Мир (Жива вода)

Юрій Яновський

Сторінка 6 з 41

Чужоземцям забажалося скуштувати національних страв, вони чули про "борщ" та "вар'єник" і просили саме цього добра. Ганна взялася варити, бо вважалася доброю господинею. Містер Джон, попросивши його не зачіпати, доки не прибуде керівник колективного господарства — "коллгоза",— поринув у думки й зрідка бурчав про себе, попихкуючи люлькою.

Письменник придивлявся до людей, у нього був великий на це досвід. Сміт відмітив для себе бідність гостей на весіллі, окупанти обібрали всіх. Чимало сиділо босих, а дівчата — майже всі. Чоловіки доношували здебільшого військовий одяг, на плечах — невилинялі плями від погонів, на грудях— від орденів. Бідність одежі жінок особливо вражала, але все було в них чисте, охайне, в руках — стільки м'яти, любистку, квітів. На думки Сміта нагодилася красуня Дарина в старосвітському тітчиному вбранні, збереженому од німців у скрині під землею. Це було захоплююче видовище, хоч бери та став усю під скло.

"Хто, хто ця степова принцеса?" — голосно запитав містер Сміт і пішов навстріч Дарині з простягнутою рукою. Його дружина одірвалася від малювання, замилувалася й собі. Дарина стала, спекла рака й знітилась, не розуміючи, чого од неї хочуть. "Скажіть їй, що вона чудова!" — промовив Сміт, тиснучи Дарині руку. Перекладачка сказала, що гість її вітає. Дарина уважно оглянула Сміта, одказала: "Ну, й нехай..." — "Як, як вона відповіла?" — поцікавився Сміт. "Вона сказала вам спасибі..." Дарина, недбало кивнувши головою, пішла до Ганни. "Хто ця гарненька леді?" — запитала місіс Джен. "Дружина голови колгоспу, місіс..."

І от нарешті приїхав полковник. Улас підскочив до коня й схопив за недоуздок. Василь Іванович обережно перекинув праву ногу із штучною ступнею, бо сидів звичайно на бігунках верхи, взяв помалу палицю, яка при потребі розкладалася на стільчик, і потихеньку рушив у двір. Коли б не знати, що у нього замість ніг протези,— можна б тільки завважити надто повільну ходу. Дійсно, протези робив майстер. Вони були легкі й еластичні, не муляли, згиналися в,коліні і в ступні, не рипіла й служили безвідмовно. Дари-; на — на загальне здивування — вибігла чоловікові назустріч і, мов ніде нічого, схопила його під ліву, не протези руку, йшла з ним отак до весільного столу. "Це — письменник Сміт із Англії",— сказала перекладачка. "Я читав його книжку",— тиснучи руку Смітові, проговорив полковник, "іуіоя дружина",— представив місіс Джен її чоловік. "Рекомендую мою",— відповів полковник. "Вона вже встигла задарувати наші серця й навіки прив'язати до своєї особи",— зареготав Сміт. Перекладачка переповіла, що "містер Сміт вже знайомий з дружиною пана голови колгоспу".

XII

Пріся, сусідська дівчинка, й Улас, скориставшись з того, що увага місіс Джен скерувалася на Дарину, ганебно втекли. В садку було чимало кутків, де можна спокійно сидіти, спостерігати весілля й не наражатися на те, щоб тебе змушували стовбичити перед якоюсь закордонною панею. Пріся зітхнула, бо все ж любила стояти в центрі подій. Улас на хвилину одвихнувся і ось приніс великого лопуха, постелив його в затишному місці під калиновим кущем, поклав на цю зелену скатерку добрих півкурки, три пиріжки, поставив кухоль сирівцю, ще пробіг по садку — і перед Прісею на другому лопусі вродили зеленкуваті груші, яблука, порічки, аґрус, десяток сливок і дрібка чорних, як смола, вишень, зацілілих досі від людського ока.

