Мені одчинила моя господиня, що саме виходила від квартирантів. Я присів, притулив уха до голови і тихенько попрямував у покої. Бачу, там світло засвічено; вони сидять і розмовляють. У мене стиснулося серце. Мені згадалося, як ще недавно я був у сій хаті мов рідний і в цю пору сидів у пані на колінах, сухий, чепурний; було тоді мені тепло, добре, а совість я мав спокійну, як літній день. А тепер що? Ох!.. Я вліз у хату і присів біля порога.
— Дивись! Наш кіт прийшов! — скрикнула пані. Я сидів і не ворушився, ждав, що мені скажуть іти геть.
— Але що це з ним? — спитала вона. — Котику, іди сюди! Іди, сивенький!
Я підвівся і, присівши, поліз до неї. Зупинився перед нею, не підводячи голови.
— Котусю, що з тобою?
У мене серце тьохнуло від радощів. Голос у неї був такий ласкавий. Я підвівся і, простягти лапу, торкнувся до її сукні.
— Лізь, лізь, розбійнику, нема що з тобою робити!
Я в ту ж мить опинився в неї на руках і притулився, увесь тремтячи. Почав тихеньку казочку. Голосної ще не смів.
Пані погладила мене. Тоді я від радощів завів такої голосної, що в мене в самого в ухах залящало. Ох, який же я був радий, який щасливий! Я став мов шалений. Я крутився, чіплявся на шию, ліз цілуватися.
Коли я зовсім помирився з панею, то пішов до пана. І він мене простив. Тоді мені дали їсти. Я їв, хоч соромно мені було. Їжа нагадувала мені моє злочинство… Незабаром вони положили мене спати, вкрили, попідтикали.
Вони обоє простили мене. Після того я ніколи, ніколи не робив їм ніякої шкоди. Я завжди знаходив у собі досить сили, щоб змагатися зі спокусою.
Але мені судилося пережити тяжкі години; про це розкажу іншим разом.
* * *
Весною, одного дня, я зауважив у наших хатах якийсь чудний рух. Пан і пані збирали все своє й складали в коші. Мене се невимовно стурбувало: адже так роблять люди, коли збираються покинути домівку. Турбота моя була така велика, що я зовсім не міг їсти і: ходив по хатах, як одурманений.
Мої пани це примітили, стали мене жалувати, заспокоювати і вмовляли не журитись. Се ще більше мене вразило, бо коли вмовляють не журитись, то, значить, є чого журитись…
Моє серце правду віщувало: через два дні вони виїхали, забравши свої коші.
Хто розлучався з своїми найлюбішими, хто не мав уже надії їх побачити, тільки той може зрозуміти мене… Два дні я сидів у порожніх хатах і тоді нічого не їв і не пив. Навіть моя господиня звернула на мене увагу і взяла до себе та дала м'яса; того досі вона ще ніколи не робила. Але я не міг їсти, а швидше вернувся, в порожні хати і сів у куточку. Я все дивився навколо, згадував, і серце моє розривалося від муки.
Он там, — згадував я, — на тому кріселку сидів пан, а я, бувало, в його на колінах спочиваю, як вернуся з гулянки. А тут біля вікна звичайно сиділа пані… Бувало, як вертаюся з гулянки, вона дивиться у вікно і вітає мене… Який жаль брав мене, як я те все згадував! До свого ліжка я й не підходив, хоч воно лежало незаймане біля груби. Нікому мене положити, нікому вкрити, нікому, голублячи, мені на добраніч дати.
Далі моя господиня винесла мене відтіля і замкнула двері. Я цілий день ще сидів під ними, а потім подався світ за очі. Опинився аж на леваді й заліз там у кущі. Мабуть, з тиждень я жив там. Було холодно, були дощі, але я ні на віщо не звертав уваги. За увесь час впіймав кілька жуків та пив воду з калюжі. Останній раз, коли я нахилився пити, я побачив у воді себе й ледве пізнав: став сухий, малий, боки позападали, шерсть мов повилазила. От що зі мною зробило моє горе!
