Матрос Карпо, як це іноді бувало в таких випадках, закохався в удову. Багато енергії, неприємностей, нещастя коштувала йому ця молода, ефектна вдова страченого контрреволюціонера, з походження попівна, яка нізащо не бажала стати просто полюбовницею матроса, а вимагала церковного шлюбу. Проклята молодиця свого домоглася: стояла перед вівтарем із матросом — грозою цілого повіту,— а сам матрос гучно вилетів за це з партії й опинився на селі. Він організував тоді ж першу комуну в повіті, став серед організаторів колгоспного руху в районі, бійцем за знищення куркульства як класу, сподіваючись сам, що на цей раз ніхто й ніщо не примусить його зрадити більшовицьку ідею.
На жаль, з часом він напхав черевце, одгодував пику, полюбив спати, а за нього щоб працювали інші. Чимало разів його було трушено з метою перевиховання. І тільки тепер наставав час, який ввижався Карпові разом із спогадами про його чесну молодість: час докорінної перебудови життя. Карпо відчув його ходу...
XXV
Коли Дорка Найденко йшла на станцію, щоб їхати до Києва показатися лікарям і вигоїти отой нестерпний кашель, вона стріла недалеко від села у вибалку три підводи досить дивного зовнішнього вигляду, навантажені по саме нікуди хатніми речами, лантухами, перинами, скринями, різним дріб'язком.
Підводи стояли розпряжені, конячки паслися осторонь під доглядом чорнявого парубка у фетровому капелюсі! й кожушаній жилетці поверх латаної домотканої сорочки. На таганку варилось молоко. Одна корівка, засмоктана й затягана, лежала просто на дорозі й ремиґала. Людей було п'ятнадцятеро та два собаки — налякані й смирні.
Дорка йшла з Павлом Гейбом, старшиною, який для цього випадку одяг усі свої урядові нагороди, одвихнувся на годину од монтажу вітродвигуна, сподіваючись надолужити потім темпами. Павлові здавалося, що раз визволивши Дорку з німецької каторги, він набув на неї беззаперечне якесь право, і ось вона рушає до Києва, де таких старшин, як Павло, багато. Та було б несправедливо сказати, що й Дорці байдуже від'їздити й що Павло не посів куточка в її серці. "Не до одного лікаря йдіть, Дорко,— казав Павло,— а й до самого професора, нехай вистукає, вислухає, рентгеном пробере, на аналіз поставить! Ви знаєте, які чудеса показувала наша медицина на фронтах? Для неї ваша хвороба простісіньке тьху!.." — "Яка там хвороба, Павлику,— одказувала Дорка,— вип'ю порошків, глечик молока на день, і лікувати нічого!" — "Ви гляньте на себе — худенька, як янгол!" Дорка засміялася, а коли вона це робила — осміхалося все навкруги: і поле, й дорога, і далекі кучеряві хмарки.
Вони наблизились до підвід, які здалися їм циганським табором. Парубок ввічливо зняв капелюха й привітався до них: "Славайсу!" З цього можна було зрозуміти, що люди — з західних областей України. "Поляк, проше пана?" — запитав старшина Гейбо, навчений по закордонах різних мов. "Який там поляк, пане-товаришу,— русин з Холмщини15, Юрко Цапенюк називаюся..." Разом із парубком Дорка й Павло підійшли ближче до вогнища, де, сиділи купкою пересельці. З'ясувалося, що вони їдуть саме до Веселої Кам'янки, куди їх направили з району. Сафат Мицько, старший з-поміж них, розповів, що їхні люди сторонські, не звикли до степу, їм страшно на степу, як у морі. Коли б найти щось подібне на те, до чого вони звикли. Та одержати землю, почати возз'єднане зі своїм народом життя...
