Мир (Жива вода)

Юрій Яновський

Сторінка 5 з 41

"Цар-півень, та й годі,— сказав полковник, пускаючи кукурікала на землю,— бо пас я не будити, ми можемо й урожай готовий проспати!"

Люди ще раз весело загомоніли, бо кому-кому, а Василю Йвановичу півень той без діла: невідомо було, коли він сам у біса спить.

VII

На другий день справді відбувалося весілля дівчини Параски з парубком Грицьком, учасником боїв на Міусфраті3, героєм звільнення Києва, здобуття Дрездена, визволецня Праги. Гуляли на весіллі по черзі — одна бригада бенкетувала, а решта робила за себе й за неї. Потім ті, що гуляли, ставали до праці, а їхнє місце займали робочі, попереду змивши з себе пил, одягнувши чисті сорочки й чоботи,-— нову енергію, запал і вогонь приносячи на весілля. Навіть музика весільна була не одна й та сама, бо кожна бригада приходила з своїм гармоністом, і тільки дід Корнійко цигикав та й цигикав на облізлій скрипочці, не знаючи впину, не чуючи втоми: "Еге, дітки,— казав дід, поцілувавши чарку в денце й витерши двома пальцями губи,— тепер так довго не гуляють, як колись, тепер час подорожчав, трясця його матері!" — "Точно,— підтвердив тракторист Середа, запихаючи дідові в рота пирога,— закусуйте, товаришу музика, то тільки в Європі так робиться, що не закусують!"

Під'їздив Василь Іванович на бігунках, йому виносили належну чарку просто до воріт, щоб не водити самого через двір, виходили молодий з молодою, і полковник гукав їм "гірко", примушуючи як стій цілуватися. Потім Василь Іванович торкав вожжиною коняку й рушав до сусіднього колгоспу розпитатися про перспективи погоди, порадитися з майстром, котрий умів робити ставки. Здавна пам'ятали люди,— їхня річечка не хотіла йти в ставок, скільки її не загачували: було, набіжить води в зливу або од снігу, а через тиждень — вся й пішла під землю. У річечці риби не заведеш, треба став копати чи заводити озерце. Чоловік, що вмів робити ставки, колись копав їх під Одесою, правив од полковника три вози солі. Ніхто не знав, нащо йому сіль, а Василь Іванович написав до одного академіка в Харків, той швидко відповів, і одразу з'ясувалося, що треба робити ропу й такою ропою посолонцювати дно ставка й береги, щоб вода трималася, як у купелі. Полковник під'їхав до ставкового майстра й здивував його, розповівши, як саме треба солонцювата місце під ставок, і призначив день, коли можна братися до цього діла. "Хіба ви на фронті й ставки робили?" — запитав майстер. "А що?" — озвався полковник. "Та, Василю Йвановичу, тут на цілу область ніхто не знав досі про сіль!"

На весіллі трапилася пригода — приїхало аж із Києва дві машини з американцями чи англійцями. Власне, іноземців було двоє — чоловік та жінка, а біля них перекладачка, якийсь дядько в окулярах і в капелюсі. Ще приїхав начальник культурної установи, яка приймає закордонних гостей. Начальник спочатку спинив машини коло правління колгоспу, а потім, почувши музику, звелів прямувати туди. Переїхали геть усе село, приїжджий містер, який, до речі, був письменником, наче вперше побачив, як жахливо німецькі фашисти пошматували людську працю, попалили й понівечили хати,— і ось стоять досі серед дороги розбиті німецькі танки й бронетранспортери, по ровах, на городі, а діти граються під ними у крем'яхи та в куцої баби. Містер Сміт (назвемо його умовно) уявив на часину, що це в Англії він їде і такі руйнації волають до неба й до людської совісті. "Ну, здорово це вийшло",— посміхнувся містер Сміт, завваживши височенне опудало на городі, одягнуте в мундир есесівця з орденами, в німецькій пілотці, з піднятими руками, з білою ганчіркою, прив'язаною до руки. Він показав цю деталь дружині, потім зупинив машину, попросив, вернути трохи назад, виліз і побрів до опудала, щоб сфотографувати. "Моя дорога,— сказав він дружині,— це готова обкладинка до моєї книги!" " Сьогодні письменникові випав урожайний день. Він, бачивши пейзажі по цілому світі, раптом відчув, що йому подобається цей побитий війною край. Пригадав твори Гоголя (йому сказали, що це земля запорозьких козаків, Гоголя й колгоспів), спостеріг м'якість ліній місцевості і звернув увагу на колір високого осяйного неба. Потім містер Сміт звелів зупинити автомобіль, виліз на дорогу, зайшов у жито й прислухався: "Джен, яка тиша!"

Правда, це тільки містянам могла почутися тиша,—насправді ж ціла симфонія пливла до них у вуха, падала з неба, котилася по землі: ніжно дзвеніли колоски, далеким геліконом, загубленим серед зела, мукнула корова, тоненько заіржало лоша, протрубив гобоєм степовий джміль близько й завмер удалині, раптом так дзвінко на тлі цих ледве чутних тонів ударив перепел.

Місце було високе, на десять-п'ятнадцять кілометрів навкруги бігли жита, мріли садки, безліч зелених, жовтавих, сивих, бузкових, синіх, рожевих відтінків гармонійно поєднувались і стелилися до яскравої лінії обрію, і ось людський голос долинув із цього ніжного океану. Пісня йшла так здалеку, що містер Сміт, бажаючи краще дочути її, підніс високо голову: йому здалося — пісня летіла до нього яростю з феєричної блакиті.

