— До нас завітали дорогі гості: видатний вчений Саджера і з ним люди минулого, що прибули в нашу епоху на своїй чудесній "Мрії". Привітаймо ж гостей!
— Здрастуйте, дорогі гості! — загули дитячі голоси, неначе бджолиний рій. — Ми дивилися по телебаченню, як вас зустріли у підводному місті. Тепер нам дуже приємно познайомитися з вами ближче.
— Здрастуйте, діти! — відповів учений.
— Здрастуйте… — тихо промовила Надя.
— Здрастуйте, — прогримів Ігор.
І відразу ж посипалися запитання до людей минулого. З дитячою безпосередністю вони вигукували свої запитання разом, бажаючи якнайшвидше одержати відповіді. Вчительці довелося закликати їх до порядку. Ніяковіючи, вона вибачилась перед гостями, а їм дуже сподобалася допитливість, енергійність дітей.
— Давайте, діти, не всі разом, — сказала вчителька, коли гамір вщух.
— Я хочу спитати людей минулого, — підвівся білоголовий хлопчик.
— Про що? — відгукнувся Ігор.
— Навіщо ви тиснули руки дядям у підводному місті? Це такий звичай був у вас?
— В наступному році ми почнемо вивчати загальну історію, — промовила вчителька, — а потім історію етики. Отоді й дізнаєшся про давній звичай рукостискання.
— Якщо не заперечуєте — я розповім, — звернувся Ігор до вчительки.
— Будь ласка! Я тільки подумала, що це вас затримає, — усміхнулася вчителька.
— Любий хлопчику! Звичай рукостискання навіть у наш час був давньою історією, — почав Ігор, чомусь подивившись на Саджеру. Вчений сидів, поклавши руки на коліна, і уважно слухав. — Люди колись ворогували між собою, нападали одні на одних, щоб пограбувати і скористатися чужим добром. Були сутички, бої і великі війни, в яких знищувалося багато людей…
Почувся здивований шепіт учнів. Їхні лиця спохмурніли. Білоголовий хлопчик знову спитав:
— Хто ж їх знищував? Хіба щось було сильніше й розумніше за людину?
— Люди самі знищували одні одних, — продовжував Ігор, — навіть наука була така, яка навчала, як більше вбивати людей. Палії війни думали над тим, які б винайти засоби, щоб за одну мить зруйнувати цілу країну і вбити та покалічити мільйони чоловіків, жінок, дітей…
— Може, вони були хворі, ті палії? — спитав білоголовий хлопчик. — Треба було до лікарні їх…
— Ні, вони не були хворі. Капіталісти вважали їх за видатних людей. Народи, не бажаючи братовбивства, скидали своїх кровожерних правителів. А після однієї світової війни навіть судили призвідців і покарали на смерть. Та знайшлися нові палії. Вони взяли собі учених слуг, і ті зробили їм атомну і водневу бомби…
— Нам зовсім незрозумілі слова: правителі, палії, імперіалісти, слуги, бомба, — вставив білявий хлопчик. — Ми їх ще не чули.
— Вивчаючи історію, ви ще почуєте ці слова, але це ваше щастя, діти, що ви не бачили, як палають міста і як метал шматує живе тіло. Саме за таке майбутнє, за ваше безхмарне життя, за розквіт цивілізації боролися в нашу епоху найкращі сини людства! — проголосив Ігор.
— А історія рукостискання? — тихо нагадав Саджера.
— Ах, так, рукостискання! Бачите, я сказав, що були чвари… Але тоді ж зароджувалися й хороші почуття. Люди зближувалися, ставали друзями, братами. І от коли людина йшла до людини з добрими намірами, вона простягала руки, показуючи, що в них немає зброї…
— А що таке зброя?