"У нас гарно,— сказала Дорка,— й весело для душі". Пересельці дізналися, що стріли своїх майбутніх сусід, оточили Дорку тісним колом і дивилися їй до рота. Дорка, як досвідчений агітатор, одразу знайшла цікаву для них тему, вибрала з-поміж слухачів дівчину Пазю, свою ровесницю, обняла її ніжно за плечі й, чуючи під рукою, як схвильовано билося Пазине серце, лагідно говорила про майбутніх їхніх односельців, про врожаї й природу, про школу для дітей і розваги для молоді, про колгоспний щирий гурт.
"Ми тільки хочемо жити самі,— сказала соромливо гарненька Пазя, поглянувши на парубка Юрка, з яким її єднало, певно, щось більше, ніж спільні мандри,— наші фамілії не звичні до спілки!" Всі навколо, закивали головами, бо Пазя висловила те, що було обговорено тисячі разів, вирішено й забито в голови. Дорка, мов не чула, розповіла, хто в них голова колгоспу, як їх ворог палив і плюндрував, як їм держава дає можливість стати на ноги, які пісні в них співаються, яка городина родить, як на виставку до Москви перед війною їздили. Пазина мама — Палагна — запитала, чи прядуть на селі, чи ткати навчені? Юркова баба поцікавилась, чи бога хто пам'ятає, і показала Дорці на хрестики, почеплені всім дітям поверх сорочок. "Старий світ заїхав просто в соціалізм!" — мовив на вухо Дорці Павло.
Дорка, як сказано, була досвідчена на такі розмови з людьми. Вона зрозуміла, що треба не гаяти й хвилини, бо з цими пересельцями ще ніхто й не говорив по життьових питаннях. Треба покласти їм у душу зерно, і хай воно проростає, доки доїдуть. Ніколи ще так гаряче не лунала Дорчина мова. Вона не агітувала за колгосп,— ще не прийшов час, нехай самі поживуть і подивляться. Вона обіцяла пересельцям хати й землю, безплатну школу, безплатних лікарів, безплатного агронома, урядові нагороди за чесний труд і всесвітню славу од народу.
Довго потім згадували люди, одірвані од грунту й не прирослі ще до іншого, оцей вибалок, і запах сухого полину, і димок од бур'яну, і цю маленьку чорняву дівчину, таку худеньку й кволу, з гарячими, щирими очима, і її мову— просту, достойну, мудру. Два світогляди зіткнулися тут, при дорозі на полі, і старий селянський індивідуальний,-де одна родина — цілий світ, а дві родини — дві держави, цей світогляд не був одразу розбитий, так не буває, цього ніхто б і не вимагав, та серця пересельської молоді приліпилися до Дорки, ніби під подувом чарівної сили.
"Кому там до нас діло буде? — роздумливо сказав Са-фат, думаючи про своє під Дорчину мову.—-Людина людині1 вовк єсть!" — "Отож-бо й не так,— браво озвався Павло, повернувшись до Сафата, аж медалі брязнули.— Діло до вас, земляче, буде всім!" Після цього Дорка поцілувала Пазю, попрощалася з усіма й швиденько пішла далі, щоб не спізнитися на потяг, а Павло Гейбо залишився за провідника. Він був повний досади, що не попрощався як слід із дівчиною, тільки потис їй руку, а вона вже віддалялася по дорозі, її маленька постать була така непомітна серед широкого світу, що серце лопотало од жалю, й пісня, яку заспівала, йдучи, Дорка, долинула до Павла, мов останній доторк.