Взявши дружину під руку, він рушив з нею просто через жито. Перекладачка пішла позаду, думала, як би сказати гостеві, щоб не толочив хліба, і машинально рвала волошки, сокирки, свиріпку, буркун і ромашку, які траплялися в житі. Передчуття письменника не зрадило містера Сміта: він наблизився до такого місця, яке варте було спеціальної екскурсії.

Посеред поля відкрилася широка галявина, заросла бур'яном,— це була чи не найвища точка місцевості. На галявині стояв розбитий радянський танк Т-34, угрузнувши в землю. На башті — номер і червона зоря. Містер Сміт попростував до танка й мимоволі зняв капелюха, підійшовши. Танк, пробитий кількома снарядами, згорів, у ньому, певно, рвалися боєприпаси, це був труп героя, що, мов лев, стояв і бився до загину. Що ж робилося навкруги! Заросли густим полином ями од авіабомб,— на танк налітали німецькі пікірувальники. Самохідна німецька гармата досі лежала розтрощена не далі як за сотню метрів. Кілька фашистських транспортерів завмерли з другого боку — іржаві, горілі, діставши в морди снаряди героїчного танка. Германська "пантера" сконала трохи віддалік,— видко, поспішала на виручку й не постереглася: лежить із розбитими гусеницями, башта відлетіла на десяток метрів, мотор цілком вирвано. "Що тут написано, прошу?"—запитала місіс Джен. Перекладачка нахилилася до Т-34, на борту масляною фарбою стояла дата бою, слова: "Скажи, перехожий, людям, що ми тут лягли, честь Вітчизни боронячи",— і переклала, як умь ла, англійцям. Містер Сміт промовчав. Перекладачка раптом хутко обійшла танк, і подружжя Смітів побачило, як вона низько схилилася й поклала букетик на могилку поруч танка. Містер Сміт підійшов теж і запитав, як прізвище героя. Але цього ніде не було, і містер Сміт дістав з кишені піджака візитну картку, написав:

"Я схиляю голову перед вашою мужністю", підписався й поклав на могилку.

"Це — Спарта",4— сказала чоловікові наївна Джен. Перекладачка подивилася на гостей засмученими очима, і всі1 гуртом повернулися на дорогу до машини.

X

Дарина й собі повагом рушила від тітки Векли в-той бік, звідки часом долинали звуки весільного бубна. Вона зовсім не думала про весілля, але її тягло кудись між люди, сама не знала, що з нею робиться. Згадувала чоловіка, чи не ревнує його до Ганни. А гарно було їй за Василем. Недовго думаючи, пішла за нього. Та й кому б не сподобався тоді Василь. Гарний, веселий, командир. Того року кінчала семирічку в селі,— чим не пара? А може, то була любов? Як вона нудьгувала, коли їм випало розлучитися! Цілий тиждень після відправки Василя на фронт думала, що вмре з одчаю, розпачу. Але ж вона не винна, що довго не здатна сумувати,— у неї легка вдача: тут тобі плаче, тут і сміється. "Як з тобою легко жити",— часто казав Василь. Та вона не була легковажна в серйозних справах. Глибоко в душі, в цілій істоті носила незаперечні переконання про родинне життя, тривалість шлюбу. Аякже! Хіба вона зраджувала чоловіка? Чому ж Василь тепер ні разу до неї не прийшов і, за чутками, днює й ночує коло Ганни? Проте чого люди не наговорять,— встигай лише вірити. Жовтий метелик пролетів перед нею наче приручений...

Красива бісова Дарина! йде вулицею в тітчиному Веклипому вбранні, боса ніжка легко ступає на стежку, їй-право, ніхто не повірить, що на ногах не має золотих черевиків. І сумна, аж трагічна. Хіба не подумає кожен, зустрівши її: які високі й прикрі думки снуються в її гарненькій голові, яка глибина в її задумі. А вона, керована своїм характером, вже докорінно змінила стрій мислі. Потроху сум зник з Дарининих очей, вони заблищали, мов діаманти, чарівна посмішка торкнулася уст. Назустріч їй вийшла з двору людина у військовому, і вже вона пізнала Мусія, якого не стрічала від дня свого одруження. "Драстуй, Дарино,— без посмішки сказав Мусій,— а ти й досі така ж весела?"

"Драстуй,— одказала Дарина,— а я тебе, Мусію, нізащо не пізнала б, коли б не голос".— "Спасибі й на тому". Вони пішли поруч. "Де ж ти був, Мусію, може, в тюрмі сидів?" — "Пішли наші вгору, годі мені в гною бруднитись,— повернув на робочу лінію!" — "Мабуть, глину місиш на цегельні?" — "Бери вище, — працюю в шахті". — "А шахта хоч глибока?" — "Я туди не лазив, хай інші лізуть..."— "Шкода, я б на твоєму місці полізла..." — "А що, може, якась чутка пішла?" — не втримався Мусій. "Ніякої чутки,— просто мені приємно було б, коли б ти вбився!" — "І не шкода?" — "Як торішнього снігу!"

XI

Подружжя Смітів сиділо під крислатим горіховим деревом, де поставлено ослоичика й постелено яскравого килимка. Сам Сміт встиг уже в хаті перехилити дві чарки самогону, яким його почастувала молода. "Чому ніхто нб танцює?" — хотілося запитати у перекладачки, але лінькн було ворушити язиком. Місіс Джен малювала фарбами весілля. На перший план вона поставила сусідську дівчинку Прісю й #ласа з медалями,— Пріся соромилась, ставши на людях поруч парубка. На другому плані простягся весільний стіл, який винесли з хати й примостили під рясною яблунею, і яблука, пролізши з вітами між головами гостей, звисали над самісіньким столом. Хата була напівспалена й ще не відбудована, їжу варили у дворі на кабиці.

1 2 3 4 5 6 7