Запитання посипалися, як зерно з ковша. Діти відразу хотіли дізнатися про все: і що значить купувати, і що таке правителі держав? Ігор зрозумів, що коли б він цілий день пояснював усе це, то й тоді не зміг би про все розказати. Та й потім — завітали на хвилинку, а зайняли вже, мабуть, цілу годину.
Ігор запитливо глянув на Саджеру, і вчений зрозумів його. Він підвівся й промовив, дивлячись на білоголового хлопчика, що так і пас очима:
— Любі діти! Дуже, дуже давно колись були на Землі держави, правителі, армії, суди, тюрми, гроші. Були навіть такі люди, що не хотіли працювати, а жили за рахунок інших. Всього було, аж не віриться. Про все це ви дізнаєтесь, вивчаючи історію. Отже, добре вчіться!
— Будемо вчитися! — загули дитячі голоси.
Незабаром кабіна понесла мандрівників у простори, залиті сонячним сяйвом. Якусь мить ще видно було, як схопилися діти і замахали білими панамками. Це нагадало Наді голубів.
Саджера легенько повернув стрілочку радіоприймача до напису: "Інформація".
Радіоцентр саме передавав повідомлення: на Марсі почалася війна, спровокована імперіалістичною олігархією. Збройні сили Конфедерації демократичних республік у перший же день розгромили воєнні бази олігархії. Фобос і Деймос[5] вже під контролем уряду Конфедерації.
ВОГНІ ОЛІМПІАДИ
Екскурсія продовжувалась.
Надя помітила сіру стіну, що закривала увесь обрій.
— То агрономи замовили дощ, — сказав учений таким тоном, наче йшлося про щось звичне, буденне, як, скажімо, замовлення обіду.
— А… як же це робиться? — не втрималася щоб не спитати Надя.
— Метеорологи застосовують багато методів: охолодження верхніх шарів хмар за допомогою твердої вуглекислоти, висівання мікроскопічних кристаликів йодистого срібла, а то й оббризкування хмари великими краплями води. Так, так, нічого дивного в цьому нема, — сказав учений, побачивши здивування на обличчях своїх співбесідників. — Завдання полягає в тому, щоб створити центри кристалізації льодинок, ну а великі краплі води зливаються із дрібними, і тоді вже висхідні потоки повітря не втримають їх у рівновазі. Такі досліди провадилися ще у вашу епоху. Звичайно, ці методи потребують ще вдосконалення; опрацьовуються й інші. Та, як бачите, деякі наслідки є: дощ іде. Доведеться обходити. Якщо мої люб'язні супутники не втомилися, то можемо навідатися… в Сахару.
— А що ж цікавого в пустелі? — здивувалася Надя.
— Сонце вже черкається обрію, — нагадав Ігор. — Чи встигнемо?
— Встигнемо, любі мої! — весело відповів Саджера. — І сподіваюся, що ви побачите там чимало цікавого.
Хоч як швидко чудесна кабіна обходила фронт дощових хмар, береги Африки виринули з-за обрію, коли на хвилях Середземного моря згасали останні промені Сонця.
Континент заряснів вогнями. Тут і там високо в небі спалахнули яскраві зорі — "маленькі сонця", як їх називав учений. Вони на очах розросталися у великі світлі туманності. Через деякий час їхні тремтливі крила зімкнулися, і тепер на небі вже не було темних прогалин: воно засяяло все, засяяло м'яким голубуватим світлом. Стало видно майже так само, як і вдень.
— Що це? — захоплено прошепотіла Надя. — Все небо сяє…
— А, ви про небо? — байдуже перепитав учений. — Нічого особливого. Якщо мені не зраджує пам'ять, ще в двадцятому столітті вже була відома ця реакція.
— Реакція?
— Так, звичайна хімічна реакція. Ви, мабуть, знаєте, що молекули кисню або азоту складаються із двох атомів. Але під впливом ультрафіолетових променів та бомбардування космічними електронами у високих шарах атмосфери ці молекули роз'єднуються на окремі атоми. Природно, що атоми знову з'єднуються, і це супроводжується виділенням енергії. Цей процес відбувається безперервно, він і є джерелом світіння у верхніх шарах атмосфери.
