А скільки діла перепустить через свої руки. Що не скажіть, а кохання підносить: гори здатен перевернути, небо дістаєш рукою...
"Давай швидше їхати,— сказав Василь Іванович, хоч і без того конячина не длялася, жваво трюхикаючи, забуваючи зірвати дорогою колоски,— сьогодні нам до біса роботи, коли тільки з нею впораєшся!"
XVI
На жаль, цей день такий уже вдався: в ньому збилося подій на добрий місяць. Настя, ота полонянка, що повернулася недавно з Німеччини з дівчинкою Галею, пішла в садок і там повісилася. Маленька Галя, що гралася серед двору в калачиках, відчула нагальну потребу побачити маму й заплакала. Собака, який качався поруч, випруджуючи на траву уїдливих бліх, підліз до Галі на череві й миттю облизав їй обличчя, почав шарпати за сорочку. Галя зіп'ялася на кривенькі ніжки й подибала в напрямку до саду. Вона часто падала або з розгону голим гузенцем ляпалась об землю й так, навсидячки, просувалась кілька кроків. Потім знову зводилась і, ще дужче плачучи, пробувала йти ногами. Бровко забігав спереду й заважав іти. На стежці лежала гниленька слива, яка одразу потрапила Галі на очі, а потім і до рота. Коротко кажучи,— Галя не встигла домандрувати до мами вчасно, коли її лемент ще міг би затримати Настю на світі.
На вгород до своєї мами прибігла Пріся й стала оповідати, як було на весіллі і як Дарина підійшла до Василя Йвановича. "Ну й гаразд, дочко,— машинально одповіла Оксана, прислухаючись до розпачливого зойку дитини по сусідству,— ач, як переривається! Біжи, Прісю, забав Галю,— хоч воно й безбатченко, а все жива душа". Пріся пострибала до сусіднього садка, куди знала добре стежку по кислички й грушки, та одразу там почала й собі верещати разом з Галею. Бо Галя таки дочимчикувала до того, що було її мамою, і тепер стояла, вчепившись в холодні босі ноги, звисаючі над землею...
Коли б Галя була старшою, вона без сумніву повязала б материну смерть із одвідинами Мусія Гандзі. Він почукикав на руках її, Галю, показав, як "їде, їде пан, пан на конику сам, сам, а за паном хлоп, хлоп, на конику гоп, гоп", і взагалі сподобався їй. Настя дивилася на це з лагідною посмішкою, але Мусій потроху стирав та й стирав їй ту посмішку з обличчя, аж опинилася жінка в крижаній ополонці, а Мусій усе штовхав і пхав її під лід, оббиваючи кийком руки, якими чіплялася за крижані береги життя. "Як же ти не батько,— волала бідна Настя,— подивись на дівчинку, це ж ти, Мусію!" — "За два роки багато було батьків у Німеччині",— глузував Мусій. "Ти ж мене сам відпровадив на каторгу,— шепотіла нещасна жінка.— А я пройшла її, як по голках та по битому склі, нехай доня тобі скаже, дитя невинне!" Мусій дивився глузливим поглядом і грав на Насти-ній душі, як хотів. Власне, йому не треба було й відбирати у неї надію на любов і одруження,— Настя й без цього була готова до смерті. її вразлива істота, загубивши опору в житті — батька її дитини, йшла, як навіяна, до неминучої загибелі. Страшна фашистська чужина перем'яла, переламала душу, висмоктала кров, потрощила віру в людину,— Насті досить було невеличкого поштовху, щоб скочити в безодню, і Мусій штовхав її й тоді, коли вона вже летіла нежива....
Ганна підхопила малу Галю, захриплу від плачу, налякану світом, який одразу став чужий, замурзану й забрьохану, ще й пожалену кропивою, куди її хтось одштовхнув од нещасної мами,— підхопила, помчала до свого двору, і їй здалося, що знайшла себе саму серед дороги, самотню, безпомічну, охлялу. Окріп стояв у печі, кинула в нього сухої материнки, підіклала трісок, напарила добре, налила в ночви, поклала Галю. Купаючи, плакала — який це раз за сьогодні шарувала, терла бідну Галину, здавалося, що миє душу свою й напахчує материнкою, горе вишаровує, нещастя гоїть цілющим літеплом.!, витерши, понесла голеньку Галю по комірчині в новому недобудованому домі, обкрутилася з нею, підкинула вище себе, ще й заспівала,— так, заспівала голосом, який не одразу й сама пізнала: "Ой, ти, Гадю, Галю, а коли б ти знала, ти б мене довіку мамою назвала!" Але Галя вже спала, і сонячний зайчик почепився до її вудька,— "а киш! — сказала Ганна до сонця,—це, моя доня спить!"
XVII
Чорногуз Халимон, як його прозвали діти, стояв у гнізді на вершечку розчепленої танкової гармати, що загрузла на Ганииній садибі. Намостивши гніздо на гарматі поблизу хати, згорілої з його старим гніздом, чорногуз розпачливо махав крилами, завмирав, стоячи на одній нозі. Вряди-годи він літав на низинку під лісом, нашвидку ковтав там кільвд жабок, приносив у дзьобі гадюку про запас,— і далі стояв у гнізді, клацаючи дзьобом, наче розмовляючи сам із собою Діти, які все мусять помітити, збиралися до нього співчутливою зграйкою, сідали попід танком та вмовляли .лелеку не журитися. "Халимоне,— казали діти,— хіба ж так можна? Ось ми тобі жабок наловили,— їж, дурний!" Чорногуз розплющував одне око, повертав набік голову й дивився на дітей.
