Коли я підійшов, мав враження, що вона і моя Ангеліка — се одна постать. Вона поклала руку на моє серце і я почув надлюдську розкіш спокою і нову, ясну дорогу перед собою.
Слухачі потонули в задумі, генерал сховав портрет Ангеліки в шкатулу, поклав між свої записки і книги на столі і вповів півголосом:
— Легко згубити її при наших воєнних условинах, коли чоловік продирається крізь корчі, дебрі та окопи.
Було вже на розсвіттю, як учасники прощали генерала і мали розійтися до своїх кімнат, коли на коридорі загомоніли прискорені кроки. Два гусари прибігли задихані і сповістили, що крило армії подалося під напором неприятеля і стануло кілька кілометрів наліво, майже в лінії до замку.
Генерал, молоді товариші і слуги зібралися живо, посідали на коні і мерщій виступили з замку.
Гурт їхав квапно верховинами і чагарями, генерал напереді, штаб і служба за ним. Технічний ад'ютант моргнув здивований до службового, а той по хвилі застанови помчав наперед і зрівнявся з генералом.
— Ваша ексцеленція зволять їхати на захід, до села Н., а я зі стежею[2] поїду до армії, хоч це, властиво, непотрібне, бо ми маємо ще кілька днів спочинку.
Шрапнелі зачали скиглити під небом залізними ланцюгами. Стріли крісів[3] нукали у віддалі. Генерал не відповів нічого, тільки прямував на північ.
Станули перед голою горою, генерал зсів з коня, за ним весь гурт. Всі взяли повідці і вели коні за собою. Врешті генерал дав знак, щоби задержалися, а сам пішов направо.
— Ексцеленціє, не висуватися, тільки йти лівою збочею, бо звідси…
Не встиг ад'ютант докінчити слова, як генерал упав на коліно, імився за грудь, схилив голову і вловів глухо, як би до себе самого:
— Я поцілений.
Чим боржій прибігли ад'ютанти і служба, забрали ного і серед свисту куль і тріскоту шрапнелів почали втікати на захід. Чотири жовніри несли вождя на крісах, він лежав горілиць і вдивився понурими очима в східне небо.
Сонце підіймало криваву голову, шрапнелі і гранати шматували над ними хмару на стадо вірлів, що ударяли на себе клювами і могучими крильми, то розлітались на боки.
Генерал потонув погасаючим зором в тім образі і зітхнув.
Змучений гурт опинився в селі, далеко від бойової лінії. Генерал не жив. Куля поцілила його в серце.
— Шкода, що ексцеленція якраз нині не має при собі Ангеліки, — замітив технічний ад'ютант.
Член пресової квартири похитав головою.
— Куля була би нарушила її, і він би цього не переболів. Тепер дамо її непорочну на його лицарську грудь, в ту нову, кращу дорогу, яку предвидів він для себе на досвітках нинішнього дня.
1915
[1] Рівень.
[2] Розвідка.
[3] Рушниця.