Отож я зважив вернуться додому, хоч боляче мені було бачити ті місця, де я був такий щасливий і де я втратив те щастя.
Побіг.
Перебігаю Мурчин двір — своїм очам віри не доймаю! З Мурчиної господи виходить Чорнушка. Та така огрядненька, на виду кругленька і весела.
— Чорнушко, чого ви тут?! — скрикнув я.
Вона спершу мене навіть не пізнала, а потім аж лапою видок закрила.
— Ой, Сивку, Сивку! — вимовила вона трохи не з плачем. — Що це з вами? Вас пізнати не можна!
— Горе мене зробило таким, — сумно відказав я.
— Знаю, що вам судилося! І як же я вас жалкувала! Кілька разів я приходила вас шукати, та ніде не могла знайти, думала, що ви пішли світ за очі.
— Так і було. Тепер оце вернувся і не знаю, що робити. Якби я знав, куди вони поділися, то пішов би хоч здалеку глянути. Не можу я без їх жити!.. Я, мабуть, умру…
— Не журіться так! — стала вмовляти мене Чорнушка, а в самої сльози тремтять на очах… — Не журіться! Ви, мабуть, нічого не їли. Стривайте, я вам зараз винесу.
Побігла і через хвилину винесла чималий шматок м'яса. Я з'їв його. Потім став розпитувати, чого вона опинилася тут.
— Та за се повинна дякувати Мурчиному синові. Адже ви знаєте, що хлопець не такий вдався, як усі. От що він зробив. Треба вам сказать, що він узяв собі звичку ночувати надворі, хоч це йому забороняють і мати, і пані. Але він нишком тікає. Одного разу рано-вранці чує пані, що щось дряпається у двері на веранді. Встала й одчинила. Бачить, входить він (тепер його звуть Максом) і кладе пані до ніг гарнісіньке сиве котенятко. Живісіньке й здоровісіньке. Ох, Сивку, якби ви його бачили, яке ж воно хороше! Таке м'якесеньке, як пушок, кошлатеньке, вушки — мов трояндові пелюсточки, підошовки теж рожеві, очиці блакитні, а погляд пильний, пильний та поважний. Ох, що то за краса, що то за втіха!
— Як ви, Чорнушко, любите дітей! — зауважив я. — Але кажіть швидше далі!
— Ну, пані, звичайно, страшенно здивувалася. Річ нечувана, щоб кіт приносив котенят, бо вам, котам, байдуже до їх, ви навіть їх не любите.
— Вибачайте, Чорнушко, — заперечив я. — Коли у нас була сіра кішка і в неї були діти, то я часто сидів з ними в коші, грів їх, вилизував навіть; а коли вони старші повиростали, то робили зі мною, що хотіли. Бувало позлізають усі на мене та давай мене за вуха та за хвоста сіпати. Стрибають по мені, як навіжені. Але я їм нічого не казав, терпів, хоч мені тоді ніколи спокою не бувало. Вони більше любили гуляти зі мною, ніж з матір'ю.
— Ну, то таких котів, як ви, мало! Та навіть і ви, я думаю, коли б побачили таке котенятко, що хтось покинув, то не надумались би взяти його та принести додому. Се може зробити кішка, та й то зовсім не кожна. А Макс те зробив. Десь надибав малого, і шкода йому його стало. Взяв і приніс, та так обережно, так делікатно, як се могла б зробити тільки рідна мати.
— Але я не розумію, чого ви там опинились?
— Ось стривайте — розкажу. Коли побачила Мурка несподівано те котеня, то страшенно розгнівалась. Побила сина, подряпала господиню і навіть дитятко скубнула. Пані не знала, що й робити. Котенятко мале, догляду треба — треба ж його вилизати, приспати. Молочко сяк-так воно вже могло пити, але без няньки ніяк його покинути. Тут пані згадала про мене. Вона чула, що я добре доглядаю малих і люблю се діло. Звеліла принести мене. Уявіть собі, Сивку, як я зраділа, коли мені доручили той скарб дорогий!..