Весілля з появою Василя РІвановича трохи затихло, ліг на призьбу бубон, поклалася на коліна скрипка. Всі чекали, що полковник говоритиме. Проте Василь Іванович сидів мовчки поруч гостей, Дарина притулилася до живої його руки, Улас і Пріся здалеку не зводили з Дарини очей. "Ось бачиш, яка хитра",— сказала Пріся з ледве прихованою ревністю в голосі. "Ти б на її місці як зробила?" — тихенько запитав Улас. "А ти б на його місці як зробив?" Раптом як закалатав бубон, аж Пріся підскочила, а полковник, видко було,— подав бубну знак гупати тихше. Улесливо, підкрадливо, жалібно почала скрипка од столу,— наче не до танцю грала, а до сну, наче й не вона зараз верескне, як опечена, залементує джинджористо, піддасть жару, шарпне танечників за одну ногу, за другу,— до танцю, люди, гуляй, душа, .без кунтуша, вдар лихом об,землю, гей та й гей!

Пріся розохотилася танцювати в своєму закутку, а Улас сидів, не зводячи з неї погляду захоплення. Вони певні були, що існує світ та існують вони самі, а все інше — умовне. "Пріся!" — загукали раптом од хата. "Пріся!" — почувся голо Василя Йвановича. Діти не знали, що їм робити. Зрештою Улас, що трохи більше знався йа дисципліні, лагідно підштовхнув Прісю в напрямку до хати, а сам миттю перелетів два перелази, паркан, купу кропиви й повільним кроком увійшов до двору з іншого боку — Прісі навстріч. "Пріся,— сказав полковник,— піди, голубонько, принеси.твій зошит, що ти писала до Дня Перемоги",—"Гаразд, я привнесу";— мовила Пріся, статечно вийшла за ворота і лише там, де її не бачили гості, припустила щодуху.

"Ви питали про наші стріхи",— тим часом продовжував розмову полковник. Містер Сміт захоплено висловився відносно архітектурних пропорцій хати, бо йому в Києві вже казали, що ці хати не користуються любов'ю колгоспників, особливо солом'яні покрівлі. "Мені подобається солом'яний дах",— сказав солідно Сміт.

"У вас тепер великі проблеми, коли кожне четверте житло спалили гітлерівські варвари",— лагідно сказала місіс Джен, малюючи непорушну постать Дарини.

Пріся прийшла з маленьким зшитком, який мовчки й пeредала Василю Йвановичу. Щоки її були червоні од хвилювання й бігу, вона ладна була втекти безвісти, доки читатимуть її твір. "Диви, як ти пишеш,— сказала Дарина, заглядаючи до зошита,— чисто тобі дрібнесеньким маком посилано!" — "Читай, дочко,— звелів Василь Іванович,— читай голосно, поволі, щоб оцьому дядькові встигли перекладати йа англійську мову, зрозуміла?" — "Ну, певно",— одповіла Пріся, яка й з ранніх літ уміла старувати, підперла щоку рукою і враз зробилася старенькою жіночкою. Всі засміялись, це був перший Прісин виступ для широкого кола слухачів. Тим часом гостям поставили ще столика, вони ввімкнулися одразу до весільного гурту, насипали всім борщу й подали сметани до нього, стручкуватого червоного перцю, житнього пахучого хліба.

"Мушу вас попередити, містер Сміт, це школярі записали про перший мирний день, як вони святкували День Перемоги,— давай, Прісю, ми слухаємо..."

