Коли вони наблизилися до поля, то зупинилися, вражені справжнім дивом: Левко з синами загинули і не встигли зібрати пшеницю та жито, тому зерно осипалося та проросло наступного року, те ж саме сталося і через рік. Тому перед подружжям розляглося житнє та пшеничне густе-прегусте поле, на якому майже не було бур'янів. Це було справжнє диво і, здавалося, сам Господьвлаштував такий подарунок втікачам. Залишалося лише чекати дозрівання зерна та багатих жнив.
Коли хата для Миколи та його сім'ї була готова, зраділе сімейство в'їхало у новий дім. Лише гірко було від того, що хату неможливо було освятити, але Іван заспокоїв, що якось привезе попа з найближчого села, а найближче село було за тридцять верст. Тому внесли образи та прилаштували на покуті, перехрестилися, помолилися та почали заносити скрині та речі. За цей час побратими з Лавріном змайстрували столи та лави, тому було за що сісти та наставити наїдки та питво, щоб відзначити новосілля. Нарешті втікачі відчули свободу не тільки зовнішню, але й свободу у серці, бо не було навкруг ні пана, ні наглядача, а були лише вони самі на весь степ, вільні і радісні. Тому пісня одразу народилася у серцях і вони затягнули у п'ять голосів:
А в тому саду,
Чисто метено,
Ще й хрещатим барвіночком,
Дрібно плетено.
А в тому саду
Ніхто не бував,
Лиш молодий Андрієчко
Коня попасав.
Коня попасав,
Дрібний лист писав —
Все до теї Наталочки,
Що вірно кохав.
— Ой ти, Наталю,
Горда та пишна,
Я до тебе листи писав,
А ти не прийшла!
— А ти, Андрійку,
Не великий пан,
Сідлай коня вороного
Та й приїжджай сам!
Ці прості слова про кохання ніби відродили у серцях перші почуття, тому Іван з Оксаною та Микола з Оленкою співали так, наче на першому побаченні, з неприхованим хвилюванням. Лаврін підспівував, згадуючи щось своє, і сльози текли по зморшкуватому обличчю. Діти, що трохи пхинькали, засинаючи, раптом затихли і тільки блищали оченятами, прислухаючись до рідних голосів.
За місяць була готова і друга хата на місці старої, Зінькової, яку розламали, взявши ще добрі колоди, а інші порубавши на дрова. Хоча роботи було багато, та подружжя знаходили час для відпочинку, для пісень і вечірніх посиденьок за столом. Найбільше були раді жінки, бо рай, та й годі! Чоловіки завжди поруч, ні пана, ні урядника, ні податку. Все навкруг було своє. А на Україні, що була підвладна польському королеві, а здебільшого — панам, окрім звичайної панщини, яку довільно встановлювали власники, хлопи були обтяжені безліччю різних дрібних поборів. Кожен вулик був оподаткований — платили очкове; за вола платив селянинрогове; за право ловити рибу — ставщину; за право пасти худобу — спасне; за помол борошна — сухомельщину і ще багато чого. Селянин був ніби зв'язаний з усіх боків, пани дерли з нього не тільки зайве, але й забирали найбільш необхідне — те, без чого селянську родину чекала голодна смерть.
Так минув рік, за який побратими ще більше розгосподарювалися, а багата земля відплачувала за працю нечуваними врожаями, звірини та птаства було стільки, що ледве не самі у казан стрибали. Так можна було й розлінитися та забути про козацькі справи, але Іван не давав ні собі, ні Миколі спокою, постійновлаштовував поєдинки та змушував Миколу вправлятися зі зброєю та без неї. Той охоче на це пристав і тільки миготіли шаблі у двобої, а стривожені жінки перезиралися, ховаючи в очах страх і муку та чекаючи того дня, коли чоловіки зберуться та скажуть: "Поїдемо на Січ!".
Але раптом їхній спокій був порушений, та хоч і не кликаним, але дорогим гостем. Якогось дня завалували собаки, кинувшись до високого тину. Іван з Миколоювискочили з рушницями та пістолями, виглядаючи, хто б це міг бути. Але раптом з-за тину почувся голос Петка:
— Ось так побратима зустрічаєте? Дивіться, не стрельніть випадково!
Побратими опустили рушниці, радо загомоніли та, перебиваючи один одного, кинулися до замкнутої хвіртки з воротами. Коли відчинили хвіртку, то побачили Петка з Христиною на возі, що був запряжений білим конем. На возі були складені скрині, лантухи зі збіжжям та інші речі. З усього було видно, що молоді не в гості приїхали, а назавжди.
Коли Петка з Христиною зустріли, як годиться, та розмістили, то почали розпитувати про все. Вони розповіли, що минулого року Петко приїжджав до Миколи у Чигирин, але його не застав. Катерина розповіла йому про все, що трапилось, і куди Іван з Миколою поїхав. Спершу Петко засмутився, але потім,ніби щось вирішив, струсонув головою і сказав:
— А ми з Христиною також туди поїдемо! Он на мене вже урядник косо дивиться, все намагається до панщини змусити. А як буде змушувати, то я ж не змовчу!
Ховатися від дозорців уже й справді було небезпечно, хоча кілька разів Петко з тестем були мобілізовані на відбудову замкового валу, де кілька днів від темна до темна копали глинисту землю та тягали її у кошиках, трамбуючи підніжжя Замкової гори. Але урядник не відставав та все допитувався, що за один цей зять, чи нез козаків бува?
