Я вас навчу! Абтретен[10], марш!
Старшини відскочили, як ошпарені. Полковник дав якийсь наказ обер-лейтенантові, відсалютував злегка офіцерам, обернувся і відійшов.
Роти чекали на своєму місці. Обер-лейтенант підійшов до резервістів і почав говорити:
— Тепер, в цих днях, ті, що відбули свою службу, будуть іти у відпустку додому, а ті, що не будуть на себе добре уважати, то можуть ще лишитися. А ті, що будуть іти у відпустку, то, казали пан полковник, аби вони не кричали "віват", бо жовнір, як відходить з війська, повинен плакати, а не тішитися. А ти, хлопе, один з одним, як прийдеш на своє село, до тата і мами, то маєш з'явитися до свого війта. Так… А ти мусиш на село з'явитися і дуже уважати, як на око в голові, аби кожен знав, де ти є. Тебе можуть закликати, і ти за двадцять чотири години маєш тут знов бути, бо тепер не єсть так, як давно було, що ти прийшов додому і лягав спати, але тепер навколо Австрії щось смердить… Це я тобі балакую на те, аби ти не настрашився і не загубив голову, як тебе будуть закликати. То як ти знаєш, ідо твоя халупа має запалитися, то ти даси собі раду, а як ти не знаєш, що твоя халупа має запалитися, то тебе і твою халупу дідько візьме. На те я тобі тепер балакаю, аби ти не балакав, що я не балакав… А якби прийшла до тебе картка, що ти за двадцять чотири години маєш бути тут, то ти цілуєш свою дитину два рази, жінку, натурально, раз і йдеш, де тебе закликають…
III
Вояки вернулися з "наказу" і віддихали легше. Одні робили порядок на своїх поличках, інші порались у валізах за останками їжі або за грішми до крамнички, ще інші бралися писати листи, хто до батьків, а хто, потай, до любки. Один вояк засунувся у куток і бубонів з книжечки "Добрий тон, або Як поводитися в салоні і в товаристві", яку купив в місті і щонеділі і свята сушив голову над нею. У другому кутку два колеги сиділи на куферках і побренькували під носом:
Ой цісаре, цісарику,
Цісаре-паничу,
Пусти мене додомоньку,
Я ти застав лишу.
Лишу тобі старий мундир
Та й нові камаші,
Сам ся піду подивити,
Що там роблять наші.
Ой цісаре, цісарику,
Дай мені пораду,
Ти убрав мене в камаші,
Та не закрив заду.
До Савчука навідалась мати. Він узяв дозвіл у старшини і пішов з матір'ю до шинку. Сіли в кутку, обоє бідні, нужденні.
— Як же там, мамо?
— Дякую за питання. От добре, поки ще є здоров'я. Але старий слабує. Сумує за коровою. Ти чув, що паша упала?
— Як там ліси, гори тепер виглядають?
— Смутно, дитинко! Ліс почорнів, а гори хмарами закриті. Осінь постелилась на них.
— Так мені без них, що дихати не годен.
Настала мовчанка. Обоє верталися до своєї жури, вона тягнула їх, як каламутна глибінь.
— Коби ще це військо перемучити, — сказав він сухим голосом.
Розмова рвалась. Випили по чарці, кривилися, як від отрути, і знов потопали в задумі.
Савчук дивився на зів'яле лице матері і гриз нігті, вона дивилася, як він змарнів, і сльози появилися в її очах.
Западав вечір, нагадав про далеку дорогу й розлуку.
— Гай, треба йти додому, бо — ніч.
— Як же ви, мамо, будете тепер йти дві милі такою дорогою?
— От якось поволі дійду. Чи мені це першина? Я вже звикла.
Всміхнулася і сягнула до кошеля.
— Тут маєш горнятко масла від нашої Половецької, а тут наш хлібець, хоч чорний, але у війську здасться. Ти, може, і забув уже його.
— Ой мамо, де там забув…
— Ага, тут ще Марійка передала яблук з тої яблуньки, що на межі, а Ганнуська казала, щоб здоров був і на Різдво прийшов.
Провів її за місто.
— Кланяюся до тата, Марійки, Ганнуськи і добрих людей. Як фіри не буде, то не пускайтеся з ріку. Переночуйте в селі, а вдосвіта підете додому.
Стояв і глядів за матір'ю. Губилася в сутінках.
Раптом ніби опутало його. Скочив і хотів птахом полетіти за нею…
Зітхнув і вертався до казарми. Голос сопілки сипався дрібненько, вояки пили, співали й танцювали, як біснуваті.
— Не грай, брате, бо серце трісне. Оцим багнетом амінь собі зроблю.
Трубили на молитву. Лампу загашено. Всі стали до молитви. Ліхтарня з вулиці заглядала в казарму. Коло ліжка стояв навколішках Савчук. Вслухався у голос труби. Світло падало йому на голову.
— Гий, гори-гори, гори височезні! Гий, море-море, море безконечне.
Не раз, не два прокидався він та вгадував, скільки дороги зробила мати і як далеко вона могла вже бути.
— А-айн, цва-а-й, дра-ай, фір, — повторював єфрейтор муштру крізь сон.
— Гей, Ласа, а ти куди лізеш?!
— Не ходи, небого, ні з ким, бо як вернуся, то порубаю, як гадину…
— Го-ой, мамо-мамо, як кістки болять… печуть, як би їх приском посипав…
Сон, мов камінь, привалив казарму.
1905
[1] Тут — військовий огляд.
[2] Котелок.
[3] Взвод.
[4] Йди сюди (пол.).
[5] Положення струнко.
[6] Тут… Так… Ось так… (нім.).
[7] Піхотинець.
[8] Неймовірно! (нім.).
[9] Ті, що проводять муштру.
[10] Геть (нім.).
Джерело: Яцків М. Ю. Новели. — Львів: Каменяр, 1985.