Про дядька Данила, який літав на мотоциклі

Віктор Близнець

Сторінка 2 з 3

Мені весело, я дивлюся на нього й думаю: "Не дядько, а громовержець!" А він чомусь супиться. Витер рукавицею чорне, вимазане сажею лице. Я спитав його очима: "Дообідувати будете?"

— Ні, — сказав дядько. — Порю! Зараз виїжджаю комбайном в загінку.

Тут же, край поля, стоїть новенький дядьків комбайн "Колос". У нього дуже помітна кабіна, червона. Вона пофарбована такою пурпурово— вишневою фарбою, що за три гони видно: дядько Данило пливе хлібами на своєму "Колосі".

А пшениця в Данила Івановича найкраща в колгоспі. Та що в колгоспі! На всій Україні, либонь, немає такої. Дивіться, вона стоїть рівно— рівно, високою стіною, як очерет. І така густа — руку не просунеш. Колосок до колоска тулиться.

— Дядьку Даниле! — спитав я недавно сусіда.— Чого це так: у всіх на стеблі по одному колоску, а у вас по чотири-п'ять, в усіх врожай центнерами, а у вас горою до неба?

Дядькові, видно, сподобалось моє запитання. Пригладив білі вуса.

Прикахикнув:

— А ти чув, — каже,— приказку: "Де сім господинь, там хата не підметена!" Чув? Так-от: і в нас колись так було. Сім няньок на одне поле. Один оре, другий сіє, третій косить, четвертий бігає, людям заважає. І кожен звертає на іншого, що той недоробив, той недоглянув! А тепер нема на кого звертати. Тепер я сам. Я і мій помічник — оце й уся бригада. Ми вдвох зерно відбираємо на посів, вдвох на сонці його гріємо, в теплу землю кладемо, дощем самі поливаємо (то дядько про дощувальні машини згадав), от воно поле й родить. Та головне, сину, дуже люблю я це діло — пшеницю викохувати. І коли пшениця наллється, повосковіє, стоїть густа, мов ліс, і чиста-чиста, мов золото,— ну що тоді красивіше на світі, га?

Дядько вже залив пальне в бак, підкачав масла в сальники. Зараз поведе комбайн і буде косити високий, розкішний хліб, оглядати безмежні лани з своєї просторої червоної кабіни, і сонце вишневою райдугою спалахуватиме на його радіаторі. А я? Зв'яжу зараз вузлика і потьопаю хтозна-чого додому. Та що я, найгірший чоловік на землі?

Дядько, мабуть, побачив, як я заздрісно, аж з пекучими сльозами на очах, поглядаю на комбайн.

Питає:

— Ти, видно, хочеш допомагати мені, Борис— ку, правда?

— Хочу! Ой як хочу, дядечку! Пустіть — хоч десь скраєчку в кабіну!

— Ні,— солідно відмовляє дядько.— Що тобі кататися? Ти вже не малий, скоро он сам жито під носом коситимеш. Тобі ми дамо серйозну роботу. Будеш у мене диспетчером. Ти чув, що таке диспетчер? Це командарм на жнивах!..

Дядько повів мене до вагончика. Там було душновато. За день, наче в духовці, настоялося густе гаряче повітря. Дядько відчинив широке вікно на цілих півстіни, і з степу одразу повіяло у вагончик легеньким вітерцем, і стало далеко— далеко видно навкруги — квадратні лани, лісосмуги, вершечки будівель на станції; все це немовби тонуло в м'яких золотистих міражах хлібів, в пшеничних хвилях, які бігли, перекочувалися широкими гонами від краю до краю.

