Ніяк не міг діждатися того часу, коли мені пора йти. Став приходити все раніше та раніше та цілими годинами дожидався на рундуці, бо на їхньому рундуці все-таки було мені якось легше, ніж у нас на городі.
Одного разу я прийшов, мабуть, о третій годині ночі. Сиджу на рундуці і куняю. Коли Мені здалося, що біля вікна на другому поверсі, де жили мої пани, щось ворухнулося. Підняв голову і бачу, що вікно одчинене і біля його стоїть пані: мабуть, хотіла вона подивитися, яка ніч; а ніч була місячна, тепла. Потім пані спустила очі вниз і зустрілася з моїми очима. Се була одна мить. Пані одійшла, але вікна не зачинила. Така була в їх звичка, щоб у другій хаті вікно було вночі одчинене, коли хоч трошки було тепло. Се їм потрібно, здасться, для здоров'я.
Тоді в моїй голові промайнула одна думка… Подивився я уважно вгору і навколо і побачив, що біля самого того одчиненого вікна є дерево. Зліз я на його, потім — стриб! І опинився на вікні. З вікна на поміст. Увійшов у хату і, побачивши на канапці купку паніних блузок, що звечора принесла прачка, зліз на їх, скрутився і заснув надзвичайно міцно та смачно, — бо таки я останнього часу не досипляв.
Прокинувся, почувши, що мене будять, беруть за лапи, за голову. Бачу, біля мене стоять пан та пані і дивуються. Мені стало соромно, бо я, властиво, без дозволу вліз у вікно; та ще, може, мені не слід було лягати на ті блузки…
Але пани не розгнівались, а навпаки, втішалися, який я розумний та догадливий. З того часу я міг приходити, коли хотів, і таким чином зовсім оселився у їх. До моєї господині я тільки інколи навідувався, але все-таки навідувався, бо то ж був мій рідний куток. Одного разу побіг одвідати Чорнушку. Викликав її, вона вийшла.
Хороша така стала, блискуча, оксамитна і весела, очі аж сяють. Як вийшла, то ледве привіталася, як зараз скрикнула:
— А знаєте, ми з Муркою стали подругами!
— Подругами з Муркою? — я аж остовпів.
— Вам це здається неможливим?
— Та це ви смієтесь з мене?!
— Ні, не сміюсь, кажу навсправжки. Ось послухайте! Якось сиджу я і чепурю свого вихованця; коли Мурка у вікно. Стала і на мене гнівно дивиться. Я злякалась і швидше затулила собою котенятко, щоб вона його не подряпала. Вона те побачила, і їй стало мов ніяково. Далі каже:
— От ви малого сховали, а я хотіла на його подивиться. Все ж таки воно нібито мені онуком приходиться. Покажіть мені його!
— Ні! — відказала я, хоч і думала, що горе мені за це буде. — Ні, не покажу. Хто його зна, яка у вас думка… Може, ви його бити будете…
Вона — нічого. Сіла долі і замислилась. Потім говорить:
— І справді, не диво, що мене всі бояться й не люблять. Я ж до всіх чіпляюся… А я, властиво, зроду не сердита. Та ось я тобі розкажу, чого я такою стала. Коли я була ще підлітком, то була дуже весела та жвава. Цілий день, бувало, бігаю та стрибаю, все мені ставало за іграшки: і суха груша, і папірчик, і мотузочок усякий. Граюся, бувало, граюся, а далі так утомлюся, що впаду й засну. Як висплюся, тоді знову схоплююся, знову починаю те, що раніше робила. А тоді у моєї пані гостювала одна своячка, — так років десять, мабуть, мала. Отож вона завела цей звичай, щоб недоїдки котам виносити і щоб хто хотів, той приходив їсти. Бо, — казала вона, — є такі коти, що господині у їх недобрі та скупі, то нехай ті коти приходять до нас — ми, що можемо, те й даватимемо. Добра дівчина вона була і котів щиро любила! Дуже вона любила гратися з нами, а так, як я була найвеселіша, то вона зі мною найбільше й гуляла. Але гратися як слід вона не вміла — не гралася, а дратувала.
Наприклад, візьме та пальцем мене по носі й зачепить раз, другий, третій, безліч разів. Воно ніби й трохи не боляче, але коли це робиться без упину, настирливо, то так роздратуєшся, що не знать що зробив би. Потім я старша стала, поважніша, вже у мене й діти свої були, — думки вже не ті, щоб гратись та крутитись, а вона вимагає, щоб я таки поводилась, як раніше. Та й докучає мені, та й докучає мені, що, бувало, хоч на стіну дерись! Та так щодня! Тоді я й звикла все сердитись: що не побачу, не почую, все мене дратує… Та от так і досі…
Отак розказала мені Мурка, а потім замовкла і знову замислилась.
