Бійці притулилися рядочком на колоді, гарячими очима подивляючись на полковника. Ганна подумала, скільки мороки завдавали оці фронтовики-інва-ліди, ніяка робота для них не була достойною, вони доводили до відчаю дружин, а тепер сиділи, як діти, рядком і мовчали.
Немов вирваний з темряви спалахом блискавки, вирізьбився перед полковниковою уявою один епізод: фронт, передова гримить і гуркоче не далі, як за десять кілометрів; солдати, машини, танки, далекосяжні гармати; спалене полтавське село; гола піч стоїть на порожньому розваленому подвір'ї, з печі йде дим, ні даху, ні стін; сива дівчина вибирає попіл:
"Це все збираємо на буряки, наша ланка буде, як ї ра" ніше, передова. Ланкову Дусю окупанти повісили, мене — на каторгу. Беруся тепер замісто покійної Дусі, дамо буряку, скільки треба". .....
VI
В цей час Дарина сиділа в тітчиній хаті й гірко плавала, перебираючи в пам'яті всі кривди, яких зазнала за одруження. А любов? Чи тривожила її душу любов? Це, мабуть, якісь хвилювання, турботи, нерви, а Даринина душа була навдивовижу спокійна.
"Ат,— вирішила вона, перестаючи рюмсати,— брешуть усі про любов! Щоб ото казитися, переживати, втрачати притомність і навіть не спати,— яка дурниця! Все вигадали мужчини, щоб зводити з розуму жіночу стать..."
Дарина прожила в тітки Векли якийсь час, а ніхто по неї не прийшов. Тітка чомусь не турбувала, і Дарина не думала, що це було розпорядження нового голови колгоспу, який вважав своє каліцтво таким трагічним для її вразливого почуття, що хотів надати Дарині спокій і самотність. Вдень Дарина вилежувалась, розуміючи, що незручно було б показатися комусь на очі, бо всі люди так важко працювали — від дітей до дідів. Не без того, щоб і на вгороді там щось зробити, бо тітка город зовсім занехаяла, днювала й ночувала на буряках, змагаючися з Ганниною ланкою. Дарина тільки пізнього вечора могла вийти до дівчат у шовковій сукні, гарненьких черевичках, напахчена, наплоєна, жвава й голосиста. Потроху Дарина сама збагнула, що їй не слід вирізнятися з-між землячок, і тому, випросивши в тітки її ще дівоче вбрання, й сама зробилася дівкою, яку колись так уподобав командир Василь. А вишивана сорочка та коралі так їй, капосній Дарині, личили, що не було в селі парубка, ба навіть жонатого чоловіка, якому вона б хоч раз не приснилася.
Уласик з'являвся до Дарини завжди несподівано. Він статечно сідав на лаву на самий краєчок, щоб ноги його в чобітках з острогами упиралися в долівку, а не повисали б, як у малого. Солідно помовчавши, Улас діставав із польової сумки гостинця: жменьку досить-таки пожмаканих суничок або зо два ранніх яблука, букет білих лілей з річки чи маленьке перепеленя, заледве живе од жаху й спраги. Ах, яка вона була красива, ця його мама! І він цілком розумів полковника, котрий так тяжко зітхав часом — коли думав, що ніхто його не чує. Іноді ця мама цілувала, коли була в гарному гуморі, і хлопець почував, що душа його переселяється тоді просто в рай. Здебільшого ж Дарина починала з нього кипіти й краяла серце тим, що ні разу не хотіла запитати про Василя Йвановича,— тоді Уласові аж свічки в очах світилися од образи, він сопів і мовчав.
VII
Ганна ходила по землі так, наче несла перед себе повне орнятко води й боялася розхлюпати. Вона була и зроду статечна, а переживши фашистську навалу, втративши сина й мужа, зоставшись без хати,— стала ще суворішою й зробилася просто-таки лютою на роботу. В колгоспі цим не здивуєш, але Ганна мов пливла в роботі й стільки її перероблювала, що люди таки дивувалися, аж доки одна древня баба не сказала мудрого слова: "В громаді й горе тане..."
Проте не всю працю й видко було. Ще там на буряках, які вона доглядала своєю ланкою, помітно було її вдень чи вночі. І коли б не прийшла друга ланкова — тітка Ганнина й Даринина,— на ділянці робота кипіла. Тітка Векла обходила повагом Ганнині буряки — такі виплекані, охайні, цупкенькі й наче аж веселі, приміряла оком, як густо, рядки, невинним голосом запитувала, чи не пора їх підгодовувати, й поверталася до своїх. А там уже робила годинну доповідь про відмінний стан Ганниних буряків. Знову носили з копанок воду, возили в бочці, кожний листок руками вигладжували,— невже не випередимо Ганнину роботу? Ганнина ж ланка,— тільки ото відходила тітка Векла,— починала реготати та різне прикладати ще й прославляти тітку-ланкову в жартівливих піснях.
Сама Ганна тоді бігла до цегельні, яку налагоджував парубок, навчений працювати коло цього діла. Мала піч, щоб отож і топлива багато не пішло, примітивний формувальний станок і тістувата глина, з якої хоч горщики ліпи. Ось-ось уже почнуть випалювання цегли. Ганна брала лопату й копала годину чи дві, доки наспівав час бігти до телят. Багато надії покладав Василь Іванович на ферму,— отже, хоч двічі на день, а була Ганна й там. Польові бригади косили пізній овес. Ганна не пропускала нагоди вдосвіта побігти на поле, пройти добрий шмат косою, накрутити перевесел, похопити все в снопи. Коло школи охочі баби, які за старістю в степ не йшли, спрягшися з учительками, чепурили школу,— Василь Іванович особливо опікувався наукою. Ганна часто стрівала коло школи й Уласа, який знав, що йому доведеться тут потерпати взимку, й заздалегідь шукав стежок до вчительських сердець: носив глину, тягав воду.
