Дума про Британку

Юрій Яновський

Сторінка 4 з 10

Рядно опускають посеред двору.

Мамаїха (нахиляється до Мамая, владно викликаючи до життя). Ти живий, Лавро?!

Мамай (потроху опритомнюючи, поворушив головою, підніс руку, нарешті сів, упершись руками в землю, обвів усіх поглядом, осміхнувся). Перший день республіки!

Завіса

ДРУГА ДІЯ

Вечоріє. Двосвітна зала панського палацу, білі колони, церковні ставники, гранати на столі. ЛавроМамай, Варка.

Варка. Тобі, Лавро, кажу — поїхали Єгор Іванович та батько світ за очі, а ти хіба республіку вдержиш, коли контужений, без ніг сидиш?!

М а м а й. Чуєш — село, як рій, гуде? Революція в небезпеці, остання ніч заходить. Сусідні села делегатів прислали — як ви, так і ми...

Варка. А йти — не йдуть!

М а м а й. Єгор Іванович з людьми по них поїхав. Його послухають, не такі слухали... Батько перебиту руку покаже, а хто рану, а хто — горе...

Г р и ц ь к о (заходить з мішком). Насилу вартових змінив коло штабу — не хочуть, та й годі. Хіба, кажуть, без нас хто штаб устереже?.. Такий момент! Я до них із словом, а вони з обрізів наміряються...

М а м а й. Та візьми людей, піди по нишпорках, де яка стежка, де яка клуня... Середенко, я знаю, вернеться, а ми щоб готові були — зустріти й пригостити..; І одразу — мені про все, чуєш?

Гриць к о. Що людям сказати? Стоять на майдані отут мовчки, та, як хвилі, то сюди, то туди... Хазяїни коні запрягають та в степ хочуть тікати, куди ноги донесуть... Церква без догляду... (Висипає на стіл свічки.)

Варка. Чого чекаємо? Нащо окопи риємо? Колючим дротом обплутуємось, гармати ставимо? Відійшли деніки!

М а м а й. Більшу силу візьмуть, на ранок з двох боків підійдуть... А ми до бою станемо, підмога прийде, всенародне повстання... Робітники, селяни...

Г р и ц ь к о. Скажу, хай ждуть. (Виходить.)

Варка. Чекаємо; доки деніки прийдуть та відступлять, а нам і дихнути нікуди?! І щастя наше — димом, і любов — за вітром? Нащо вертався, питаю?!

М а м ай. Я небезпременно мріяв повернутися і побачити, як сходить сонце в нас, і вільну землю, як сходить сонце на степу...

Варка. А я ж чекала та виглядала, та ти, було, поворухнешся на'тій каторзі, а я вже тут чую та й плачу...

М а м а й. І ось республіка звелася над степом, як вогник серед хуртовини, а ми роздмухаємо, а ми донесем... До весни, до Леніна.

Варка. Усе чекаю й чекаю, і молодість минула — дванадцять років, як дванадцять днів... Прийшов до хати, а хату спалено, прийшов до мене, а мене нема, тільки тінь моя, тільки серце, дванадцять років, як дванадцять днів. Мамай. От і тужиш, а чого? Прийшла наша доля дб нас, республіку-оснували, а ти тужиш?

Варка. Тужу я за молодістю, пройшла вона за нелюбом. А любий прийшов — не признається, а бажаний прийшов — не осміхнеться, плачу я за дітьми, що їх не мала, плачу я за старістю, що її не матиму... Може, Середенком докоряєш — кажи, а не мовчи... І пісню мою забув, ой, не співатимеш її повік... (Та й пішла.) М а м а й. Варко, стривай! Варка стає за колоною. її не видко Мамаєві, і плаче, і не може піти.

(Робить спроби встати, щоразу падає на лаву.) І не п'яний, а ноги без кісток... (Хитаючись, стоїть.) Варко...

Варка ще дужче плаче.

(Важко сідає.) В кайданах хоч ходити можна було... До ґрат підійти, на світ глянути... (Ударив кулаком по столу.) Кажеш, не співатиму її повік? А з нею стіни мені падали, степові трави бралися на тюремному цементі, параша чебрецем пахла, каторгою, як степом, ішов... Пісню співав... (Стиха Мамай починає співати, голос міцніє й міцніє.)

