Пан і пані пішли в покої.
"Ану, — думаю, — піду подивлюсь, що воно за люди. Може, як-небудь свій сум розважу".
Зліз на рундук і заглянув у сіни. Нікого не чуть; я вернувся на рундук і сів, зміркувавши, що коли нові сусіди вийдуть з покоїв, тоді я побачу, які вони.
Сиджу, сиджу, ніхто не виходить. Тим часом сонечко мене пригріває, вишня наді мною стиха шелестить… Незчувся, як і заснув.
Не знаю, чи довго спав, тільки чую крізь сон, що мене хтось на руки бере… Розплющую очі і бачу, що мене держить чужа пані. Ох, як я злякався! Так і вилетів у неї з рук. Втік аж до сусідів. Коли трохи заспокоївся, став думати про те, що сталося. Згадав, що пані взяла мене дуже обережно і всміхалася до мене.
Після того мене стало так і вабити на рундук. Я приходив і сідав там, але, як пані чи пан виходили, мені знову робилось так страшно, що я тікав.
Днів через три, коли я там сидів, вони вийшли обоє й почали мене кликати, та так ласкаво, приязно. Мало хто на моєму віку обзивався так до мене. Я розманіжився і дався, щоб вони мене взяли.
Вони понесли мене в хату, дали мені м'яса і молока. Я хоч і боявся, але все поїв.
Потім, коли вже нічого не зосталось, мені стало чогось так уже страшно, так страшно, що я присів і швиденько вибрався на город.
* * *
Після цього почалось для мене нове життя. Я оселився в нових кватирантів і там не тільки днював, але й ночував. Цього ще мені ніколи не траплялось. Раніше я ночував де-небудь на горищі. Бувало, сплю, та щохвилини прокидаюсь, щоб подивитися, чи нема якої небезпеки. Траплялося, що розплющу очі, а переді мною стоїть який-небудь наїжений здоровенний котище. Тоді обороняйся, швидше тікай… не було спокою ні вдень ні вночі.
Тепер стало все по-іншому. Не знаю чого, тільки в мене з'явилося багато всяких звичок. Найперше я звик, щоб усе робилося в свій час, не раніше і не пізніше.
Вставав я о восьмій годині і зараз ішов трохи проходитися. О дев'ятій годині ми пили молоко. До другої я чепурився, гуляв і так собі — не спав, а, куняючи, думав про всячину. Рівно о другій годині повинно було обідати, бо коли спізнювалися хоч трошки, я починав дуже турбуватися. О шостій годині ми полуднували, о восьмій вечеряли, а о десятій я лягав спати. Од вечері до лягання я звик сидіти на колінах у пана. Коли ж почую, що б'є десяту годину, я встаю і спускаюсь додолу. Коли пан дуже вже захоплений читанням чи розмовою і сього не зауважує, то я торкаю його лапою. Це значить, що він повинен мене класти спати. Він бере мене на руки і несе в другу хату. Там біля грубки моє ліжко. Воно м'яке і застелене газетою. Такі простирадла я більше люблю, ніж полотняні. Мої пани примітили, що я вподобав сидіти на газетах, і стали мені слати простирадла з газет. Укриваюся я ковдрою теж з газети, і здається, що, невкритий, тепер би вже й не заснув. Мене добре вкривають, ще й підтикають навкруги, щоб не піддимало.
Хороші вони люди! Я їх полюбив, як рідних, завжди розказую їм казки й сиджу на колінах хоч у того, хоч у того.
Але раз я їх скривдив. Тяжко та соромно й згадувати! Се було вже восени. Трохи не місяць все йшли дощі. Коли ж іноді виглядало сонце, я все-таки не зважувався далеко ходити, бо було мокро і я міг не тільки замочити лапи, але й задрипатись. Раз трапилося, що цілу ніч не було дощу, й на ранок трохи протряхло. Принаймні в бур'янах та в траві не було дуже росяно. Я побіг погуляти та одвідати знайомих: давно вже нікого не бачив. Зустрівся з гнівливою Муркою — обминув здалека; потім зустрівся з чорним котом — від того сховався за комору. Наостанку прибіг у Чорнущин двір. Вона сиділа біля хати проти сонця. Здавалась такою смутною, невеселою. Я привітався й спитав, чого вона така?
