Робот-чарівник

Георгій Почепцов

Сторінка 2 з 4

Всі в очікуванні розваги навіть попідводились.

Та що це? Замість Лілії Іванівни до класу увійшов найсправжнісінький скелет із журналом під пахвою. Скелет № 2, бо рідний кабінетний скелет лишався на місці.

Перш за все той, що увійшов, привітався зі своїм побратимом у кутку, й вони таємниче зашепотілися.

— Що ви кажете? — вигукнув скелет № 2.

Весь клас клацав зубами, спостерігаючи за цією нарадою.

Потім скелет № 2 підійшов до столу, недбало погортав журнал.

— Ага! — сказав він металевим голосом.— До дошки підуть… Іванов… Петров… І Сидоров теж.

Іванов і Петров учепилися в парту. Сидоров — теж. Навіть підйомний кран не зміг би їх зараз підняти.

— Я чекаю,— почулося від учительського столу. Іванов і Петров промимрили у відповідь щось

незрозуміле. На розбірливі слова у них не вистачало сил. У Сидорова — теж.

Робот, а це був саме він, зрозумів, що своєї мети він досяг, і, повитягавши із скелета електромагніти, вийшов із класу.

І тепер учні знову виразно почули дзвоник. Вони не знали, що той, перший, дзвоник пролунав лише для них. Після дзвінка до класу увійшла захекана Лілія Іванівна. Її вразила незвична тиша…

Усі спідлоба позирали на вчительку. Під цими немигтючими поглядами Лілія Іванівна перевірила, чи все у неї як слід, чи немає чогось дивовижного за нею на дошці. Та все було гаразд. Тоді вона розгорнула журнал і вимовила навмання прізвища, аби швидше вивести клас із заціпеніння.

— До дошки піде… Піде до дошки… Іванов… Ні, Петров… Ні-ні, Сидоров…

І тиша в класі зробилася мертвою…

А Робот вийшов на вулицю й подумав, що дуже вже оті Іванов, Петров та Сидоров активні. Тут потрібна пильність і пильність. Учителям за ними не допильнувати. Треба буде до хлопчаків зазирнути ще раз, поки вони не вигадали нічого жахливішого.

І він побіг далі на чотирьох лапах, сторчма задерши хвіст.

Через кілька днів він раптом пригадав, що збирався зазирнути до тих хлопчаків із школи. Де ж вони і як там вони?

Робот замружився, вимовив заклинання і, змахнувши хвостом, перенісся в одну з міських квартир, де невидимкою притиснувся до стіни.

Ледве він розглянувся, як здивовано потрусив головою. Було чому дивуватися. Просто над ним погойдувалися три пари хлопчачих ніг.

"Якщо всі стоять отак, значить, я стою неправильно, треба перевернутися",— вирішив Робот. Але, огледівшись, він зрозумів, що і шафа, й ліжка стоять правильно, отже, і йому не треба нічого робити. То хлопці стояли на головах, задерши догори ноги.

Обличчя Іванова, Петрова й Сидорова зробилися малиновими од перенапруження, та друзі не здавалися. Тільки Сидоров, щоправда, все канючив: "Досить. не можу більше". Та двоє інших обурено сипіли у відповідь на його благання, поки, нарешті, й вони не зрозуміли, що на сьогодні досить.

Звелися на ноги.

— Йога — видатна річ! — повчально проголосив Іванов.

— Нема питань! — труснув головою Петров.

А Сидоров уже говорити не міг. Частково, звичайно, од захоплення.

Хлопчаки критично оглянули один одного. Та-ак, до справжніх йогів їм іще — ого-го!

— Тепер займемося самоспогляданням,— наказав Іванов.

— Це дуже корисно для цього… я читав… для самовдосконалення,— додав Петров.

— А як ми це робитимемо? — тремтячим голосом спитав Сидоров. З усього було видно, що йому не дуже хотілося самовдосконалюватися.

— Ти чого це, пузатий, злякався? — поблажливо поплескав його по плечах Іванов.

— Не лякайся, це ж не на голові стояти,— вставив. Петров.

