Веселий гомін, багато вбраний стіл, торт і ми..! Все починалося так гарно… Аж занадто гарно!
Пауза.
Чашка замовкла, намагаючись про щось не згадувати й не тремтіти.
Балерина. І що ж трапилось?
Чашка (сумно). Коли попили чай, хтось із гостей невдало махнув рукою і одна з нас розкололася надвоє. Спершу ніхто нічого не зрозумів. "Це ж ручна робота..!" – зойкнув хтось із Людей. "А, нічого страшного. На щастя!" – озвалася Господиня й усі люди гучно засміялися.
На щастя… Ми плакали без сліз, кричали, як могли, але нас ніхто не чув. Це нестерпний біль, коли хтось із близьких отак розбивається на очах. Ми тремтіли, а люди сміялися. Відтоді наша глазур втратила блиск.
На щастя… В тебе страшне горе, а хтось зовсім поруч регоче, як навіжений! Здавалося, ці тортури триватимуть вічність.
На щастя… Коли ти плачеш, а всі навколо сміються, ти починаєш думати, що сміються саме з тебе, з твого горя..! А можливо, так воно і є?.. Не знаю. Ми ж просто речі…
На щастя! Тоді ми цілу ніч не розмовляли. Просто принишкли на своїх місцях і стогнали, тремтіли й цокотіли… Після цього ВПЕРШЕ ми почали боятися. Вперше ми не хотіли, щоб нас діставали з-за скла. Не хотіли, щоб з нас пили. Єдине, про що мріяли, – бути разом, говорити… існувати…
Але нас брали все частіше й частіше. Спершу ми втратили ще кількох подружок-Чашок, а потім – Заварничка. Господиня просто не втримала його, коли несла на чергове святкування. Він розбився, обдавши людей окропом. Тут вже не було звичної фрази: "На щастя!" і посмішок. Тільки злість і прокльони.
Після цього ті, хто залишився, перекочували до кухонного столу й билися, билися, билися!.. Блюдця, Чашки… Скільки там нас було? Жартома ми кожної ночі припускали, хто буде наступним…
Я пережила всіх! Не знаю, чи поталанило мені? Іноді думаю: краще би було зникнути першою в мить того щастя! Розбитися неочікувано, не знаючи ні болю, ні суму!..
А ти говориш – "Буржуйське створіння"! Та що ти знаєш?!
Пауза.
Колись ми мріяли… Але це було дуже давно. Відтоді, як залишилася сама… Мрії… Зараз я просто живу, якщо, звичайно, це можна назвати життям…
Балерина. Мрії… Знаєте, а я така дурна, що й досі мрію! Не дивлячись ні на що.
Гранчак (не надто напираючи). О, давай ще ти поскаржся на життя! Ви, інтелігенція, завжди чимось незадоволені! Вас послухати, так вам чи не найтяжче у світі живеться! І такі ви бідні-нещасні..!
Балерина (з достоїнством). Чого ж. Далеко не найгірше! Принаймні, я цілісінька і про щось мрію. Танцювати, рухатись – ось моє покликання. Найтяжче для мене – це отак, стояти незворушно, хоча все єство так і проситься кинутись у танок чи хоча б плавно ворухнутися. Де там!.. Чому? Чому, скажіть мені, ми не можемо рухатися вдень? Навіть коли цього дуже-дуже хочемо?! А коли й щось можемо, то лише вночі, та й то – крадькома, поки ніхто не помічає. Насправді! Ми ж не боїмося бути поміченими? Та й нічого не приховуємо! Тоді чому так?
Пауза.
Дзеркало. Люди…
Всі речі (разом). Що?
Дзеркало. Ви, шановна запитали, хто винен у тому, що ми не можемо рухатися вдень. Відповідаю – Люди!
Балерина (здивовано). Але чому?
Дзеркало. На те – їх воля! Точніше, не воля, а небажання! Поки вони щось роблять, то все навколо пронизане їхніми думками. Ми для них – лише речі. Звісно, іноді вони доглядають нас, спілкуються й поводяться так, начебто ми живі… Але насправді, несвідомо – не хочуть, щоб ми рухались чи то виявляли будь-які ознаки життя або схожості з ними. Весь світ для них чомусь ілюзорний…
Пауза.