— Що ж, — каже, — сумно тепер мені живеться. Курчата повиростали і зо мною ходити вже не хочуть. Охоче б я стала до кого за няньку, бо мені як нікого глядіть, нікого жалувати та вилизувати, то я світом нуджу…
— А може, в кого з сусід є кошенята?
— Та є в однієї, так вона до їх і близько не припуска. Я вже розпитувалась…
Почав я питати про новини. Почув, що Мурці все біда з синком. Якийсь він у неї неподобний вдався! Мишей зовсім не їсть, до м'яса не дуже охочий, зате як побачить солоні огірки або шатковану капусту, то робиться сам не свій. Через те має завсіди прикрості. Куховарка не звикла, щоб коти таке їли, і ставить не накрите, а він візьме та й поїсть. Ну, звичайно, його за це карають. Матері він уже не хоче коритися. У коші не хоче спати, а лізе на що-небудь тверде. Тікає гуляти і не знати де ходить. Дуже любить блукати поміж квітками. Ряба кішка, що живе у тієї пані, що має троє дітей, — вони дуже люблять котів, — казала, що бачила його аж на леваді. Якби теє знала матінка, то було б йому! Левада ж ця аж за містечком, і поки туди добіжиш, то зустрінеш безліч хлопців та собак. Одним одного сина має та Мурка, а не вміла довести до ума!
Забалакався я з Чорнушкою і не огледівся, як хмари найшли. Дощ як сипне, та рясний такий та краплистий! Чорнушка радила пересидіти у їх під повіткою, а мені чогось схотілося зараз вернутися додому, та поки добіг, був мокрий, мов у річці скупався.
Прибіг до дверей — зачинені. Став я на задні лапи, підскочив і почепився передніми на клямку. Завжди так роблю, бо тоді клямка стукне, а там у хатах почують і одчинять. Так і на цей раз я почув швидку ходу, і пані зараз одчинила мені.
Завжди, коли мене змочить дощ, пан або пані беруть газети або яку хустку і обтирають мене. Але сього разу пані щось клопоталася з обідом, а пан дуже уважно читав газету, і ніхто не звернув уваги на те, що я був мокрий. Підійшов я до пана і зупинився: мовляв обітри. Але він не бачив, бо похнюпився над читанням. Ненавиджу я газети та книжки! Вони тільки заважають. Оце злізеш кому на коліна, щоб тебе приголубили, а воно книжку держить, — через неї на тебе уваги не звертає. А хочеш заснути на колінах над ухом тобі шелестить, спокою не дає!
Ну, бачу, що пан захопився читанням, пішов я і штовхнув його.
— Котику, що тобі? — спитав, а очі від газети не одвів.
Така неувага мене образила; я розсердився. Підійшов і став сам витиратися об панові ноги.
Спересердя я це робив так швидко, що він зауважив. Торкнувся рукою своєї ноги, аж вона зовсім мокра.
— Оце лихо! — скрикнув він і, вхопивши якусь газету, став мене витирати. Але се було вже не потрібне, бо я й сам усе зробив як слід. Я зліз до його на коліна, скрутився клубком і незабаром заснув. Прокинувся тільки тоді, як пан клав мене на ліжко. Хотів я знов заснути; коли згадав, що треба причепуритися. Умився я, почистив нігті, вилизав усього себе і злякався, побачивши перед собою якогось нового кота. Але в ту ж мить зрозумів, що на стіні проти мене дзеркало і що той кіт — то я сам. Знічев'я став сам на себе роздивлятись і здивувався. І не диво було, що я сам себе не пізнав. Став я великий, гладкий, повновидий та блискучий, аж вилискуюсь. На сивих моїх лапах у мене впоперек чорні смужки, наче наручниці. Шия біласта, ніжна, й на ній такі самі смужки, попростягалися вони теж від рота до вух, та й увесь я пописаний цятами та смугами, наче найкращий маляр розмальовував мене. Вуси і брови густі, білі.