Тому настав день, коли у Черкасах був ярмарок, а коли закінчився, то вервечки возів потягнулися до виїзду з міста. Тут таки і Петко з Христиною прилаштувалися зі своїм возом до них, та виїхали безперешкодно, ніхто навіть і не спитав — хто та куди.
Петко не пам'ятав достеменно прикмет, які вказували на поворот до улоговини у степу, тому досить довго блукав серед трави, доки не натрапив на ледь помітний шлях, навіть не шлях, а пригнуту траву. Коли ж побачив знайомі верхівки дерев, що видавалися кущами, то зрадів неймовірно та пустив коня риссю, щоб якнайшвидше дістатися до місця та побачити рідних і дорогих людей.
Немає потреби говорити, що згодом побудували хату і Петкові, тому замість невеликого зимівника на дні улоговини розрісся справжній хутір, ба, навіть не хутір,а маленьке село, де щасливо жили близькі люди. Але вони сумували за Юрком, Івановим братом, та Грицьком Баламбурою, що перебували десь на Січі, але де — побратими не знали, бо Базавлук ляхи розгромили, Хортиця і Томаківка були занедбані, лише на Микитиному Розі була невелика козацька залога, дозволена владою Речі Посполитої для захисту південник кордонів. Проте потайки від поляків і Хортицю, і Базавлук, і Томаківку потихеньку заселяли і відроджували запорожці, що з усіх терен Правобережної та Лівобережної України збиралися на цих покинутих фортецях та відновлювали козацьке життя.
Базавлук
— А щоб вам, бісові діти! Сто чортів вам у печінку, харцизи! — лаявся Грицько Баламбура, розтягаючи п'яних запорожців, що билися поки що навкулачки, але вже деякі гарячі голови хапалися за шаблі, що могло привести до різанини серед козаків. До нього приєднався і Юрко, який стусанами розкидував забіяк, та так, що вони летіли на землю, перекидаючись у повітрі. За хвилину бійку вдалося припинити.
— І не соромно вам битися, вражі сини?! Що, роботи немає? Он вже опухли від неробства та пияцтва! — соромив забіяк Баламбура, що був ніби старшим серед тих запорожців, що зібралися на Базавлуку і потихеньку відбудовували зруйновані вали та курені.
— І де ви горілку взяли, кляті п'яниці?!
Запорожці мовчали, злісно блискаючи очима один на одного.
— Е-е-е, лихо, а не лицарі! — плюнув Грицько та пішов геть, прикликавши за собою Юрка, що до цього часу вже мав козацьке прізвисько — Турчин, на згадку про його яничарське минуле. Хоча це прізвисько було Юркові не до вподоби, але запорожці як назвуть — то вже довіку. Тому козак звик до свого нового імені і миттю відгукувався на нього. Проте Баламбура звично називав його Юрком і за те юнак був йому вдячний.
На початку літа 1643 року, коли на Базавлуку зібралося понад дві сотні запорожців і вони вибрали собі отаманом Грицька Баламбуру, він наказав відбудовувати фортецю і лагодити човни, які до часу були заховані в очереті. Але деякі козаки, що за час блукання містами і селами встигли відвикнути від військової дисципліни, байдикували та пиячили, дістаючи горілку у меткого жида Лейби, що збував її козакам. Вони тільки розхолоджували решту запорожців, які вже дивилися на них і також починали ухилятися від роботи. Грицько вже був ладен покарати якогось злісного пияка, бешкетника та ледаря на смерть, але зволікав, остерігаючись заколоту серед козаків. Окрім Юрка, йому ніхто не допомагав запроваджувати козацький устрій серед запорожців, хоча сам Грицько мав неабиякий авторитет, особливо після випадку, коли йому довелося розбороняти шістьох запорожців, які вже повитягували шаблі і були готові порубати один одного. Він прослизнув між готовими до бою козаками, потім зненацька ті почали падати, хто як, та перекидатися, гепнувшись об землю. Це Баламбура, скориставшись своїм неабияким вмінням, розправився з шістьма озброєними козаками, поваливши усіх додолу та забравши зброю. Тоді всі, хто бачив це видовище, закричали від захвату, тоді ж і вибрали його старшим, як він сам казав, на його голову.
— Варто хоча б похід якийсь влаштувати! — жалівся Грицько Юркові. — Бо переб'ють чортові сини один одного!
Минуло менш як тиждень, як на Базавлук донеслися чутки, що татари під проводом перекопського мурзи Тугай-бея знову шарпають міста і села, що їх сила-силенна, що грабують, палять, вбивають і полонять людей посполитих, а поляки нічого вдіяти не можуть, так само як і реєстрові козаки, бо їх залишилось лише 6000 розпорошених по місцевих гарнізонах. Україна знову застогнала, скривавлена татарською руїною, запорожці ж не могли тепер боронити й заступити її, бо не мали ні гармат, ні коней достатньо, ні пороху, ні чайок.
Грицько негайно скликав охочих і звернувся до них з палким словом, щоб, хоч і невеликим загоном, але дати відсіч людоловам та врятувати душі християнські. Близько ста сорока запорожців одразу ж пристали на цю пропозицію, піднесено гукаючи "Слава!", бо бажали скорішої битви з татарвою, хоч і малими силами. Це їх не лякало, бо козаки звичні до перемог над ворогом, який має кількісну перевагу.
Кілька днів готувалися до походу, збирали мало не по дрібці звідусюди і запасалися порохом та набоями, гострили шаблі та списи, майстрували стріли і підковували коней, яких ловили у степу та об'їжджали. Запорожців було не впізнати: жарти, веселощі та пісні вирували над морем козацьких голів, що зосереджено нахилилися над роботою.