Про Настину каторгу в Німеччині з малою дитиною, про Мусія за гітлерівських часів. "Треба поставити людей навколо села,— пошепки сказала Дорка,— бо знову втече від народного гніву, товариші!.." — "Не хвилюйтеся, Дорко,— озвався Василь Іванович,— від народу не так легко втекти! Спитаємо й про Настю... Прошу вас, "Ганно, що ви хотіли сказати про Настину сирітку?" — "Судіть, як хочете,— урочисто вийшла Ганна наперед,—-взяла її за доню й любитиму, нікому в світі не віддам, вигодую,— за сина й мужа, забитих фашистами!" — "Точно,— сказав Іван Середа,— на цей випадок я сам шкодую, що переріс трохи, ніхто в прийми не бере!..". Дівчата засміялися, мов золоті горішки розсипали по клуні, а Павло Гей-бо, Іванів друг, додав, що він цілком приєднується до слів попереднього оратора.
Павло Гейбо розповів людям про солдатські мрії на полі бою, як атакували під Керчю, Ейдткуненом, на Ельбі. Як ускочив він до табору невільників за Ельбою, де вмирали люди, замучені гітлерівською державою. На цім місці розповіді Дорка розхвилювалася, а Павло не звернув уваги й продовжував оповідати, як він побачив у таборі дівчину з наших країв, ос:ь записав її прізвище, може, хто знає з людей, ото буде батькам радість... "Братику,— сказала Дорка,— не шукайте записки, то була я!"
Люди радісно загомоніли, наче вперше роздивилися Павла Гейба, й почали плескати в долоні, аж гай загув. Люди хотіли вірити в такий щасливий збіг обставин, народ великий оптиміст, і все збувається по його слову. Ось так побачилися вдруге Дорка й Павло, котрі знайшли одне одного на кордоні Тюрінгії й Саксонії, загубили, не зрозумівши долі, що їх зіткнула, й знову стрілися. Дорка глянула на Павла, той глянув на дівчину й побачив, що це за нею сходив тисячі кілометрів і ніде не стрів,— бач, яка худенька, маленька, тільки очі на пів-обличчя — карі, гарні, чисті. А Дорці здалося, наче все спала й ось прокинулась,— так повно б'ється серце, стільки пісень попливло в уяві — одна краща од другої...
Карпо Цар зайшов не сам, а з товаришем Полупенком, який за німців прожив більше року у Веселій Камянці, годуючись із ласки добрих людей. Коли німці втекли, Полу-пенко об'явив, що він важливий працівник і одбував тут підпілля, за що йому вийде велика нагорода. Він зайшов за Карпом до клуні — опецькуватий, прибраний, чимось на-пахчений,— недбало поздоровкався до людей, рухом руки одсунув з колоди двох дівчат і мовчки сів сам. "Так от товариші-громадяни,— заговорив Карпо,— всім нам відомий борець за краще життя — товариш Полупенко. В той час, як дехто піддався на німецьку вудочку, він непохитно провадив на селі лінію, закликав людей, організовував партизанський рух. Про це я йому з вашої одноголосної згоди засвідчую довідку, щоб товаришу Полупенкові поновили партійного квитка, хай він і далі зостається окрасою нашого району на посту відповідального працівника!.."
Проте збори не промовчали, як розраховував Карпо,—наче всіх ґедзь укусив. На голову Полупенка посипались такі дотепи, запитання й прості глузи, що він не витримав і замахав на людей кулаком. "Не треба кулаків,— спокійно мовив Василь Іванович,— давайте розберемось потихеньку, що ви робили й чого люди сердяться..." Тут Карпо поліз в амбіцію, вийшов на місце голови й давай лаятись уздовж і впоперек.
Товариш Полупенко засмілів теж і з свого боку став загрожувати карами всім неслухняним, що не знають свого місця, а лізуть, як свині. Люди одразу гомоніли ображено, а потім і замовкли, поглядаючи на Василя Йвановича. Демобілізовані оглядалися на всі боки, наче потрапили під кинджальний вогонь, Василь Іванович нікого не спиняв, не стукав кулаком по столі й не кричав, як вимагала його душа,— він витяг книжечку й став записувати. На Карпа це подіяло, як холодна вода,— замовк, оглянувся на Полупенка за порадою. Той махнув рукою,— мовляв, не бійся,— але продовжувати їм Василь Іванович не дозволив. Сказав,-ши, що Карпо даватиме пояснення в районі, де йому накажуть зібрати колгоспників і вибачатися перед усіма, полковник знову поцікавився у Полупенка, що той робив на селі, як опинився, з ким був пов'язаний?
Тоді підвівся з місця бригадир Семен Бойко, колишній командир партизанського загону. Бойко доповів ситуацію за німців, щоразу звертався до людей за потвердженням, і збори в один голос підтримували його. Товариша Полупенка було переправлено в підпілля на цю місцевість. Коли траплялися небезпечні дні — каральні групи заходили, т$-тенкопфи и, есеси,— Полупенко вибирався з села на діср в курінь і вимагав носити туди їжу. Коли хто одмрв-лявся — загрожував зголоситися німцям як місцевий партизан, нехай тоді все село палять. Навіть староста нащо вже собака був, а й той боявся. "Я не раз пропонував пристати до нас, але товариш Полупенко відповідав, що він мусить берегти себе для миру, а з нами може загинути..."
"Ну, справа ясна,—сказав Василь Іванович,— нащо було стільки розмов?.." — "Безумовно,— радо, погодився
Полупенко, який відчув у голосі полковника нотки співчуття,— це така проста й зрозуміла річ, я не мав права ризикувати життям, як звичайний партизан, я думав про післявоєнну роботу, це був героїзм — не загинути в ті часи!" — "Ви мене не зрозуміли,— відповів Василь Іванович під загальний регіт аудиторії,— не варто було ховатися, щоб зберегти себе для народу. Якраз навпаки: той, хто не ховався, а боровся з окупантами, має цінність для партії!"
