На день причаювалась у ямці на полі чи під листям у лісі,— не наштовхнувшися, не можна було знайти. Йшла на схід ночами, коли німці спали, не могла ніяк виплутатися з густо заселеного району, де одне селище доходило до сусіднього, а сусіднє до дальшого без перерви. Коли Дорку врешті спіймали — її не били, тільки одягли на руки нікельовані кайдани й відпровадили на підземний завод.
Аж ось коли треба було забути про втечу. Завод стояв на околиці маленького міста на межі Саксонії й Тюрінгії10, в тій мальовничій місцевості, з якої так милуються туристи. На дні глибокої й петлястої долини між стрімкими, зарослими лісом, горами текла річка з однієї запруди до іншої, над річкою лисніла чорна асфальтова дорога, а на річку й дорогу понанизувались маленькі міста, тихі й незаймані. В центрі міста стояла ратуша, над містом стримів кам'яний бург, чорний од часу. Вузенькі вулички, закоснілі в середньовіччі,— мешканці їхні видавалися ідеалом охайної та ввічливої людської породи: тихі, сентиментальні. А край міста, осторонь од дороги, під самою горою, п'явся високий дерев'яний паркан, камуфльований під навколишню місцевість. За тим парканом стояли на голій притоптаній землі густі лави фанерних бараків і йшли рейки до середини гори. Там провадилася експлуатація людини, в порівнянні з якою праця на галерах, на каторзі видавалася забавкою. Наглядачі з гумовими бичами в руках гнали вільних людей, заарканених новітньою ордою на цивілізованих землях Європи, по дорозі смерті, через тортури голоду й рабської праці. А увечері, помившись під табірним душем, наглядач їхав на велосипеді до тихого родинного притулку в місті, обіймав тістувату фрау, цілував цибатого нащадка й говорив розчулено: "Просто жах, як мруть оті дикуни!"
Дорку привезено вночі,— отже, ні міста, ні природи не бачила. Бараки, паркан, колючий дріт, замаскована дірка до гори, де вагонетки розвозили рабів по цехах підземного заводу. Наглядачка з палицею. Канцелярія табору, де дівчинці одімкнули й зняли з рук кайдани. Лікарська кімната, де нататуювали на руку номер. Триярусні ліжка, на кожному в дерев'яному ящику з гнилою соломою лежала невільниця, Дорка сіла на ліжко. Перше, що подумала,— як звідси буде тікати. Перед нею яскравим видивом пролинула її країна, Київ, Весела Кам'янка. Не втрачати надії, ні за яких обставин не втрачати надії! Раб — не той, кого схоплено в неволю, а той, хто втратив надію, не бореться. Так її вчили в підпіллі, це стало життьовим законом. Гаразд, вона все почне спочатку. Шкода, що з мовою буде важко. Вона діятиме од імені підпільного комітету табору, назвім його скорочено "В. К". Для всіх це будуть таємничі літери, а вона знатиме, що це не що інше, як "Весела Кам'янка", її село. "Обережно, Дорко,— сказала сама до себе,— роби все з толком, а головне — не помилися в людях!" І, вмостившися калачиком, заснула, — їй здалося, рівно на хвилину, доки в досвітній млі не вигнали всіх на ранкову повірку.
Ого, це був чималий завод! Колони жінок, лави чоловіків за дротяною огорожею, озброєні наглядачки й наглядачі, вівчарки купкою в одному кутку — скавучать, підгавкують. Партизанська практика допомогла Дорці підрахувати: невільників було тисяч до п'яти. Із якого завдання треба виходити? Що передати людям од таємничої "В. К."?
Для початку Дорка взяла під нагляд жінок свого барака. Серед цих було багато молодих, а чимало й літніх, на всіх однаково лежало клеймо праці й голоду, виснаження й відсутності сонця. Вони поглядали на Дорку й думали: яке нещасне дівча вкинуто до їхнього пекла, їй же на вигляд не більше п'ятнадцяти. Хіба вони одразу збагнули, з ким мають справу? Дорка спинила увагу на сивій літній жінці років на сорок (хоч тій не було й тридцяти!), на ім'я Мілена, з Югославії родом. Вночі в бараці Дорка знайшла народу з нею поговорити,— тим більше, що й мову одна однрї вони розуміли. Мілена почула од дівчинки, що по німецьких таборах .існують підпільні організації, ними керує "В. К.", а вона, Дорка, надіслана для зв'язку, щоб усім діяти разом. "Хто ж тебе послав, дитино моя? — запитала Мілена, яка жахалася од припущення, що отаке маля прибуло до них за провокатора.— Немає в нас нікого, дурно тебе послано!" — "Що ж, тітко Мілена,— сказала Дорка,— ми почнемо роботу хоч би й з нічого..."
Небезпека полягала в тому, що табірна змова справді існувала, і Мілена, югославська партизанка, посідала в ній не останнє місце. Вже двічі до них підсилали німкень з Ельзасу, але обидва рази провокаторки, які показували себе француженками, не змогли гру довести до кінця,— їх розшифровували, вони непомітно зникали. На цей раз справа була складніша, — невже ця мала слов'янка пішла на службу до катів? Мілена порадилася з Марі, яка працювала в лабораторії медицинського барака й була глибоко законспірованою натхненницею цілої змови. "Перевір її,— сказала Марі,— і коли зостанеться хоч маленька крихта підозри, треба діяти рішуче!" — "У неї чиста душа,— одповіла Мілена, вже закохана в Дорку,— я думаю, це — дитяча романтика".— "Яка може багатьом коштувати голови!" — суворо перебила її Марі.
