коней, сподіваючись швидше проскочити небезпечну ділянку. Мартин загорлав і почав щосили гатити в стінки й дверцята карети. Це шалене скакання тривало недовго. Попереду, біля поваленого дерева, що перегородило дорогу, чекала ще одна група нападників. Кучер зліз з передка і дременув у хащі.
Ключа від дверцят не було, та кілька вправних ударів розтрощили замок вщент, і Мартин сплигнув на траву. Заспокоєні коні щипали траву. Голоси невідомих йому озброєних людей враз стихли. Всі вони обернулися до вусатого чоловіка, що наближався. І тут Мартин, здолавши заціпеніння, кинувся уперед. Він раптом згадав, хто перед ним. Його військовий міністр! Отже, він дійсно залишився живим і зараз командував загоном повстанців. Військовий міністр шанобливо привітав свого принца. І хоч старий не сяяв золотом погонів, а принц був у синьому спортивному костюмі і кедах, збоку ця церемонія виглядала цілком пристойно, саме так, а ніяк не інакше військові міністри вітають своїх принців.
Отже, Мартин опинився серед своїх солдатів, котрі продовжували боротьбу проти сірих загарбників, а не здалися на милість переможця. Тепер вони разом рушили до занедбаного палацу.
XX
Нелегким був цей перехід. Знову вони наткнулися на засідку сірих солдатів. Тут, біля занедбаного палацу, завойовники не горлали пісень, щоб не привертати до себе уваги.
Сутичка закінчилася зовсім легкою перемогою, бо під орудою військового міністра виявилося набагато більше солдатів, ніж у супротивника.
Зупинилися біля зарослого палацу. Мартин підійшов до військового міністра:
— Я піду сам.
— Гаразд, — схилив голову той. — Ми чекатимемо на вас з перемогою. Пам'ятайте, ваша високосте, у ваших руках зараз свобода усієї нашої країни. І ми нічим не в силі вам допомогти.
Мартин ступив кілька кроків по зарослій галявині.