"Як ми дізналися про День Перемоги,— прочитала тихенько, ковтаючи склади, дівчинка,— письмова робота Вовченко Прісі, учениці 4-го класу. День був весняний, 8 травня 1945 року. Ми прийшли до школи. Ми вчимося в землянці, бо варвари-фашисти спалили шкільний будинок, де діти вчилися до війни. Я сама бачила, як вони підпалювали, У школі сиділи заарештовані партизани, які боролися з окупантами, і звичайні мирні люди — заложники. Мій тато згоріли теж. Моя мама сказала,—доживи, Пріся, хоч ти до перемоги. Я думала, яка буде перемога. Коли приходить Директор школи й каже — діти, завтра День Перемоги, Германія капітулювала. Ми всі повибігали на вулицю. Скрізь уже не було війни, а був мир. Я побачила, як люди покидали роботу, бігли з поля додому. Дід Трохим упали на землю і плакали за своїм сином. Вони казали — синочку мій, синочку, чого ти не дожив до цього дня? Потім усі побігли до майдану й зробили мітинг. Потім у корови Мурки народився биок, якого ми назвали Капут. Обіду в той день ніякого не варили, а так їли що прийшлося. Співали вночі. До схід сонця стала демонстрація, й хотіли йти в район. Потім приїхав міліціонер з району, зробив з гвинтівки мирний салют. Ми всі почали чекати, коли наші повернуться з війни. Того дня ніхто не встиг вернутися. Мабуть, не раніше як за тиждень. Хай живе наша Вітчизна! Вовченко Пріся, учениця 4-го класу..."

XIII

Ганна, поставивши борщу на стіл і не чекаючи, доки його куштуватимуть гості, пішла з двору. Вона не відчувала ні кольок під ногою, ні сонця, яке пекло в голову. Бубон потроху глухнув, по цьому зрозуміла, що віддаляється від весілля. Ганна уявила гарненьке обличчя Дарини, її-вбрання, переможну ходу. "Чому ж ти одразу не прийшла?" — вголос промовила Ганна, аж злякавши двох міських людей, які приїхали з подружжям Смітів.

"До кого це ви, тітко, говорите?" — запитав один. Його супутник почав питати Ганну, чи немає в них чого на знак гостинності подарувати дружині Сміта. "Що ж,— сказала Ганна,— хай приїздять через два-три роки,— тоді й подарунків надбаємо, а сьогодні — всі наші плахти й сорочки лежать у Німеччині по фашистівських скринях. Нехай бачать закордони, що ми бідні не з ледарства, а з війни, яку ми виграли за себе й за них..." Вона сердито пішла, не слухаючи, що гукали їй услід приїжджі з "Інтуриста".

Де ж пак, вигадали! Думають, як селянка, то й звичаїв не знає. Наша правда болюча, нехай таку й бачать. Коли ото з другим фронтом клялися пани союзники — ми не сиділи, згорнувши руки. Ми німецького фашиста ламали, доки й хребет у нього не хруснув. А ви хочете, щоб у нас на подарунки що зосталося, коли ми з ями ледве голі вилізли. Приїдьте на кінець п'ятирічки, тоді не буде вам очей їсти, що ми босі. Коли б не ми босі, то вас би вже й кури загребли!.

"Кого б це кури загребли? — запитав Ганну хтось із садка.— Здрастуйте, кумо, дай боже здоров'я..." Ганна підійшла ближче й побачила незнайоме обличчя, воно посміхалося, наче знайоме, але знайомість була моторошна, ніби з нею стрічалася десь на порозі іншого світу. "Постривайте, постривайте";— сказала Ганна. "Останні роки бачили мене з бородою, на фронті ніколи було її кохати,— ну, пізнали тепер?" — "Осьдечки,— промовила раптом Ганна, почуваючи, що губи в неї одразу задерев'яніли,— осьдечки довелося стрітися, пане старосто Мусій Гандзя!"

Мусій подивився допитливо на Ганну й нічого не відповідав. Він не вперше отак стрічав людей, бачених востаннє за німців. Всі вони спершу лякалися самі, потім хотіли лякати його. До кожного потрібний був підхід: кому — жарт, тому — довідку. Він помалу розстебнув куртку-спецівку, дістав документа з кишені гімнастерки, навмисне не кваплячись, щоб Ганна встигла побачити медалі на грудях. "Прошу,— сказав Мусій суворо,— щоб довго не говорити".

1 2 3 4 5 6 7