Карпо вискочив із клуні так швидко, наче його "транвай" знову зібрався од нього тікати. Товариш. Полупенко не став сперечатись, прошепотів — "ну, ми з вами в іншому місці поговоримо" — й, важко дихаючи, червоний і мокрий, кинувся з воріт клуні, як плавець на далеку відстань. їх обох супроводжував голосний сміх, вигуки, й люди зрозуміли, що в них на селі почалися нові часи, тільки треба з усіх сил триматися цього Василя Йваиовича, робити з рання до вечора, бо в нього людське нічого не пропаде, колгоспне ні до чиїх рук не примерзне, і вже голос партії буде не тільки в районі, а й у них — у розваленому, погорілому колгоспі. "Да,— сказав дядько Сашко своїм солдатам,— я-люблю таких людей". Він не встиг роз'яснити, кого саме любить, як повз нього пройшов Василь Іванович, і само собою трапилося, що молодший сержант Сашко Вовкотруб та його товариші проводжали полковника до самісінької комори на колгоспному подвір'ї, де тимчасово він мешкав. Дорогою полковник мовчав, а солдати йшли позаду й час від часу прикро зітхали. .
XXII
На дні її спогадів лежало дитинство. Рано-рано зайшла в густий холодок під соняшники. Високо над головою цвіли жовтогарячі вінки, пахли терпким смолистим духом,— вона, прийшла подивитися, як соняшники повертатимуть голови за сонцем.. Стовбури шершаві, аж колючі, листя спідсподу в жилках і ще шорсткіше од гарбузового. Це десь Ганна шукатиме, бо вона їй за няньку. "Даринко-о,— гукатиме сестра,— йди, я тобі грушок напекла!" Сьогодні встала до сонця. Важко було просипатися, але вона викотилась по Ганнусиній руці, трохи перечекала, відповзла до дверей і виглянула, чи ніхто її не перейме. "Ти така хитрюга,— казав їй тато,— тобі, мабуть, не п'ять років, а цілих п'ятсот!" Сьогодні до того ж і тато приїдуть із колії,— так у них ще називали залізницю. Тато працює на станції й часто приїздить додому. Соняшники зовсім не ворушаться й нікуди не повертають голів. Сонця ще немає, а он там воно має сходити, на тім згористім белебні, під яким пливе по річці пара. Земля ще холодна, вогка від роси. Прогорнула суху ямку, підстелила сорочечку, вмостилася, обхопивши ноги руками, обіпершись підборіддям на коліна, щоб не проґавити сходу сонця й примітити, як до нього повернуть голови соняхи. Тоді знатиме, що довіку прив'яже до себе щастя: де ж пак, бачила таку таємницю!
Вже иґ сонце зійшло, соняшники повернули до тезка голови, вже й на гарбузинні розгорнулися жовті п'ятикутні зорі, вже й кицька знайшла дівчинку, замурчала, вмощуючись коло неї дрімати, а Дариика все спала. їй снилося сонце, що підійшло й гладить гарячою рукою по голівці, соняхи метляють тими головами, мов решетами, й щастя, схоже иа зелену ящірку, виповзло їй на рукав та й каже: "Дівчинко, дівчинко, не прив'язуй мене, я тобі в пригоді стану!" — "Добре,— одповідає Даринка,— я думала — щастя, як квітка, а воно на ящірку скидається, бігай собі, ящірко, й не журись, тільки щоб тебе ніхто не спіймав!" — "Я тобі приречена,— каже щастя,— ах ти ж, погана ти дівко, хіба ,можна так ховатися, до хати, заволоко, ось чекай-но, тато тобі дадуть!" Даринка розплющила очі й побачила над собою Ганну, яка ніяк не могла її добудитися,— "стривай, стривай, заволоко, що тобі тато скажуть!" Але тато тільки сміялися й високо підкидали Даринку, а їй серце заходилося од тої височини.
Так, Даринка була щаслива. Вона належала до тих людей, яким усе збувається. Варто було чого побажати, як уже й падає з неба, тільки простягай руку й лови. Часом ставало нудно, бо щастя не повинно легко йти до рук, як приручене, але тоді Даринка уявляла, що бажає чогось нездійсненного, й рівноважила свої почуття. Може, те щастя деінде по світах не так годило б їй, та на селі коло матінки все робилося по Даринчиному киву. "Щаслива ти, Даринко",— казали дівчатка. "Так, я щаслива, подружки",— обзивалася Дарина. "І в кого ти вдалася?" — жартома запитував тато. "А в одного гарного козака",— одказувала доня, навчена матіркою. "Ну,"будеш хлопцям голови сушити",— зітхав тато. "Буду, батечку",— радо згоджувалась Даринка, якій світ ввижався немов одне велике весілля, де музики весело тнуть, де танці кружелять, де хлопці гарячими очима заглядають у душу.
Спочатку всі думали, що переросте свою красу, з янголятка зробиться цибатою Даркою або неоковирною, веснянкуватою Дашкою. Коли ж ні: як було волоссячко мов льон,— стало як шовк; як було личко біле, стало ще біліше; як були руки маненькі, ніжки зграбні, а хода мила,— зробилось усе з літами ще миліше. Когось іншого вже прозвали б ледащицею, немною, немоторою за те, що не любила працювати, а Даринці аж личило: роботу кожне впорає, а от глянути так, посміхнутися, очима заграти, гарненько промовчати,— хай хто спробує!
"Дурненька росте в нас доня",— казала часом мама, сидячи коло тата й гладячи йому кучері.