Скільки я на світі прожив, а не знав, що я такий гарний. Мило було мені дізнатися про свою вроду. Скочив я з ліжка й побіг у другу хату Хотілося показатися, який я хороший.
Зирк туди-сюди — нікого нема. Чую, чудові пахощі. Понюхав, — пахне печеною рибою. Вона на столі. Тиша. Нікого не чути. Було вже пізно, і мені хотілось їсти.
Сів я долі і сиджу. Якось песпокійно почувався. Якась таємна турбота була у мене на серці. Посидів біля дверей, але не сиділося. Сів ближче до столу, і там щось не сидиться. Так чудово пахне, що аж у голові морочиться! Сів біля самісінького столу, на стільці, ще дужче, ще краще пахне!.. І нікого не чуть… "Ну, — думаю, — що буде з того, як я візьму шматочок?.. Адже цим я нікого не скривджу. Вони й самі б його мені дали, — значить, я своє візьму, тільки що раніше. От хіба недобре, що я візьму паче потайки… Але що ж робити, коли їх у хаті нема? Якби були, я б попрохав, а так у кого я спитаюся?"
Скочив на стіл і взяв шматок. В одну мить проковтнув його. Вхопив другий… У мене голова мов закрутилась, і я вже нічого не пам'ятав! Чув тільки дивний смак печеної риби…
Коли чую: "Ох, коте, коте, що то ти робиш?!."
Пані!.. Я так і злетів зі столу. В пам'яті моїй зосталася миска, де було лише два шматочки риби та й годі, а вона ж була повна…
Я не знаю, що тоді зо мною зробилося. Знаю тільки, що в моєму житті ніколи я не зазнавав такого жаху, такого жалю, такого пекучого картання совісті! Як я міг поїсти всю рибу в тих людей, що мене так любили, що мене жалували, що ніколи нічого мені не жалкували!.. Я трохи не розбив собі голови, розігнавшися до дверей. Двері були зачинені. Непереможний жах та докори совісті навчили мене, що робити. Я вхопився лапою за двері й щосили потяг до себе. Вони одчинилися. Я вискочив у сіни, де надвірні двері були одчинені, і подався на город. Біг, як несамовитий, сам не знав куди й чого. Дощ мене мочив, вітер холодив. Опам'ятався тільки тоді, як опинився аж у п'ятому городі, де живе мій ворог, чорний кіт. Але тепер мені все було байдуже! Я заліз між якісь мокрі колоди і сів. Сидів там аж до самого вечора, але й це мені було байдуже. Що я перечув за цей день, я не можу й розказати!
Мене пік такий жаль, що і дощ, і вітер мені не дошкуляли.
Я не міг зрозуміти, як я міг те зробить! Як я міг з'їсти всю рибу?! Я наївся тієї пахучої смачної риби так, що мені було важко, а їм, наче на глум, покинув по одному шматочку покуштувати. Який я безсовісний! Який я злодій непретворенний! Як я міг їх так скривдити?! Що мені робити? Хіба піти перепросити? Але як я їм на очі покажуся? Я ж згину з сорому! А все-таки треба перепросити, покаятись, щоб вони не думали, ніби в мене зовсім нема совісті, ніби я якийсь пройдисвіт. Запевне, простити мене вони не можуть (хоч би я й не всю рибу поїв), але все-таки мені легше буде, коли вони побачать моє каяття.
Виліз я з колод, роздивився, чи не видно де якої небезпеки, і побіг. Не знаю, як у мене стало сили підскочити і почепитися на клямку, щоб постукати.