Дорка з честю вийшла з перевірки й щиро призналася потім, що організації "В. К." не існує, а то вона сама хотіла заснувати підпілля в таборі і назвала себе посланцем, бо інакше б її не послухали. Нещасливий збіг обставин кинув Дорку в пазури табірної адміністрації, яка щось відбувала, хоч і не мала певних даних. Дорку було взято на допит, і Мілена з Марі та інші підпільники стали чекати арештів. Але ні вони, ні адміністрація й гадки не мали, з якого роду-племені походила дівчинка, яка незламна мужність закладена була в її істоті,—Дорка не вимовила зайвого слова.
Коли її принесли після допиту до барака й кинули на койку, вона помітила Мілєну, попросила нахилитися до уст і сказала з притиском: "Все гаразд..." Повстання таки відбулося, але без Дорки, бо лежала нерухома, часом гублячи свідомість. Декому пощастило вибратись на волю, хоч висадити завод не пощастило. Мілена й Марі — обидві — благополучно прибули до своїх домівок і, як дорогоцінний скарб, донесли пам'ять про дівчинку з Радянського Союзу, яку спіткала смерть на славному шляху. Та Дорка не схотіла вмирати в неволі, дочекалася того часу, коли до її барака забіг живий червоноармієць. Вона так трималася, а тут раптом загубила голос, і дивно, як міг червоноармієць почути її тихе слово: "Братику!"
XIX
Довго ніхто ні про що не починав. Збиралися поволі. Василь Іванович першим чином придивлявся до своєї колгоспної гвардії— до членів партії. На них ляже основне навантаження. Як завжди в своєму житті, починаючи нове діло, плануючи операцію, бій, навчання, полковник зважував, як розставлено членів партії, як вони взаємодіють, як об'єднують і ведуть колектив. І щоб до них тяжіли передові люди, "в перспективі — теж партійці, достойне поповнення більшовицьких лав. "Скільки нас тут?" — запитав себе полковник, придивляючись до зборів.
Ну, перший — він сам, Василь Коваленко, гвардії полковник у відставці, член партії з 20-го року. Двоє людей з колишньої його дивізії — рядовий Іван Середа та старшина Павло Гейбо. Трохи, може, гарячі, з військовою категоричністю, але не біда,— він-бо й сам мусить перебудовуватися на мирний лад. Повезуть, що на них не поклади! Бригадир Семен Бойко — четвертий партієць. Колишній боєць, комісар, а згодом — командир партизанського загону "За Батьківщину". Цей буде його, полковникова, права рука. Такому дивишся в вічі, й тебе охоплює спокій і певність, радість і приязнь. Бойко не відступить, на Семена звіряйся, як на самого себе. Ще хто члени партії? Ага, он Горпина — дружина Семенова. Хороша пара, розумна й роботяща, вона нам жінок організує. А Ганна ж була, здається, кандидатом перед війною? Треба розібратися. й відновити. Удвох з Горпиною вони гори перекинуть... Сержант Вовкотруб — кандидат партії. Василь Іванович послав про нього запит до частини — дядько Сашко не мав на руках квитка. Працюватиме. Трохи підправимо, допоможемо, додамо культури. Здається, не всі. З Павловим ото підраховували — неначе ще хтось був, восьмий. Правильно, буде й восьмий — повертається з армії Семен Тарасович, вчитель. Добрий початок. Мені щастить... ,
Колишній голова колгоспу й тимчасовий голова сільради Карно Цар з'явився трохи напідпитку, коли вже зійшлося повно. Федора Найденко, вона ж Дорка, переступила через перелаз, підійшла до клуні, важко дихаючи, мовчки сіла на землю. За тіткою Веклою послано Уласа з вимогою негайно їй з'явитися. Прийшов глухий коваль — дід Сербиченко Черідка дівчаток протислася в двері клуні,— для сміливості вони ходили разом, гуртом співали, хоч були й по різних ланках. І коли вже зовсім збиралися починати,— ускочила, захекавшись, сьогоднішня молода — Параска, тягнучи за рукав молодого. "Ні, так воно не буде,— кричала Параска,— нехай нас люди розсудять!"
Люди засміялися, бо це вперше на селі траплялося, щоб молода гайнувала ніч. Дівчатка засоромились, але од кор-тіння не могли спокійно встояти на місці,— оце новина! "Що маєте сказати, Параско? — запитав Василь Іванович.— Не соромтеся, коли вже прийшли, давайте".— "Чого б я мала соромитися,— не полізла за словом у калитку молода,— це нехай він перед вами кліпає!" Як не дивно, але справа була цілком не інтимна. Чорт ухопив молодого за язика й підштовхнув сказати, що від завтрашнього дня він забирає Параску з ланки, годі їй працювати, він сам настачить хату трудоднями!
Бачили б люди, як скипіла Параска! її не можна було втримати. Грицько переконався, що за час війни не лише він убився, як то кажуть у колодочки, а й Параска не марнувала часу, змінилася до невпізнання. Грицько наче вперше глянув на свою молоду,— це ти, Парасю, чи, може, це інша мене чекала через цілу війну, інша писала листи, які пекли душу солодким щастям?
Параска пашіла вогнем і непримиренністю і була така гарна, як писана,— щічки рум'яні, очі чортячі, чого тільки тому Грицькові ремствувати,— йшли б собі додому пеські молодята! Так Василь Іванович і порадив: "йдіть додому, та не баріться, бо ночі тепер куці, а на ранок, Параско, наверніть його на свою віру!" ;
Карпо Цар за тверезого стану знав, що йому треба помовкувати перед Василем Івановичем, але, ставши головою сільради, він рідко коли бував тверезий.