— Ось апаратура, — показав Данило Іванович на лаву з телефонами.— Це селектор, зв'язок з усіма службами колгоспу. Одягай навушники. Бери журнал і ручку. Дивись: через кожні п'ятнадцять хвилин повинна підходити до мого комбайна машина. Рівно через п'ятнадцять! Вивантажувати зерно. Якщо запізниться на секунду— дзвони на колгоспний тік. Викликай запасну машину, чуєш, Бориску! А тих, хто запізнився, записуй у журнал. Ми потім з них спитаємо, у нас на жнивах суворо. Поглядай у степ. Якщо я махну прапорцем, значить — добрий намолот, у бункері повно зерна, треба ще транспорт, хай дають додатковий. Дзвони й проси в головного диспетчера. Одне слово, ти командир, ти полководець тут, від тебе залежить ритм і хід нашого наступу, нашої битви за врожай, і добре, що ти нагодився зараз, бо наш диспетчер на лихо захворів учора… Ну, як? Все тобі зрозуміло? Справишся?

Що вам казати: мені все зрозуміло. А от чи справлюсь?..

Дядько квапливо побіг до комбайна. Його могутній "Колос" розвернувся на шляху і врізався в густий лан пшениці.

Я сам у вагончику. Оглянувся. Одвів навушники.

Чую: щось у телефоні шарудить, потріскує, попискує. Озиваються чиїсь далекі голоси. Хтось когось викликає, хтось вимагає цементу, хтось інший — води трактористам в поле. Кипить, не вщухає робота на всіх полях і токах колгоспу!

Не збігло й п'ятнадцяти хвилин, як до комбайна підкочує машина. Вона прилаштовується до самого борту "Колоса", під широку трубу— шнек. Дядько повернув ручку — і в кузов полилось, посипалось гаряче, недавно змолочене зерно. Воно аж відсяває жаром-блиском на сонці. Я записую в журнал номер машини. Добре у нас почалось, з випередженням графіка. Комбайн відпливає далі й далі, тільки шнек та червона кабіна майорять над хлібами. Ще пробігло п'ятнадцять хвилин — і нова машина під бункером. Все йде чудесно!

Та я все-таки викликаю колгоспний тік. Гукаю в мікрофон: "Алло, алло, хто там?" І бринить мені у відповідь обережно: "Альо, я вас слухаю". Ні, це не голос, це голосок, так тільки ластівка витінькує весною до сонця… Ось воно ще раз: "Альо, я вас слухаю". Стривай, та це ж Тая Пасічна, з нашого класу, відмінниця, вона сидить попереду мене за партою, і її довга руденька коса так і мелькає в мене перед оком.

— Таю! — вигукую щосили (а голос чомусь зривається, наче я в ополонку вскочив).— Таю, як там у тебе? Порядок в танкових військах?

— Порядок! — каже вона (і чую: теж зраділа).— Я тобі машини висилаю! Точно за графіком!

— Ну, дивись! — насуплюю брови.— Не підводь! А то я знов тобі накидаю жуків у портфель, як було цією весною.

— А я тобі носа втру промокаткою. Пригадуєш?

Ми сміємось. Яка це прекрасна пора — жнива! Літо котить своє жарке покотьоло степами, гони хлібів аж білі, аж віддзвонюють сухим колоссям, і люди квапляться, поспішають — скоріше зібрати! Кипить робота, і ми з Таєю диспетчери, командири, ми перевозимо тонни зерна до колгоспного току.

А у відчинене вікно дмухає мені гарячий вітер з степу, котить білі — з восковим переливом — хвилі пшениць, хилить їх до самого вагончика. Я й не помітив: на моїх колінах вмостилася дядькова шапка, вона теж зачаровано поглядає в степ. Десь там далеко, вже ледве-ледве видно нам, пливе широкою загінкою дядьків комбайн, він весело погукує, посвистує сиреною, ніби покваплює інших: "Давай! Не відставайте, браття!" І до нього курними степовими шляхами, через рівні інтервали на всіх парах мчать машини. Вони біжать двома потоками. Одні навантажені зерном — на тік, а з току поспішають у поле порожні.

І раптом — що це? Свисток, сигнал з того краю. Червоний прапорець майнув над кабіною, Данило Іванович махає рукою. Зиркнув я на стінний годинник. От воно що! Не п'ятнадцять хвилин, а п'ятнадцять з половиною! Хтось із водіїв запізнюється.

— Таю, алло! Що там у вас стряслось? Машини немає!