Ой. у полі вітер віє, А жита половіють,

А козак дівчину та вірненько любить, А займати не сміє...

Варка (вражено). Лаврику... голубчику... любиш... (Кидається до нього.) Спасибі тобі...

Мамай. Недовгі наші посиденьки, Варко. І соловейко втік од кулемета. А колись, прийде час, цвістимуть вишневі садки, і така буде весна, що ніколи в світі такої не було. За селом —— ні окопів, ні колючого дроту, буде земля — тепла, пахуча, трава — шовкова, ми йдемо... За селом на могилу виходимо, а вітер, брате мій... З усього степу... З усіх світів...

За коном чути галас Входять — Рудий повстанець, Миршавий повстанець, за ними Роман.

Миршавий (кричить комусь). Кажу ж тобі, що в нас діло!.. Ти од чужих вартуй. Пароль "республіку" я тобї дав?!

Мамай. Ну, що? Вже?

Повстанці. Уже, Лавро Устиновичу.

Мамай. Зло на мене маєте?

Повстанці. Ні, не маємо.

Мамай. Ходити можете?

Повстанці. Можемо, Лавро Устиновичу,

Мамай. А сидіти? Повстанці. Сидіти — ні.

Роман. їх не дуже за того Середенка й били... Тільки сором на все село... Я бачив... Батогом трохи дали та й пустили.

Мам ай. Нате ж вам по гранаті, та будьте людьми. (Дає.) Середенко куди тікав?

Рудий. Уздовж річки та балкою... Там у них коні були... На Миколаїв, мабуть...

М а м а й. Ну, йдіть. Та вдруге — шануйтеся! Випустили такого птаха.

Повстанці виходять.

Роман. Дядьку Лавро, а Єгор Іванович швидко повернуться?

Варка. Нащо тобі Єгор Іванович?

Роман. А вони як від'їздили, то й сказали мені, ти тут, Романе, дивись за всім, як хазяїн... То я скрізь-скрізь дивлюсь... Люди думають, я маленький, а я вже комуніст, сказали Єгор Іванович...

М а м а й. А діло ж яке, Романе?

Роман. Єгор Іванович сказали патрона дадуть, щоб не страшно. А ви ж не дасте, дядьку Лавро, вам до антомата треба...

М а м а й. Чого ж не дам? (Дає.) Тільки як ти стрілятимеш без рушниці? Га?

Роман. Стрілятиму! (Та й побіг вистрибом.)

Варка. Республіка! Ну, спалять ще кілька хат/ мужик до цього звичний — більше сотні вже згоріло... Та шомполів дадуть, та й усе... А тобі ж головою наложити.., Тобі муку витерпіти?.. Ти своє на каторзі прийняв... Хіба мало людей?..

Мама й. Революцію нашу, як жар, ногами притоптують, царські генерали на Москву йдуть, а Мамай за спідницею повіється?! Дев'ять років і сім місяців на каторзі чекав... Прокляну, Варко, вирву з серця й прокляну...

Варка. Проклинай, Лаврику, серце тривогу подає, серце не обманить, хай я проклята буду, аби ти на світі жив...

Мамай. Летить наше життя над степом... Як орел, ширяє в небі... І полине орел на сто років уперед або назад упаде на двісті літ...

Варка. Серце мені тривогу подає... і болить, Лаврику, і не дає дихнути...

Мамай. Піди ж та очі вмий, нам треба твердими бутиг хто ж як не ми... До ранку ще діла й діла!

Варка. Коли женеш — то й піду!.. (Пішла, похилив* ти голову, та й знову стала за колоною, не в силі йти далі)

Хтось невідомий — у-рясі — проходить повз неї, підходить до Мамая"

Невідомий. Пізнаєш, Лавро? М а м а й. Не пізнаю...

Невідомий. А так пізнаєш? (Одкидае поли ряси під нею два револьвери, бомби, карабін.) И а м а й. І так не пізнаю... Невідомий. А ти придивись... М а м а й. Дивлюся...

Невідомий (регочеться). Та встань на ноги, та поборемось...

М а м ай. Петро? Несвятипаска?!

Несвятипаска.— А таки так... Га-га-га... Давай я тобі молодість згадаю... А вставай та поборемось... (Термосить Мамая.)

