Дзеркало

Володимир Коваленко

Сторінка 2 з 7

Графиня все рідше й рідше з'являлася переді мною. А коли й підходила, то здебільшого розглядала свої прикраси. Не придивлялася, як раніше. Служниці ж – розхвалювали її наряди, "туалети", як вони це називали… Пишалися графською зачіскою, чи новою шляпкою, чіпцем… Якось, одної страшної миті, мене наказали накрити сукниною і..! Тоді моє життя скінчилося.

Балерина. Що?.. Що з вами зробили? (якби Балерина могла плакати, то сльози вже покотилися б з очей. Проте байдужий вираз назавжди застиг на її фарфоровому личку). Вони що, розбили вас?

Дзеркало. Ні, ну що ви?! Мене просто віднесли на горище. Служки були дбалі. Крім того, розуміли, що графський настрій може будь-якої миті змінитися. На горищі ж мене зберігали, хоча, напевно, було би краще, якби просто розбили.

Гранчак. Ось вам! Така вона, буржуйська вдячність! А то кричите: "інтелігенти", "інтелігенти"… А насправді – гидота одна невдячна!

Дзеркало. Ні, шановний, ви не праві. Знавав я і "справжню", у вашому уявленні, людину. Справжній більшовик. Спершу такий ґвалт стояв, що я ледь не розбилося. Потім якісь люди забігли на горище, почали все трощити. Просто так, без усілякої потреби. Хапали все, що на очі траплялось, а що не могли винести – просто ламали. Билися через нас. Коли мене підняли, подумало, що це – кінець! Аж ні. Пощадили. Напевно, комусь до смаку прийшлося. Коли мене із палацу виносили – нічогісінько не могло впізнати. Все навколо зламане, та вогонь горів скрізь.

Потрапило, здається, до Комісара. Дивно, я вважало, що із часом смаки людей стають Дідалі кращими, а речі – набувають більшої елегантності. Помилялось. Кімната, в якій мене повісили, була навіть гірша, ніж горище, з якого зняли. Меблі – розставлені без смаку й витонченості. Крива шафа та побитий стіл.

Мій новий власник був цікавою особистістю… За довгі роки мешкання у графському палаці я навчилося бачити значно глибше, ніж просто речі. Я почало бачити і їхні думки і, навіть, усю їхню сутність. Господар мій був темним. Спочатку дорікав своїм підлеглим, навіщо ті приперли Дзеркало зі склом, що потемніло. Та хіба я винне, що пролежало багато років серед пилу, мишей і павуків? Але дізнавшись звідки мене взяли – заспокоївся.

Дивитися на своє зображення він не любив. Точніше, робити це спокійно просто не міг. Навіть коли голився. Його руки щоразу тремтіли, і він частенько різався. До речі, голився він чомусь у робочому кабінеті. Там же й мешкав. Самотній і лихий.

Балерина. А чому ж дивитися не міг? Він був такий страшний?

Дзеркало. Та ні. Зовсім ні. Швидше симпатичний. Просто себе бачити не міг. Вважаю, через те, що багатьох загубив. Він про це весь час думав. Не знаю вже, чим ті люди завинили, але Комісар дуже часто мив руки, наче хотів щось змити… Довго дивився на них, стоячи переді мною. Сумні думки поглинали його… Одного разу не витримав і приставив якусь залізяку собі до голови. Потім – так бемкнуло… Я ледь не тріснуло…

Усі слухали завмерши. Гранчак, здавалося, потемнів, а порцелянова Чашка – понурила своє вушко. Всі чекали, але Дзеркало мовчало, наче задрімало.

Балерина. То що ж далі?

Дзеркало. А що далі? Знову віднесли мене на горище, мишам для забавки. А ви, шановний Гранчак, говорите "справжні люди". От скажіть, коли вас робили для тих самих "справжніх", то чому у вас крайці відбиті? О, пробачте, вони надкушені? Це що, "пролетаріат" зробив чи миші? Вибачте, але раніше, якась культура була. Хоча… Люди не змінюються. Лише намагаються відтворити хоча б частку того, що безповоротно втрачено… До того ж, що відбулося далі..? Навряд чи вам це буде цікаво…

Пауза.