Самовар. А ви звідки знаєте?
Дзеркало. Бо я бачу все. Коли ж засинають, Люди зупиняють вплив думок, і все навкруги стає таким, яким є насправді…
Пауза.
Балерина. Це важко зрозуміти.
Дзеркало (усміхнено). Розумію. Не хвилюйтесь. Це потрібно не розуміти, це потрібно бачити!
Балерина. Люди… Чому так? Пам'ятаю, як я стояла за склом у шафі, вкрита пилом. Аж раптом – помітив мене маленький хлопчик. Моя стара Господиня пояснила йому, що це балерина – втілення жіночності і краси. "Поглянь, яка вона красива й витончена" – сказала вона малюкові… Його зачарований погляд… Він аж ротик відкрив. Здається, то був один із господарчиних онуків. Весь день він крутився поряд із шафою, час від часу зупиняв на мені заворожений погляд. Господарка звернула на це увагу та вийняла мене, щоб показати хлопчині. Мені було соромно й неприємно, бо від пилу я стала трохи липка… Але ж хлопчик так обережно взяв мене…
Чашка. Діти! Як раз вони й найнебезпечніші! Більшість із моїх подружок постраждали саме через їх недбалість і пустощі!
Балерина. Чому ж? Мій хлопчик навпаки був дуже обережний у поводженні зі мною. Бабуся помітила його погляд і подарувала йому мене. Пам'ятаю, як обережно відмивали мене дитячі ручки, як ретельно протирали кожну складинку мого фарфорового вбрання… Він знайшов місце для мене посередині скляної полички в шафі. Кожного дня підходив і дивився, зачаївши подих. Збита чуприна, слинка, що з'являлася в куточках розкритого ротика, очі: дитячі, світлі. В них читалися захоплення і… любов.
Частенько, коли ми залишалися наодинці, він знімав мене з полички, торкався… Які ж то були пестощі! Його м'якенька дитяча ручка обережно проводила по всьому моєму тілу. Пальчики торкалися й пестили моє обличчя, вели по руках, ногах… Він вивчав кожну ділянку мого тіла. Вивчав і захоплювався! Часто грався зі мною. Він був хоробрим лицарем, а я – чарівною принцесою… Чарівною принцесою… Скільки разів він зізнавався мені в коханні та просив моєї руки…
Я була його подружкою, жіночим ідеалом, втіленням усіх бажань… Він розмовляв зі мною, малював мене. А скільки разів ми танцювали?! Він був такий галантний і, хоч рухався по-дитячому незграбно, все ж уявляв, ніби ми на балу, ніби ми найгарніша пара, що я – його КОРОЛЕВА!..
Чашка (здивовано). Отакої, я й не знала, що люди, особливо діти, на таке здатні..!
Самовар. То що ж відбувалося далі?
Балерина. Я просто жила й раділа, не замислюючись над тим, що буде далі. Знаєте, Дзеркало, для мене тоді теж час зупинився! Хлопчик, танок, його руки… Інколи він мене навіть цілував. По справжньому, в губи. Щоправда, кожного разу червонів при цьому, озирався, чи ніхто нас не бачить, ставив мене на місце, в шафу, й тікав. Отакий вам кавалер… Я й сама бентежилась, але ж від цих дитячих поцілунків мені ставало так тепло, так хороше… Я й сама трохи соромилась, а всередині – наче оживало моє порцелянове серце! Можливо то і було… кохання?..
Гранчак. Ха !Ти ба, "КОХАННЯ", "СЕРЦЕ"! Звідки воно в тебе з'явилося – те "СЕРЦЕ"?!
Чашка. Звідти, звідки і твоя погана ротяка!