— А чому ж тоді… в наші часи небо не сяяло? — спитала Надя.
— Світіння й тоді було, але дуже слабке. Тепер цю реакцію посилюють, викидаючи на висоту в сто кілометрів спеціальні каталізатори.
— Он воно що! — вигукнула Надя, захоплено дивлячись на сяюче небо. — Яке красиве видовище!
— "Ніч яка, господи, місячна зоряна, видно, хоч голки збирай!" — весело проспівав Ігор, а тоді жартома спитав. — Чи тепер є пісні?
— Аякже! — вигукнув учений. — Зараз їх у тисячу разів більше. Бо й співати є час — робочий день дуже короткий. Офіційно встановлена тривалість чергування по виробничих осередках тепер не перевищує двох-трьох годин. Це по-перше! А по-друге, тепер майже кожний — поет і композитор.
— Такий короткий робочий день? — сплеснула руками Надя. — І невже цього досить, щоб…
— Щоб забезпечити суспільство достатком продуктів і речей?
— Так.
— Звичайно, досить, — усміхнувся Саджера. — Якщо на світанку комунізму в багатьох галузях був шестигодинний робочий день, то тепер, коли техніка так далеко сягнула вперед і продуктивність праці зросла в сотні разів, нам цілком вистачає двох-трьох годин, залежно від специфіки виробництва. Вчені ж працюють, звичайно, набагато більше, бо це вже справа натхнення.
— Чим же тоді займаються люди у вільний час?
— Чим? — здивовано перепитав Саджера. — Чим займаються! Та всього й не перелічиш! Поезією, живописом, скульптурою, музикою. Мільйони ентузіастів саджають сади, виводять нові плодові і технічні дерева та рослини. Інші — доглядають тварин, це їхнє улюблене заняття. Ще інші — ловлять рибу, полюють на мікробів, конструюють нові прилади і механізми. Кожен має змогу повністю проявити себе, свої здібності. Тепер для нас регламентація праці, як її розуміли колись, взагалі не має значення. Праця стала потребою, і кожен дає для суспільства скільки зможе. Ну от я, наприклад, хіба всидів би склавши руки? Це ж треба виключитися із життя. А світ сповнений таємниць, природа щоразу ставить перед нами нові й нові загадки, які нам конче хочеться розгадати. Трудність існує ось яка — знайти себе, вірно визначити свій напрям у житті, щоб якнайповніше розкрилися твої здібності. Інколи людина опанує кільканадцять фахів, поки захопиться одним. Але всіх нас приваблює спорт. Навряд чи знайдеться такий хімік, інженер, садівник, рибалка чи композитор, який би не любив спорту. Сьогодні ввечері якраз розпочинається цьогорічна всепланетна олімпіада. Зараз ми побачимо її відкриття.
Внизу виднілися сади, пальмові парки, річки й озера. Ходили люди в білому легкому одязі, що красиво облягав їхні то бронзові, то зовсім чорні тіла.
В повітрі — все в один бік — летіло безліч усяких апаратів: болільники поспішали на олімпіаду.
— Де ж, нарешті, Сахара? — спитав Ігор.
— Під нами.
— Оце Сахара?
— Так, ця квітуча місцевість була колись пустелею і звалася Сахарою.
— Та невже можна було гарячі піски…
— А я не дивуюсь, — обізвалася Надя. — Якщо впоралися з Льодовитим океаном, то з Сахарою й поготів.
— Вірно. Історія розповідає, що це було не таке вже складне завдання для людства. Одна Гібралтарська гідростанція дала скільки енергії! А напівпровідникові, що безпосередньо перетворюють проміння Сонця в потік електронів? Маючи таку енергетичну базу, люди створили в Африці моря, покрили Сахару сіткою каналів.