— А Мурка, Мурка?!. Вона вам що??
— Того й не питайте! Самі розумієте. Але за мене оступалися пані та наймичка. Та ще ж мені з дитиною дали окрему хату, і Мурки туди не пускають. Ну, бувайте здорові, Сивку, мені треба до дитини.
Побігла вона, а я поплентався до свого городу. Коли чую, знайомий любий голос: киць, киць, киць!..
Я так і похилився на траву. Лапи у мене затремтіли.
— Киць, киць, киць!.. Сивку!
Се ж голос моєї пані! Я прожогом кинувся на той голос. Я плутався в бур'яні, падав, стрибав, як божевільний.
— О, котику мій сивенький, де ж то ти був? — Пані вхопила мене на руки. Я весь трусився, пригорнувся до неї, спустив додолу очі. Почував себе без краю щасливим! Але разом з тим мені чогось було соромно. Мабуть, я вже трохи здичавів там на леваді.
Пані посмутніла.
— Що це наш Сивко такий неласкавий? — мовила вона моїй господині. — Невже встиг забути мене?
І як вона могла подумати, що я міг її забути?! Я поліз цілуватися.
Папі понесла мене на руках. Спочатку я не звертав уваги, куди вона мене несе, а коли побачив, що ми йдемо вулицею, то злякався. Я ніколи не виходив на вулицю: там завсіди собаки та хлопці.
Вчепився я в блузку всіма чотирма. Зустрічали і собак, і хлопців, але вони мені нічого не могли зробити, бо був на руках у пані.
Наостанку ми прийшли до двоповерхового будинку. Пані понесла мене на другий поверх. Там нас зустрів пан і посадив мене собі на коліна. Пані принесла мені їсти і пити. Але з радощів мені було не до їжі! З ввічливості, щоб їх не образити, я трохи попоїв і зараз знову зліз на коліна; то в одного посиджу, то до другого піду. Я їх обох однаково люблю.
Так я пробув у їх аж до вечора. Коли сонце стало заходити, пані однесла мене додому.
Цілу ніч я ходив по городу, мріяв, розмислював і іноді співав. Та трохи собі біди не накликав, — бо, почувший мій спів, чорний кіт прийшов і хотів зо мною битись, але я втік. Проте ся напасть не зіпсувала мого настрою. Я підождав, поки ворог зайде далеко, і знов став ходити та співати, тільки вже помаленьку, сам до себе, щоб ніхто не чув.
Коли стало світати, мене почало тягти до моїх панів. Став пригадувати, куди ми йшли, та міркувати, чи не можна туди пройти не улицею, а городами. І справді можна було, хоч і не скрізь; у всякім разі бігти вулицею доводилось небагато.
Як я се зміркував, так і пустився туди, — не було моєї сили втриматись. Прибіг, аж там двері зачинені. Кричати боявся, бо могли почути також і вороги. Сів та й сиджу, жду, що, може, хто з їх вийде або як-небудь з вікна побачать.
Справді, побачили з вікна і взяли мене. Та як же вони втішалися, що я сам до їх прийшов!
* * *
Повелося так, що я вранці до їх приходив, а увечері йшов геть. Взагалі обставини склалися добре для мене: до їх приходив щовечора один знайомий, а як ішов додому, то забирав мене з собою і односив аж до воріт моєї господині. Коли траплялося, що той пан сидів довше, ніж треба, то я нагадував йому, що пора йти, і він схоплювався, засоромлений, та поспішався взяти мене і йти геть. Правду кажучи, я сам охоче сидів би довше, а ще краще було б мені зовсім оставатися, але раз я повинен був іти геть, то я робив так, як мені веліли мої обов'язки. А як я люблю, щоб усе робилося в свій час, то рівно о дев'ятій годині ми мусили збиратися в дорогу.
Але по ночах я зовсім не міг спати.