М а м а й. Почекай, почекай... Ач, яку пику викохав...

Несвятипаска (запишався). Дак як же воно?

М а м а й. Дак так же воно...

Несвятипаска. Вернувся, значить?.. Людей підняв, мене не почекав? На дверях і пароль "республіка"... М а м а й. Ще й яка!

Несвятипаска. Нащо вона тобі здалася — ота республіка? Зайва морока... Печатка, канцелярія, тьху! Зібрав би одчаюг — отак, як я, та бахнули б кадетів по печінках! Га?

М а м а й. Ленін каже, що з іскри возгориться полум'я, а з республіки встане свідомість! Об'єднаються люди в Радянську владу, соціалізм.

Несвятипаска. Розумію. (Сідає.) Таку батаву зняли — в голові гуде... А я сиджу в схованці та прислухаюсь, та ніяк не пойму... Луна степом іде, земля дрижить, скелі озиваються... Моя, значить, схованка запорозька — в скелях, де камінь колись били, на Інгульці...

И а м а й. У своїй хаті тісно стало?

Несвятипаска. Таки тісно... Як оступили були, та — давай пахкати в вікна, а я одбиваюсь, та бомбою...

М а м а й. Од кого одбиваєшся?

Несвятипаска. Кадети-денікіиці... Та тоді й вечір, я — в вікно, ходу!.. Хату спалили — згоріла, як сніп... Червоного партизана хату спалили!

Мамай. А ти — в скелі жити?

Несвятипаска. Нічого не вдієш — треба десь пересидіти, доки знову наша власть буде. Усі фронти пройшов, німці мене живого в землю закопували, тиф схопив — під деиїками зостався. А я собі рибу ловлю, та сплю, та обрізи людям пиляю... Якби хліб та одежа — їв би козак лежа. (Дістає з кишень окраєць хліба, пляшку з молоком, цибулю, наливи в склянку.) За твоє здоров'я... (П'є.) Мамай. Загін у тебе великий?

Несвяти паска (обкидає поли ряси). Оце й увесь загін. Га-га-га! Старі люди кажуть, що запорожці колись спільників собі по силі брали... Тричі круг хати жорно обнести./. Дак я ношу, ношу той камінь, а більше ніхто... Га-га-га! Не можу нікого вибрати. Не годяться в більшовики...

Мамай. Змилувався бог над раком, дав йому очі, та не там, де треба. На сміх людям твоя програма.

Несвятипаска. Заїла попа грамота... Га-га-га... Побачимо, чим вас там на каторзі годували... Сидиш у цих хоромах, як безногий...

Мамай (тисне йому руку так, що той мимоволі сідає). Сідай, невгамовна душе!

Несвятипаска. Ну й клешня! Ще як у земській школі вчились, дак ніхто тебе в руці не дужав... (Співає.) Прощай, милка, прощай, любка,— я поїду в даль морей!..

Помалу заходить вчитель — маленький, старий.

Вчитель. Можна мені зайти? (Закашлявся.) Пароль на дверях питають...

Несвятипаска (встає). Матвіє Степановичу! Дорогий гість! (Ховає під стіл пляшку.)

Мамай, Матвіє Степановичу, дванадцять літ не бачились. Сідайте в нашій хаті...

Вчитель (сідає). Душогубів повиучував... Якби знав... (закашлявся) із школи вигнав би. Хіба я на це вас учив? З війни не вилазять...

Несвятипаска. Дак положеиіє таке, Матвіє Степановичу.

Вчитель. Положеніє... Географії й досі, мабуть, не знаєш... Ач, як обвішався... (Закашлявся.)

Несвятипаска закриває зброю.

Чого стоїш? Сідай...

Несвятипаска сідає.

Нащо мене кликали?

Мамай. Прийшла наша доля до нас, республіку оснували, стоїть серед степів, Матвіє Степановичу!

Вчитель (закашлявся). Повісять вас, от що скажу... За шию та до бантини... Таких героїв завжди вішають... (Кашляє.) Простудився. Жінка в льох од снарядів затягла... Ну, драстуйте, республіканці! (Тисне руку Мамаю і Несвятипасці.) Заповіта написати?

Несвятипаска.

1 2 3 4 5 6 7