Балерина (сумно). Він правий, звідки йому взятися? Однієї миті я збагнула, що хочу бачити тільки його, що чекаю лише тієї миті, коли ВІН підійде до мене й торкнеться своєю дитячою ручкою моєї руки. Ті ясні чисті очі, чубчик, що кумедно стирчав, дитяче сопіння і його лагідний шепіт стали для мене найдорожчим у світі! Я миті рахувала, чекаючи зустрічі з ним. Він став найдорожчим, найбажанішим. Божеволіла від щастя, коли він танцював зі мною, почуваючись ЖІНКОЮ, і соромилась, почуваючись матір'ю! Він був маленьким чоловіком! Він був дитиною! Він був… людиною.
Ні, я ні на що не сподівалася. Просто всі ці хвилювання були такими приємно теплими… Я нічого не помічала й не хотіла помічати! Раділа, чекала, жила… Ця дитина затьмарила головне бажання – танцювати. Ні, воно не зникло, просто дещо змінилося. Відтоді я мріяла про те, щоб танцювати тільки разом із ним!..
Але час таки нещадно плине. Хлопчик підростав і змінювався. Все рідше й рідше підходив до мене. Потім взагалі почав проходити повз і не помічати. Мені хотілося гукнути йому, помахати рукою… де там. Я лише мовчки спостерігала, як він змінюється, мужніє, перетворюється на справжнього красеня. Плакала, щоночі плакала, але від щастя. Я раділа, що ВІН такий, що ВІН є, що можу бачити ЙОГО!
Пауза.
Його голос змінився, погрубішав. Усі ті красиві речі, які він шепотів мені на вухо, кудись зникли. Натомість хлопчик все частіше сварився з батьками. Я й гадки не мала, що з його вуст можуть злітати такі слова… У квартирі почали з'являтися його друзі та… ДІВЧАТА!
Це було дуже боляче. Але не так, коли одна молода жінка назавжди залишилася з ним. Відтоді він пестив тільки її, цілував тільки її, навшпиньках ходив перед нею… Як же огидно було це бачити! Огидно й боляче..!
А вона… Так, вона дійсно була вродливою. Бездоганне тіло, наче намальований розріз губ, пишне каштанове волосся, довгі вії, стрункі ніжки й точені плечі… Але погляд… в її очах завжди стояв холод і гонор… Порожнеча…
Якось, стоячи переді мною, вона наказала ЙОМУ викинути цей "МОТЛОХ". Ці слова, страшні слова, сказані медовим голосом… Солодким, але владним… І він – той, кого я любила, який танцював зі мною і цілував; той, заради кого я була ладна відмовитися від усього, навіть від танців, лишень бо хоч іноді бачити ЙОГО і чути ЙОГО голос – підкорився!
Пауза.
Так, у мене немає серця! Бо якби було, то розірвалося б тієї миті, коли він викидав мене на смітник! Тієї самої страшної миті, коли ВІН із сумом в очах нарік мне "МОТЛОХОМ"! Дійсно, в мене немає серця, як і сліз! Взагалі – в мене нічого немає!
(Балерина піднесла руки до очей у спробі заплакати, але сліз не було, навіть вираз обличчя лишився нечутливим).
Балерина (невпевнено звертаючись до Дзеркала). Нажаль, ви праві. На все людська воля, точніше – неволя. І хоч я маю ім'я – ні на крок не наблизилась до людей. Як була фарфоровою Балериною – так нею і залишаюсь… Та це аж ніяк не наближає мене до здійснення мрії… Що ж, можливо, це й на краще! Мрії на те і є мріями, щоб не здійснюватися… Втім, так приємно іноді вдень уявити, як тіло починає танцювати, як дзвенить усередині нього музика і як все навколо світлішає. А ще – коли навколо багато людей – мені здається, що я на справжній сцені, що всі вони зібралися, аби побачити мій виступ!.. Що ж, нехай моє палке бажання залишається хоча б мрією, а я так і буду стояти незрушно весь день. Це єдине, що в мене залишилось, і жодній людині цього не відібрати!
Дзеркало (посміхаючись). Чому ж? Ви танцюєте! Навіть удень. Інколи я це помічаю…
Балерина. Ви?! Але ж як?!
Дзеркало. Я ж вам говорило, що не помічаю часу, але добре помічаю все, що потрапляє в коло мого бачення! Вас я теж іноді бачу…
Балерина.