Коли бігла до двору, стріла молоду з дружкою — із своєї жбанки. "Тата немає, мами немає,-г сказала молода, тричі вклоняючись,— сама я прошу вас, тітко Ганно, на весілля, завтра!" — "Гей,— озвалася Ганна,-— чи ти не тю, Параско, завтра роботи скільки?!" Але молода, пішла собі далі, несучи посеред зруйнованого села виплекане щастя. Ганна глянула вслід і не пізнала її ходи: це йшла цариця, ні, куди там цариці так ходити! Це йшла наречена, яка дочекалася парубка з війни. Багато односельців полягло там, а цей повернувся. Щастя йшло босими ногами по сплюндрованій але вільній землі, і не треба йому палаців, розкошів,— хто знає, яке щастя дорожче?
Ганна подумала, що й вона б отак могла йти по вулиці, вона б ще й співала і наче росла б із, води,— та ба: ніхто її вдома не жде. "Василю Йвановичу,— сказала вголос,— що ж воно буде?" Серце закалатало на відповідь, схопилася за нього руками.
Стріла за містком Сашка Вовкотруба — того сержанта, який попервах приводив до полковника п'ятьох бійців. Він стояв, широко розставивши ноги, й поволі плював у річечку, слідкуючи за тим, як на його слину підскакує риба. "Дядьку Сашко,— загукала Ганна,— як же свинарник? Поросят з району привезуть, діти буде нікуди!" — "Нічого,— озвався сержант і ще раз плюнув у воду,— я вже вийшов із бою!" Ганна сплеснула руками, сльози образи заслали їй очі, вона зрозуміла, що сержант не в собі. "Ганно Кіндратівно,— тихо мовив Сашко і раптом несміло заплакав,— Ганно Кіндратівно, пойми ти моє горе..." — "Яке горе, Сашко?" — спитала Ганна. "Я — герой, Ганно Кіндратівно?" — "Авжеж, герой".— "Я держави брав! Германську імперію на коліна ставив!" — "Ставили, Сашко, спасибі вам".— "А він мене на свинюшник?!" — "Ну, знаєте що,— одрубала сердито Ганна й рушила йти,— коли вже ви хочете командувати полковниками, то треба було хоч у генерали вийти!" Якусь хвилину сержант стояв мовчки, а потім гукнув: "Ану, повторіть, повторіть!" Ганна не схотіла нічого повторювати, прискорила ходу й трохи не потрапила під машину, яка вискочила з бічної вулиці. "Гей, тітко! — загукав шофер.— Де тут квартирує полковник?" Ганна пізнала шофера — це був тракторист Середа з їхньої МТС, і жив він до війни в селі по сусідству. Шофер в свою чергу пізнав Ганну й несподівано густо почервонів усім засмаглим обличчям...
Підбіг дядько Сашко, побачивши військову машину. З шофером сидів незнайомий старшина,— як потім виявилося,— демобілізований теж. І обоє їхали просто з дивізії, якою командував свого часу Василь Іванович. Там прочули про полковникову діяльність і прислали подарунки. З дивізії написали Василю Йвановичу колективного листа, просили пам'ятати старих товаришів, писати їм, передавати кількість привітів за повним кадровим складом дивізії. Дядько Сашко одразу став до шофера на приступку й став показувати дорогу. Він тільки затуляв долонею рота, щоб, бува, не дихнути на шофера, але той одразу пізнав запах і сказав напарникові: "Ну, старшина, тут ще стихія! Точно!"
Подарунки були такі, що порушився робочий ритм господарства: всі позбігались дивитись. І коли з району наспів Сам Василь Іванович,— посеред дворища стояли подарунки, а навколо ворушився цілий колгосп. Сержант дядько Сашко, який серед подарунків знайшов машину — поїти поросят, був у такому збудженні, що його тримали двоє. Тракторист Середа й незнайомий старшина на прізвище Гейбо підійшли до полковникових бігунків, запряжених малосилою конячкою, і доповіли своєму колишньому командирові як слід, по уставу. Полковник обняв кожного з них, поцілував.
Старшина Гейбо був з іншої області, але дістав з дому листа, що його рідня вся загинула. Він вирішив їхати до колгоспу, де урядував його командир дивізії,— особливо, коли Середа запевнив його, що таких дівчат, як у них, немає ніде в світі, і до них спеціально їздять свататися знавці жіночої краси...
Дивізія подарувала своєму колишньому командирові вантажну машину, двигун-вітряк з динамкою, відповідною кількістю дроту, акумуляторами і всім начинням,— щоб хоч трохи електрифікувати колгосп. Для ферми були сепаратори й кілька білих халатів. Дівчатам дивізія передала шовкових строкатих хусток, молодицям прислали вовняних хусток скромніших тонів.
Старим бабам були очіпки, дуже схожі на реквізит із театру.
Дідам — люльки порцелянові з довгими цибухами та по гарному ножикові для садових робіт. Зняли з машини ящик новеньких кіс Дружині полковника прислано повну кухню — цілий мішок білих каструль, чайників, ложок, мисок, друшляків і іншого добра. Сам Василь Іванович несподівано одержав бібліотеку, яку він зібрав і возив із собою в поході,— він зрадів, бо думав, що книжки загинули. Було багато ще добра, яке, мов нахідка, ставало на господарстві: трохи скла, ящик цвяхів і другий —вухналів, шлеї, підкови, віжки, лампи-ліхтарі, вірьовки, голки й веретена і, на загальний регіт колгоспників,— старшина видобув з глибини машини й подав полковникові великого живого півня з жовтогарячим хвостом, зеленою шиєю.