Це була незабутня картина, коли пересельці в'їхали до села. Попереду йшов Павло Гейбо, сяючи на сонці медалями, з ним поруч Сафат Мицько, Михайло Цапенюк та Палата Банат — голови родин. Вже встиглося з'ясувати дорогою, а може, то була Павлова дипломатія;—що саме старшина Гейбо визволяв Холмщину од німця й навіть той хутір, де жили оці пересельці. Що старшина пив воду відай чи не біля Мицькової хати, а в Цапенюків лежав поранений Павлів лейтенант. Що Пазя бравенько допомагала в шпиталі й дістала запрошення од найстаршого лікаря йти в медицину. Що всі вони вимріяли собі рідну землю такою милою, аж годі збагнути зором. Що зголосилися виїздити з Польщі першими, а до їхніх хат переїхали мазури 16. Що бояться колгоспу, бо їм Германія й піл-судчики стільки наговорили злого. "Очі маєте,— відповів їм на це Павло,— подивитесь, розум є — розміркуєте, а справа наша добровільна, звання члена колгоспу почесне, точно!"
Коло першої криниці пересельці пили воду, як п'ють знавці дорогоцінний напій: прицмокували, припрошували. Кропили дітям голови, умивалися, напували скотину. Криниця була неглибока, хоч хата стояла на високому місці.
І вниз на долину пов'юнилася вулиця між густими садками. Внизу за левадами срібною ниткою по зеленому оксамиті мріла річечка Кам'янка, село дихало покоєм і тишею, навіть руїни не лізли в очі, бо заросли бур'янами, загородилися вишнями.
І Сафат Мицько, а за ним і всі — впали на коліна і, перехрестившися па схід сонця, поцілували землю, яка віднині годуватиме їх і дітей їхніх, прийме в своє лоно тих, що відходитимуть назавжди. Павло Гейбо одвернувся, йому нагадалося, як з боєм форсував Айдар під Ровеньками і як, вийшовши на правий берег, почув передаване з уст в уста: "Ступили на землю України!" — "Давай далі, земляки,— сказав Гейбо,— паняй просто до сільради..."
До сільради не доїхали, бо на одній підводі упали віжки коням під ноги, то стали, щоб їх розплутати. Посходнлись цікаві з усіх дворів,— де вони тільки й набралися,— покидали ціпами махати, віяти пашню. Позбігались діти. Пересельці інстинктивно стали купкою, мов готуючись захищати себе. Павло Гейбо послав хлопчика по Василя Йвановича, сам підійшов до двору тітки Явдохи, яка поралася на дворі, і сказав їй через пліт кілька слів. Сафат Мицько зняв шапку й низько уклонився на всі сторони, за ним це зробили інші пересельці. Навіть діти, які стояли під возами, тримаючись за полудрабки, й ті невміло поклонилися, бажаючи задобрити чужих людей.
Мицько вважався за гарного промовця у себе на Холмщині, він знав, із чого починати, як вести й чим кінчати, щоб люди послухали. Він не раз, а двічі сидів по криміналах': раз за царя Миколая, коли Холмщина ще була в Росії, вдруге — за Пілсудського. Били його частіше,— як тільки вибори якісь, так і б'ють. Мицько хотів знати, чого панська правда по селах не живе, а хлопська — панам очі їсть. За фашистів стало ще гірше: можна було прощатися з білим світом.
Говорив Мицько статечно, поволі, пересельці потакували головами на його слова. Він розповів про долю всіх тр'ьох родин: своєї, Цапенюка Михайла та Банатової Па-лагни, назвав усіх старих на ймення, підкликав до себе й" показав громаді дітей — школярів, підлітків, парубків — Юрка, Славка й дівчину Пазю. Сафат Мицько просив ласки у громади, що вдираються на їхню землю непрохані, певно, й без них тісно, але вони хліба хазяйського не переїдять, а зароблять. Були господарі з діда-прадіда, їхня холмська земля ще довго журитиметься за ґаздівськими руками. Землю віддали мазурам, а тут мають дістати стільки ж, щоб не було кривди поміж своїми людьми. Коли ж громада вволить їхнє клопотання, то ставлять на село п'ять відер казьонки,— і Сафат Мицько ще раз низько вклонився всім, торкнувши рукою землю.
В цей час тітка Явдоха вийшла зі свого двору, оточена дітьми, несучи перед себе на вишиваному рушнику хлібину з грудкою солі зверху.