Тільки коня візьми, бо треба швиденько, на біганину пішки часу немає.
Микола швидко зібрався, запряг коня і за десять хвилин вони з Іваном вже міцно обіймалися, стримуючи бурхливу радість від зустрічі, щоб не видатися Оксані надто чулими: козаки ж, не жінки. Іван відсторонив від себе Миколу та обдивився його.
— Видно, видно, що гречкосійство йде на користь живота, а не на користь козацької вдачі. Ще рік — і ти будеш на кабана схожий, а не на лицаря, — по-доброму дорікнув Іван побратиму.
— Так отож! Тому козак і гладкий, що наївся, заснув і немає гадки! — весело відповів Микола. — Оленка так смачно готує, що не можеш їсти, а хочеш!
— Твоя Оленка у моєї Оксани вчилася! — заступився за дружину Іван, а Оксана, тепло посміхнувшись, почала мирити їх.
— Та годі вам, хвальки, у доброго козака і дружина добра! А ви ж справжні козаки, чи не так?
— Та де там вже! — посмутнів Микола, присівши на воза, що був завалений речами та збіжжям. — Он Іван, я чув від Лавріна, таки гарно повоював з татарами. А ми тут нудьгуємо без діла. То добре, що татари Чигирин обминули, бо тут залога сильна та гармат багато. Але ж так скоро на печі залежимось з жінками, а ти ж знаєш: хто любить піч, тому ворог Січ.
— Так чи не за мирне життя ви воювали? Чому ж ви його цураєтесь? — спитала Оксана, холонучи душею у передчутті нової розлуки, бо бачила, яким запальним знову став Іван після перемоги над татарами. Козак наче змужнів, очі заблищали, думки блукали десь у споминах битв. Здавалося, так би й поїхав зараз на Січ, гейкнувши та давши остроги коневі. "Поїхав би, якби не сім'я", — думав й Іван, розуміючи: хай там що — а він нікуди не поїде доти, доки його дружина та діточки не будуть у безпеці.
Козаки задумались про своє, потім Іван струсонув головою та взяв Миколу за руку.
— Поїдемо ми, брате! Ти знаєш, де ми будемо, у зимівнику. Якщо нагода трапиться, приїжджай у гості. Може, ще повоюємо…
Побратими попрощалися і Микола, хльоснувши батогом у повітрі, зірвав з місця коня та зник у лісі. Іван обійняв Оксану, яка зіщулилася під його руками, та промовив:
— Не бійся, Оксанко, нікуди я не поїду від вас. Принаймні, найближчим часом…
Іван з Лавріном сіли на вози, до яких були прив'язані коні та плямиста корова, та рушили у вечорові сутінки, щоб за ніч дістатися старим чумацьким шляхом до лісу у яру, де чекає на них невідомість. Там, у Дикому полі, де не зустріти ні друга, ні ворога, де тільки царює птаство і звірячий світ, там вони заховаються до часу.
Микола вже під'їжджав до перших хат на околиці Чигирина, коли раптом дорогу йому заступили троє верхових зі смолоскипами. В одному з них Микола упізнав місцевого дозорця, двоє ж були гайдуками.
— Хто такий?! Чому тут в такий час і звідкіля їдеш? — крикнув дозорець.
Микола потягнувся було за шаблею, але згадав, що на зустріч поїхав без зброї, яка була захована в хаті. Він до цього часу жив як міщанин, тому зброї йому не можна було мати під страхом смерті. Верхові сприйняли цей рух як спробу вийняти зброю, тому гайдуки кинулися на нього з оголеними шаблями, а він навіть щось сказати до ладу не зміг. Спритно ухилившись, Микола перехопив шаблю в одного гайдука та вдарив нею іншого. Той мішком гепнув об землю, а Микола тим часом напав на дозорця та проштрикнув йому черево наскрізь, залишаючи шаблю в животі, і, натомість, витягаючи його досить дорогу карабелю. Дозорець злякано дивився на кров, що полилася з рани, і, знепритомнівши, зсунувся з коня на потолочену траву.
Все сталося так швидко, що гайдук, який залишився живий, отетерів і дивився на повалені тіла. Але, коли Микола рушив до нього з карабелею в руках, гайдук дав остроги коневі і стрімголов помчав до річки.
— От, дідько! — спересердя вилаявся Микола та кинувся за ним. Він розумів, що гайдука залишати живим не можна, бо тоді доведеться також тікати із сім'єю слідом за Іваном. Але козак не встиг за гайдуком, який кинувся у річку разом з конем. Миколі не було видно, куди він подівся, бо стало вже зовсім темно і чутно було тільки, як хропів кінь, перепливаючи річку.
Микола, виглядаючи гайдука, проїхав уздовж грузького берега, що заріс вербами, але все марно. Тому, вперіщивши спересердя батогом коневі по спині та змусивши його стати на дибки, помчав додому.
"Господи, — думав він гарячково, — певно, це воля твоя! Бо не буває так раптом, щоб і Іван приїхав, і мене так доля підманула. Тепер залишається тільки разом з Іваном тієї долі шукати!".
Вихором залетів козак у двір, злякавши собак, які завалували з підвиванням, зіскочив з коня та забіг у хату. Оленка злякано подивилася на нього, прикривши рукою рота та затуляючи собою діточок, що спали на лежаку біля печі.
— Біда, Оленко! Збирайся негайно, треба тікати з міста!
— То що таке трапилось?! — припала Оленка до Миколи, торсаючи його за сорочку, потім, помітивши кров на ній, з жахом відступила.
— Ти… поранений? Чи вбив когось?!