Стало мені її шкода. Схотілось мені показати їй малого. Я взяла та й одійшла трохи від його. Дивлюсь, а воно заснуло. Лежить на спинці, рожеві устонька у сні розкрило. Хороше таке, повновиденьке! Мурка підійшла близенько.
— Яке ж воно гарнісіньке! — сказала вона з утіхою. — Люба Чорнушко, будемо жити у згоді та виховувати це миле сотворіння!
І почала мене лизати. Я її. Так вилизали одна одну, що аж мокрі обидві стали. Яка я тепер щаслива, ви собі і здумати не можете! Слухайте, Сивку, зайдіть до нас у гості, подивіться на нашого малого!
— Ні, дякую, Чорнушко, — відмовивсь я швиденько, думаючи, що там міг би зустрінути Мурку. — Дякую! Мені треба поспішатися додому.
— Годі, Сивку! Чого вже там так поспішатись! Ви, може, думаєте, що Мурка вас поб'є? Ні, ви тепер цього не бійтеся. Я навіть повинна вам переказати те, що вона мене просила: вона прохає у вас вибачення за давнішні образи і обіцяє їх вам не чинити більше. Ходім, ходім! Та тепер її у мене й нема. Вона пішла до Макса — він тепер оселився на гусятнику.
Не можу сказати, щоб у мене було спокійно на серці, коли я ліз за Чорнушкою у вікно.
У хаті, в куточку, на барвистому килимку, сиділо сиве кошеня. Справді, дуже непогане, тільки вже занадто кошлате, наче пір'їна.
Як побачило воно мене, зараз витяглось — високе таке, на довгих ногах, вип'яло спину, боки стали плисковаті, мов у риби, а хвіст зробився схожий на ту щітку, що нею чистять лампи. Почало виступати проти мене боком, очі витріщило.
— Що ваш вихованець зроду котів не бачив, що таю поводиться? — спитав я трохи ображений.
— Та так, як і не бачив. Ми ж його не часто водимо гуляти, та й то тоді, як у саду нікого нема. Але подивіться, яке воно хороше! Правда?
— Правда! — ввічливо згодився я. — Що ж, Чорнушко, ви, значить, зовсім покинули ваш двір?
— Ні, я туди вернуся, як виросте оця дитина. Мені було б шкода покинути мій рідний куток. Та й господиня у мене добра. Хоч і не годує мене так, як тут годують, але це через те, що вона кращого не має і не їсть кращого сама.
Чого люди нас називають невірними? — став я міркувати. "Кіт, мовляв, і сякий, і такий, він звикає місця, а не до людини". Бо люди вважають, що ми повинні любить наших хазяїнів і коритися їм, хоч як би. вони з нами не поводились. І що в тому поганого, коли ми справді звикаємо до місця? Адже в людей, хто любить свій край, то кажуть, що це дуже гарно; чому ж — коли ми любимо наш рідний край, то це має бути погано? Та коли хазяїни поводяться з нами добре, люблять пас, то й ми любимо їх і йдемо за ними хоч на край світа.
— Кажуть, Сивку, що ви зовсім перейшли до тих панів.
— Зовсім. Вони мене люблять, і я їх люблю, через те мені було б тяжко жити окремо.
В цю мить на вікні з'явилась Мурка. У мене в очах потемніло, незважаючи на те, що переказувала Чорнушка… Мурка стрибнула додолу і підійшла до мене. Вираз її очей був тихий, лагідний такого я в неї ще й не бачив…
— Здорові були, Сивку! — привіталась вона. — Як маєтесь?
— Дякую, шановна Мурко, дякую! — поспішився я відказати, але мій голос тремтів. Вона лизнула мене кілька разів… Я сидів, як на жару!.. Потім вона пішла до малого і стала його чепурити. Воно ж саме розгулялось: почало чіплятися їй на шию, тягти за хвіст, стрибати навколо. Вона те все терпіла. Тільки раз трохи не розсердилась. Це тоді, як вона хотіла йому вилизати шию, а воно взяло та вчепилося їй в обличчя всіма чотирма. Проте вона перемоглася й не розсердилася, тільки придавила його лапою до килима і, не зважаючи на те, що воно вимахувало лапами, таки вилизала як слід і шию. Воно розсердилось і, як вона його пустила, напалось на мене і одно настовбурчується та виступає проти мене — то з одного боку, то з другого. Не знаю, чи довго б це велося, але, пнучись зробитися якомога вище, воно перекинулось і після того так засоромилось, що сховалось і більше не вилазило. Може, й заснуло де в куточку.
Коли я добре нагостювався, то побіг додому, бо вже скучив за своїми любими панами.
Джерело: Кибальчич H. К. Спогади кота Сивка: Казки та оповідання.— К.: Веселка, 1993.