— Як немає? Я ж послала! Товстолобенка. Може, він до ставка завернув, то такий чоловік!

— Таєчко, прошу тебе, негайно висилай іншу. З тих, що в полі стоять, в резерві. Бігом, дуже прошу, я за тебе на контрольних всі задачі розв'язуватиму!

— Зараз висилаю! І не треба мені задач твоїх, сама вмію.

Аж до вечора ми перегукуємося. Такий мені добрий, такий приємний голос її, що я не відриваюсь від телефону, не помічаю, як і вечірні сутінки лягли на поля, як закінчилась наша зміна. Дядько Данило підкотив на "Колосі" до вагончика, увімкнув фари, освітив мене і весело прокричав:

— Агов! Де тут мій помічник? Вилазь, потисну тобі руку. Добре, просто на славу ми сьогодні попрацювали. Молодець! Завтра приходь.

Він трохи розім'яв затерплу спину і взявся за відро — мити, чистити мотор. А мені захотілося зупинити попутну машину і просто в кузові, на теплому зерні підскочити до току. Бо там Тая… Та ні, я просто хочу одним оком глянути, яка гора, яка піраміда пшениці виросла за день…

* * *

Хліб уже скосили, в степах лежали руді й горбаті, як верблюди, копиці соломи.

Ми помили руки. Дядько завів мотоцикл. І тут я… Давненько збирався, але тільки зараз у мене спурхнуло:

— Дядьку Даниле! Даниле Івановичу! Візьміть мене! Ну хоч раз прокатайте на мотоциклі! На задньому сидінні, хіба вам жаль! Ми б з вами… так високо-високо над селом, над нашею грушею, а ще краще над школою, де вчителі і Тая…

Дядько пригладив мокрі вуса, подумав (а в очах усміх і якась насторога). Коротко мовив:

— Добре, сідай. Тільки ж дивись, прив'язуйся ременем і міцно держись за мене.

Ну, тут мені говорити не треба! Я туго прив'язався ременем і обома руками вчепився за дядька. Силою тепер не одірвете! Та коли мотоцикл ревнув і круто помчав з гори, живіт мені підтягло, і серце чогось застукало в горлі. Я навіть зажмурився, проте ненадовго, бо відчув: одірвалися!.. Летимо! Глянув: справді, ми в повітрі!

Під нами швидко майнув краєць ставка, верби зеленими горбочками покотились назад, городи застрибали й кудись побігли, а ось і школа наша, ось її червона покрівля, а он-он! Директор Дмитро Сергійович з відрами чимчикує, йде, мабуть, поливати деревця, — суша надворі. Він став, задер голову та й не роздивився як слід, хто то летить, бо відро у нього зірвало з коромисла, погнало вітром до річки. Відро деренчить, а молодий наш директор за ним женеться, плутається в картоплинні,— мені весело й смішно.

А он на стежці вона — Золота Гривка! Вітер налетів, полоще її плаття й коси, обвіває її, а вона сміється, рада веселому вихорові, і в небо з-під руки дивиться. "Таю! Космічний привіт тобі, Гривко! Це я, командир на жнивах, диспетчер Боря! В кіно сьогодні підемо?.." Диви, а то хто?! Вибігає з-за плоту низенька жіночка, обтрушує руки хутенько і кулаком трясе в небо:

— Данило! Данило, щоб тебе муха вкусила! Чи ти здурів на старість? То сам, а це вже й дитину в небо тягнеш! Ану повертай, повертай де двору мені, бо як візьму мітлу, до самого турка гнатимусь!

Та ми вже не чуємо. Ми летимо далі, далі над степом, над широким світом ланів і стежок, осі я шепну дядькові на вухо, і, дивись, ми до самого Чорного моря махнемо!

А ви кажете: не буває такого… На вогонь і воду клянусь: дядько літає! На простому мотоциклі літає. Ну, може, той мотоцикл із секретним моторчиком, із таємними крилами, та все одно — літає.

І в мене буде. Приїжджайте на той рік в гості Я ціле хазяйство на моторчиках заведу.

1 2 3