Грім, ґвалт. Я знову ледь не розсипалося. Метушня, невідомі люди в сірому одязі; злі, інколи перелякані, інколи й задоволені. Довгий шлях кудись далеко, поруч із багатьма іншими речами. Постійний стукіт і враження, що я от-от розіб'юся. Потім темрява і той самий стукіт. Страх, незрозумілість і… світло. Нова кімната, відвідувачі. Тепер їх багато. Дуже багато. Мене знову доглядають, протирають щодня, стежать, щоб ніхто не торкався. І це тривало довго. Та згодом довелося з'їжджати і звідти. Чомусь людей стало зовсім мало. У приміщенні – холодно, й мене разом із іншими речами спершу прибрали в комірку, а потім – натерли й кудись відвезли. Там було багато людей. Вони здіймали по черзі руки, а один чоловік (я його не бачило) щось швидко й голосно викрикував. Потім – нова оселя. Тепла і гарна, та все ж – не графський палац… Смаку не вистачає. Пусте. Мене і там берегли й доглядали. Найдивніше, що це відбувалося нещодавно…

Балерина. То чого там не вийшло?

Дзеркало. Маля там було. І служниця, яка за ним наглядала. Господар, якого я майже не бачило, зникав із самого ранку й повертався пізно вночі. Господиня – теж кудись ішла на цілий день. Не знаю, куди та чого, бо вона в мене майже не зазирала. Для цього малося новеньке дзеркало. Мене ж вважала занадто мутним. Залишалися лише маля зі служницею… Нянька, здається, її звали. Так ось, полюбляла вона бити маля, стоячи переді мною. Била просто так, ні за що. Судячи з того, що я бачило – просто заздрила господарям і ненавиділа їх. Самі лише темні думки… Неприємна людина, якась бридка…

Коли ж приходила Господиня – вдавала з себе покірну скромницю. А дитина – плакала. Особливо сильно воно бідолашне розривалося, коли Нянька підходила. Господиня дуже хвилювалася. Розпитувала, що й чого…

Чому люди завжди нічого не бачать?! Я намагалося все показати! Шкода, але вони сприймають лише те, що я відтворюю миттєво. А так… навіть коли б я й хотіло збрехати… Ще тоді, коли я мешкало в палаці і стара графиня розглядала свої "туалети"… Скільки разів я пробувало показати їй ту маленьку дівчинку… Марно. Вона все одно не вдивлялась так, як тоді. Хоча, коли сама була маленькою, напевно щось і змогла б розгледіти…

Так само не помітила тієї правди й Господиня. Служниця ж – виправдовувалася тим, що нібито я в усьому винне. Мовляв, дзеркало старе, невідомо що бачило, через що пройшло. Доказувала так голосно, що навіть я все добре чуло. Якісь дивні слова використовувала… Згадувала якусь "негативну енергію", якийсь "ен-уй". Наполягала, щоб господиня запросила "екстрасенса", що та й зробила… Звісно ж, він підтвердив усе. Довів, що це я в усьому винне. Я тоді вирішило, що мене точно розіб'ють. Аж ні! Занадто дорого, як виявилося, я коштую. Не дозволив господар мене розбити. Накричав на жінок. Але ті все одно вчинили по-своєму. При першій же нагоді – віднесли мене подалі, на смітник. Там наш Дід мене і знайшов.