— Так трапилось, люба! Ти збирайся швидше, я розповім…
Доки Оленка збиралася, схлипуючи, Микола коротко розповів їй про пригоду та почав втішати тим, що вони не пропадуть, а поселяться разом з Іваном у зимівнику. Казав, що доля сама так влаштувала, бо таких збігів у житті не буває…
Оленка, слухаючи, рвучко кидала в клумаки речі та лаяла подумки Івана, що так невчасно з'явився і занапастив їхнє спокійне життя. Вона не могла стримати сліз, які двома струмочками котилися по щоках та падали на груди. Але заклопотаний Микола не помічав стану дружини, бігав по хаті, збираючи речі, потім вискочив надвір готувати підводу.
Запрягаючи коня до воза, Микола подумав, що худобу брати із собою не можна, бо вона сповільнить рух, тому побіг до Катерини та розповів про все, прохаючи її забрати корову, курей та свиней до себе або приглянути за ними, маючи за свою власність, бо дороги назад для Миколи уже не було.
— А що трапилось? — випитувала Микитьончиха, на що Микола коротко відповів:
— Почуєте…
Іван їхав на возі, тримаючи повід в одній руці, а другою обіймаючи за плечі Оксану, що притиснулася до нього. За ними у сіні спали діти, а далі горою нагромаджувалися речі та збіжжя. За возом підтюпцем бігла прив'язана корова, а поруч з нею — запасний кінь, що косив на рогату сусідку карим оком і час від часу сахався, хропучи. За ними їхав Лаврін, куняючи, бо нікому було його розвеселити. За його возом також біг кінь, якого забрали у драгунів. Темрява вже заполонила простір і тільки зірки на небі мерехтіли, прикликаючи погляд до безмежжя простору. З-за обрію піднімався величезний повний місяць, ще жовтий і не дуже яскравий. Це він за півтори-дві години підніметься вище і засвітить над степом, перетворюючи його на сріблясте та хвилясте море.
Раптом Іван почув гуркіт коліс, що доносився позаду. Він прислухався, зупинивши коня, і зрозумів, що хтось мчить навздогін.
— Лавріне! — гукнув він назад. — Завертай у степ!
Вони повернули коней у степ і, заїхавши у високу та густу траву, заховалися в ній, придивляючись до шляху. Гуркіт наближався і скоро у світлі місяця Іван побачив підводу, яку віз гарячий кінь, і знайому постать Миколи, який, підвівшись на возі, гнав коня, хльоскаючи батогом у повітрі. Іван, кинувши повід, вискочив на дорогу перед конем і він шарпнувся, зупиняючись.
— Миколо, ти?! Що трапилось?!
— Іване! — скочив Микола з воза та підбіг до побратима, обнімаючи його. — Там таке… трапилось, що довелося тікати за вами!
Іван побачив на возі Оленку та дітей, що рюмсали, мабуть, від страху темряви і несподіваної гонитви поночі.
— Розказуй! — коротко наказав він.
Вислухавши розповідь, він здивовано похитав головою, потім поклав руку на Миколине плече.
— Вночі вони шукати нас не будуть, а до ранку будемо на місці.
Потім ще покрутив головою і додав:
— Дійсно, наче сама доля втрутилася…
За кілька хвилин невеликий обоз їхав риссю, щоб і коней не втомити, і щоб від'їхати якнайдалі від Чигирина. Коли почало світати, Іван, придивляючись до узбіччя, нарешті підняв руку, побачивши якісь прикмети, і повернув коня праворуч.
Оксана тихо плакала, похиливши голову на Іванове плече, стоячи біля могили рідних: батька, матері та братів-підлітків. Іван втішав дружину, гладив по голові та обіймав за плечі, а з іншого боку її умовляла Оленка. Могила зовсім заросла, втім, як і все господарство: двір, хата, хлів та клуня. Хата також трохи осіла та покосилася, а ось хлів та клуня були наче нові, бо їх збудував Левко, батько Оксани, тільки три роки тому, тоді як хата була збудована Зіновієм Будяком, старим запорожцем, ще років тридцять тому, хоча деякий час у ній пожити було можна.
Того ж дня закипіла робота з облаштування зимівника. На додачу до інструментів, які привезли побратими, у хліву знайшлися трохи поіржавілі, але досить справні пилки, сокири, лопати, вила, граблі, сапи та коси. Також знайшовся і плуг з бороною та безліч корисних речей, які у цій глушині не були потрібні нікому, бо навкруг жили тільки птахи та звірі, а вороги, що знали про цей захований у степу райський куточок, усі загинули. Оксана з Оленкою облаштовували хату та чистили і розпалювали піч, яка довго стояла без діла і тепер диміла. Іван з Миколою та Лавріном пішли у ліс шукати та ставити знаки на деревах для будівництва нової хати для Миколи з Оленкою, щоб наступного дня зрубати та притягнути кіньми у двір. Іван пильно роздивився сам зимівник і намітив, як розширити його внаслідок розчищення лісу. Таким чином до двору додалися і струмок з ковбанею, яку викопали ще за життя Левка Зарудного.
Так минали дні, сповнені напруженої праці. Прокидалися з першими променями сонця, чоловіки сідали на коней та їхали нагору до степу, де, вполювавши кілька дрохв та зайців, поверталися, віддаючи здобич господиням, які хутко бралися до готування обіду. Самі ж побратими роздягалися, скидаючи сорочки та залишаючись голими до пояса, починали теслювати під керівництвом досвідченого Лавріна, будуючи простору хату, що швидко виростала завдяки невтомній праці побратимів. За тиждень основа хати була побудована, покрита висушеною степовою травою, її почали обмазувати.
Одного дня Іван, взявши Оксану, що також поїхала верхи на другому коні, вирішив відвідати те поле, яке розорав у степу біля яру Левко два роки тому.