— А що робити? — не вгавав Сидоров.

— Дивись куди-небудь. І самопоглинайся.

— Що-що?..

— Коротше, давай!

— А куди дивитися?

— Та хоча б на власний пуп! І ні на що не відволікайся.

— Від усього відключайся.

Хлопчаки посідали на килим, підібгавши ноги, наче справжні йоги, й утупилися в простір. Запанувала тиша, в якій чітко чулося клацання годинника із сусідньої кімнати.

Проминуло десять хвилин, п'ятнадцять… Навіть Сидоров, що занепокоєно вовтузився на місці, зрештою заспокоївся, коли зафіксував погляд на клаптику шпалер, що відклеївся від стіни.

Зате Робот стомився стояти на місці. "Ну й диваки ж вони,— подумав він.— Замість того, щоб гасати, стрибати, у футбол ганяти, як усі люди, вони сидять і мовчать. Стривай-но, а може, вони хочуть зробитися роботами? То я допоможу їм!"

Він змахнув рукою, і там, де сиділи хлопчики, вишикувалися три чепурні металеві ящики. На одному було написано білою олійною фарбою "І-1", що означало: "Іванов, модель перша". А на двох інших, як ви легко можете здогадатися, було виведено "П-1" і "С-1".

Робот гадав, що йому одразу почнуть дякувати, але ящички мовчали. Першим, як завжди, за півгодини зарюмсав ящичок С-1. Як і в житті, він вийшов набагато гладкішим за інші два ящики.

— Хлопці, нумо кінчати все, га?

— Ти що! Не заважай,— перебив його І-1.— Сьогодні так гарно все склалося. Як ніколи. Чомусь ніщо не відволікало. А ти зараз узяв і все зіпсував.

— Я не хотів,— промовив, наче вибачався, ящик С-1.

— Зіпсував, зіпсував, усе зіпсував,— загудів обурено ящик П-1.

— Ну, вибачте, хлопці, я просто більше не можу. Дуже вже тисне щось усередині. Не збагну що.

— Гаразд,— змилостивився І-1.— Зараз ми хвилин із п'ять порозминаємось, і знову за вправи. Йога — це тобі не жарти!

— Добре. Дякую, хлопці,— зрадів ящик С-1. Після цього він навіть якось втратив свої строгі форми й уже більше став скидатися на мішок.

— Нумо! Раз, два!

— Що таке?!

— Ой, що зі мною?!

Спочатку ящики здивовано замовкли. Потім раптом застрибали по підлозі. Робот навіть трішки злякався.

— Що зі мною? — горлав І-1.

— А я? Де я? — репетував П-1.

— Мамо! — невпинно галасував С-1.

— Здається, ми перестаралися,— вирішив за всіх І-1.— Дуже вже заглибились у самоспоглядання.

Але як нам тепер із нього вибратися?

— Петров, ти щось бачиш?

— Ні-і.

— А ти, пузатий?

— Ні,— крізь сльози бурмотів С-1. І справді — крізь сльози, бо один бік цього блискучого металевого ящика раптом зволожився.

— Рятуйте! — загорлали вони всі утрьох.

— Чим це ви незадоволені? — спитав їх Робот, якому здавалося, що він зробив добру справу.

— Хто це? Хто це? — загаласували ящики, перебиваючи один одного.— Порятуйте нас, товаришу. Дуже просимо вас.

— Не розумію,— похитав Робот головою.— Ви тепер можете займатися отим вашим самоспогляданням скільки заманеться.

— Знущається,— випалив ящик І-1 і за мить почервонів, зробився із синюватого багровим.— Шкода, руки мене не слухаються.

— Підловити б його,— погрозливо зашипів П-1.

— Тихше, хлопці, тихше, будь ласка,— заспокоював їх добрий С-1.

Робот замислився:

— Я можу спершу повернути руки-ноги, якщо вони вам потрібні.

— Давай! — процідив крізь зуби І-1.

— Звичайно! — швидко погодився П-1.

— Дуже просимо вас,— сказав ввічливий С-1, розуміючи, що далеко не все можна вимагати.