Знаєте, ось слухаю вас і дивуюсь. Особисто я вже не боюся розбитися і зникнути. Скільки таких випадків було? Іноді мені здається, що я живу надто довго. Значно довше, ніж слід. Гадаю, що за роки, проведені біля людей і відбиваючи їх, я почало й міркувати їхніми думками. Здається, і темнішаю я зовсім не від часу, а саме від них, від людських думок…

Люди – дивні істоти. Вони створюють нас, продають, ламають, викидають, а потім знову виготовляють і ремонтують, вважаючи, що саме вони Наші господарі і саме Вони Нас обирають… Так! Але людський вік недовгий, а пам'ять – ще коротша. Натомість МИ пам'ятаємо все! Що того людського життя? Воно, як свічка – займається жваво, горіти намагається яскравіше, а коли догорає – старається ледь тліти, щоб прожити хоч на мить довше. А ми за всім цим спостерігаємо. Вони платять гроші, купують нас, не розуміючи, що насправді –ми лише змінюємо домівку та спостерігаємо за новою свічкою.

Пауза.

Чашка. Так, із цим важко не погодитись, але все ж… Не завжди людський вік, як свічка. Нажаль багато хто з нас не встигає змінити й одного господаря.

Гранчак. Еге ж, нумо, давай, розповідай про складне порцелянове життя!

Чашка. І розповім! А то ти й сам не відаєш, як воно, нашому брату! Скільки нас було, Чашок у домі? Залишилася ж лише я одна! Та й то, мене колись надбили й викинули на смітник. Тріщина пройшла глибше, а далі… Нічого не пам'ятаю. Здається, знепритомніла… Знову почала щось чути й бачити вже тут, у діда. Не знаю, що вже він мені таке зробив, але, можливо краще б і не чіпав, бо знаходитися поруч із таким сусідом!.. (вказує на Гранчак) Краще вже розбитися!

Гранчак. Розумієш ти багато! І чим тобі моє сусідство не подобається? Теж мені, світська левиця!

Чашка. Так, можливо і світська! Але, коли так, то поясни, чому я все життя провела у звичайній робітничій родині? О, зрозуміло, тебе злить моє пишне вбрання і форми? То ти просто заздриш мені, бо крім ребристих граней і сумнівної прозорості тобі й похизуватися більше нічим? Та що ти про мене знаєш?! Ти, який, ледь я опритомніла, першої ж ночі почав звинувачувати мене в чому тільки можна!Чи ти вважаєш, що єдиний, хто має право тут всім керувати й розпоряджатися? Чи ти вважаєш, що тільки з тебе п'ють роботяги, а всі інші – ледарі – п'ють виключно з Чашок?

Хіба ти не розумієш, любчику, що це Люди вирішують, з чого пити й що саме?! Що ти взагалі розумієш?! Ти й розмовляти не можеш нормально. Лише ярлики клеїш та лозунги промовляєш! Ти хоч раз пробував говорити без гучних промов? Нічого ти не розумієш!

Гранчак не відповідав, лише єхидно поблискував, коли б мав обличчя, напевно посміхався б.

Балерина. То скільки ж вас було, Чашок?

Чашка. Шість, разом із Блюдцями, а ще – пузатий Заварничок. Нас подарували набором, здається, на річницю весілля. Спершу так гарно все було… От тільки пити з нас ніхто не хотів. Поставили в шафу, під скло, а ми мріяли… Скільки ночей ми мріяли про те, як з нас питимуть запашний чай, абощо… Уявляли, сподівалися, але, як ви, шановне Дзеркало, зауважили – люди дивні істоти. Роблять предмети для одного, а от використовують чомусь зовсім по-іншому…

Самовар. Так, і мене довгий час використовували як сховище… Замість того, щоб гріти воду – віднесли на горище, та й засипали в середину квасолі, хе-хе-хе… От диваки!

Балерина (в Чашки). То що ж з вами трапилось?

Чашка. Одного разу, настав день, коли нас вийняли з-за скала. Щось святкували, якби не чергову річницю… В кімнаті – багато гостей, гучно. Нас промили теплою водою… Це було так приємно: вода, м'якенький віхтик у руці господині… Ми, Чашки, хоч і мовчали, але сяяли так, що й зовсім дурний зрозумів би, наскільки ми раділи… З нас уперше пили чай!

За вікном сяяло Сонце, і його проміння посмішкою відбивалося від наших боків.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(