Потім він почав більше цікавитися навколишнім життям, зо два рази літав на житнище на бесіду з своїм лелечиним родом. Чиєсь дурне лелеченя, яке тільки-тільки починало вчитися літати, зопалу залетіло далі, ніж йому належал.о, впало на стіжок сіна й товклося там до вечора, не наважуючись іще раз повірити своїм крилам. Вже перед самою темрявою чорногузеня пустилося берега, щоб не ночувати поза гніздом, але вітрець, ударивши під крила, змінив напрям льоту, і пташеня ледве не виштовхнуло самого Халимона, потрапивши на його гніздо. Халимон допровадив лелеченя до мами, летючи поруч і трохи нижче, щоб малому не було страшно. "Халимоне,— гукали, біжучи за ним, діти,— скуби його, шейминого сина, за потилицю, бо так він у тебе зроду не долетить!"
З господаркою подвір'я Ганною у Халимона були добрі взаємини. І люди, й чорногузи знають, що їм здавна опре-ділено жити друзями, тож ніколи ніякому хлопчакові не спаде на думку розорити гніздо на хаті чи шпурнути грудкок? на чорногуза: твердо встановлено — птах той принесе у дзьобі жарину й підпалить хату. Часом Халимон, сидячи на своїй гарматі, починав клацати дзьобом і підстрибувати на рідалі,— Гайна такі знала, що до неї в горох підкрадаються дітлахи, мовчки хапала лозину й бігла на вгород. Бувало, Чорногуз злітав на землю й ходив по подвір'ю, з цікавістю придивляючися, як Ганна тіпає торішні коноплі на бительниці, варить у казані кропиву поросяті або шиє в холодку. Халимон ходив по подвір'ї, заглядаючи у всі закутки, і люди сміялися з Ганни, що взяла собі в прийми такого'цибатого. Коли з'явилася до двору будівельна бригада, привезли лісу, викопали яму й почали місити глину, притягли очерету на дах, тесляр заходився коло вікон і дверей,— чорногуз виявив велику зацікавленість. Часто вдосвіта, коли бригади це не було, Ганна виходила з землянки на подвір'я — до підмурка, де росуш вже стовпи й перекривалися сволоками, і вивершувалися кроквами, і вшивалися очеретом— виходила та й голосно казала: "Хоч би мені хто мовив, де б я 6 світі на хату стяглася без колгоспу? Чи, може, сниться, що хата моя росте, як поливана, а насправді, як у Халимона хата,— на тічку?" Чорногуз чув господиню й подавав голос: клац-клац-клац! "Дивись же мені, Халимоне, на той рік прилітай просто на нову хату, та й не сам, мій друже, а з Халимонихою!"
Бо й справді, заходжувалося на такі хороми, що часом просто не вірилось. Що з того, що часом голим пупом світять,— це діло наживне, а хату треба робити не сяк-так, аби голову вкрила,— мовляв, нехай потім, як розбагатіємо,— ні, справа державним чином підносилася до всенародного руху будуйте, люди, не на день і не на рік, подивіться, яка сила в ваших руках! Колгоспна будівельна бригада поставить хату, як лялечку, за планом київських архітекторів, а ті архітектори знають, що людям треба. Господарю хати записуються трудодні, які він мусить одробити за ту нову хату, бо й будівельникам платиться по зароблених ними трудоднях. І беручкі та щирі люди підрахували вже, що середня селянська родина може вільно одробити вартість нової хати за один-однісіиький рік,— подумати тільки, яка сила колгоспний гурт!
Ганна не раз стояла серед двору з планом у руках, вона сама вибирала проекта хати й одержала його у власність,— ловка буде й затишна оселя, і хай як хочуть судять її люди, коли вона запросить на входини до себе й архітектора, який так гарно зрозумів її душу. Тимчасово хату вшили очеретом — довговічний матеріал, кажуть старі,— а Ганна замірилася згодом, коли нароблять черепиці, неодмінно перекрити черепицею, щоб було так, як тут, на плані гляньте, як весело сміється червоний дашок із-за рясних дерев! А віконниці сама обмалює, і стіни хай будуть білі, як і батьківські, а причілок обмалює жовтогарячий, і напільне вікна де хай роблять од печі, як годиться по всіх усюдах, щоб стара людина нездужа на світ виглядала; і повернути хату, як і стару, проти сонця, і в вікна щоб подвір'я бачити, і кущ калини хай росте, як і ріс.
Скільки дбання та любові покладено на хату! І вже в новій оселі є комірчина, де сама живе, не дочекавшися кінцй будування,— так хочеться відчути над головою людський дах, щоб швидше хата пахла людиною. А колись же, пам'ятає, як у сусіди згоріла хата,— чого він натерпівся. Хоч люди й толокою допомагали йому, гуртом виливали, разом зводили крокви й ушивали околотом,— мав бідний чоловік що видихати впродовж кількох років. Довго стояла хата без вікон і дверей, очеретом затуляли дірки, і ось спромоглися на вікно з чотирма шибками, а кожне скельце завбільшки, як півскибки хліба...
Ганна вийшла з комірчини, де солодко заснула сирітка Галя, сіла на приступках, поставила ноги на млинове коло од старої хати й відчула мир глибоко в своїй душі, солодке відчуття радості, яка росла в серці й просилася на пісню. Перші зорі виткнулися на ясному й теплому ще небі. Ось блакить потемніла, небо спустилося нижче, похололо, одна перед одної стали виринати зорі, встигай лише очима ловити, і ось непомітна зайшла ніч, купчаки гостро запахли на грядці. Над зруйнованим до голої землі селом попливла пісня: символ невмиручості, віра, кохання, вогонь миру і Життя.
XVIII
Зібравшись із людьми погомоніти, Василь Іванович найменше думав, що вийдуть збори правління колгоспу, ба й просто загальні збори.