За мить троє хлопчаків стояли посеред кімнати. І нікого більше. Вони зазирнули під ліжко, під стіл, задумливо почухали потилиці. Але ніхто з них не звернув уваги на ворону, що сиділа на гілці за вікном і пильно дивилася на них.

Не знайшовши незнайомця, хлопчаки спантеличено перезирнулись і зайнялися більш важливою справою: почали стрибати, наскакувати один на одного, наче вперше народились на світ. А ворона, на подив птахів, що сиділи поруч, почухала голову крилом та й подалася геть.

Робот насолоджувався польотом, коли раптом почув дивний голос:

— Говорить чарівне радіо! Увага! Увага! Увага! Люди на землі поспішали і, зрозуміло, не чули цього повідомлення. Воно, мабуть, призначалося справжнім чарівникам. Радіо вело далі:

— Сьогодні о восьмій годині вечора у готелі "Фіалка" відбудеться нарада з дуже чарівних питань. Явка всіх чарівників обов'язкова. Прохання до всіх з'явитися у цілком людській подобі, аби не повторити пригоду п'ятирічної давнини, коли чарівник Нукадар, що відпочивав у міському зоопарку, просто звідтіля у подобі тигра перенісся до готелю, чим зірвав урочисте відкриття наради. Повторюю, рівно о восьмій годині. Явка обов'язкова!

Ворона літала над містом до пізнього вечора, їй теж кортіло на нараду. Після сьомої години вона сіла на дерево перед входом у готель і почала чекати, коли прийдуть Аспарагус та інші чарівники. Але мимо проходили зовсім звичайні люди.

На міській вежі пробило восьму годину.

— Ех, чи пан чи пропав… Коли нема Аспарагуса, я можу тихцем туди гайнути. Я б упізнав його, коли б він з'явився.

Ворона повільно спланерувала за ріг. І невдовзі до готелю ішов огрядний чоловік у яскравій краватці.

Він ішов і раз по раз погладжував свої вуса. Перед скляними дверима трохи потупцював, хвацько підкрутив вуса й попрямував назустріч невідомому.

У вестибюлі зупинився, не знаючи, куди йти далі. Сходи були і ліворуч, і праворуч, а ще одні, широкі, посередині. Що ж робити? Адже не питатимеш у швейцара, де тут нарада чарівників. І раптом погляд вусаня впав на непоказний паперовий плакатик, прикрашений стрілочкою. На плакатику було написано великими літерами: "НА НАРАДУ З ДЧП".

"Та це ж воно! ДЧП — це "дуже чарівні питання".

І Робот попрямував туди, куди вказувала стрілочка. На поворотах нові паперові покажчики допомагали йому. Нарешті він опинився в залі й тихенько зайняв найнепомітніше місце.

— Скільки можна чекати? — буркотіли навкруги.

Робот утирав чоло.

— Кого ще нема?

— Здається, Аспарагуса.

Робот здригнувся, коли почув знайоме ім'я.

І раптом двері розчахнулися й до зали влетів його рідний Аспарагус, який тут же плюхнувся поруч.

— Всі зібралися, поїхали.

Блакитний промінець оббіг голови всіх, хто сидів у залі, й повернувся на сцену.

— Все гаразд,— оголосив звідти найголовніший чарівник.— Чужих нема. Самі чарівники. Вирушаємо.

І тої ж миті зала гойднулася й розчинилася в блакитному тумані.

Робот хотів був підскочити, але одразу збагнув, що це саме й почалася нарада, бо в голові його залунали різні голоси.

— Всі слухають мене і тільки мене,— пронизливо загорлав головний чарівник.

Головний чарівник зі своїм гачкуватим носом одразу не сподобався Роботові, а тепер, коли він почув його неприємний голос, то ще більше утвердився в своїй думці.

— Я по праву, яке надала мені рада, розслідував справу про порушення закону чарівником Нукадаром. Він навчив чаклунству чужинця і за це мусить бути покараний.

Миттєво в залі спалахнуло світло.

1 2 3 4

Інші твори цього автора: