Тому дівчину викрадає знатний шляхтич, щоб або змусити до шлюбу, або познущатися у разі відмови. Дівчині вдається вчинити пожежу і втекти, потрапивши у будинок ювеліра і лихваря Залмана. Той, дізнавшись історію її втечі, вирішує відвезти дівчину до брата у Молдавію. Але дорогою на обоз напали буджацькі татари і захопили Оксану в полон. Буджацький мурза, зачарований красою дівчини, все ж приймає рішення подарувати такий чудовий ясир новому кримському хану, щоб завоювати його прихильність. Таким чином Оксана опиняється в гаремі кримського хана як наложниця.
Тим часом Іван воює проти ляхів під Жовнином, не забуваючи, однак, і про своє кохання. Але козацька честь змушує його не покидати військових дій, а навпаки — бути справжнім героєм. Тому тільки після примирення сторін він просить гетьмана Дмитра Гуню відпустити його шукати дівчину. Гетьман відпускає не тільки його, але й побратимів, до яких пристав і Грицько Баламбура, дотепний та звитяжний козак. П'ятеро відважних козаків проникають у палац Яна Камінського, який, на диво, приймає Івана та, не здіймаючи тривоги, розповідає про Оксану все. Навіть більше — він дає йому кілька охоронних універсалів, щоб Іван міг безпечно дістатися Варшави. Але у столиці Речі Посполитої козаків чекає неприємна звістка про зникнення Оксани. Проте сам Господь веде їх слідами дівчини, та й вона — розумниця, бо в'язала свої стрічки у місцях перебування. І побратими дістаються до Буджака, йдучи по слідах дівчини. Користуючись печаткою сина перекопського бея Тугая, якого свого часу Іван врятував від наглої смерті, вони входять у довіру до буджацького мурзи і він розповідає їм, де знаходиться Оксана. Переодягнувшись в татарську одежу, побратими пробираються до Криму, заїжджають до Тугая в гості й той, дізнавшись про все, дає їм корисну пораду, через те кримський хан з оточенням сприймають їх як таємних посланців турецького султана, до того ж Юрко з Петком чудово розмовляли турецькою. У такий спосіб вони хитрістю змушують хана подарувати султану кількох наложниць, серед яких була й Оксана.
Прибувши вже додому, щасливі молодята одружуються у Чигирині, але їдуть жити у Богуслав на запрошення удівця Лавріна, в якого і жила Оксана перед відбуттям до Варшави. Микола одружується із славною дівчиною з Чигирина Оленкою Загороднючкою, а Петко — із Христиною з Черкас. Лише Юрко та Грицько Баламбура, які не знайшли ще кохання, залишаються на Січі, хоча Іван з Миколою та Петком частіше бувають у запорожців, ніж під боком у жінок.
Розгром повстання Острянина та Гуні у 1638 році дав змогу направити частину польського кварцяного війська на Запорожжя. Восени карателі підійшли до Базавлука і штурмом здобули Січ. Після зруйнування Базавлуцької Січі Запорожжя опинилося під жорстким контролем властей, але через потребу оборони південного прикордоння усе ж було збережено козацьку залогу. Місцем її розташування став легкодоступний з боку степу так званий Микитинський Ріг, де здавна існував перевіз через Дніпро.
Це сталося зненацька для наших героїв, бо на той час вони були в Криму. Не минуло й тижня після весілля Івана та Оксани, як козаки зібралися на Січ, але зустріли гінця, який і приніс цю жахливу звістку. Побратими заклякли від жаху та гніву, адже ляхи захопили майже їх рідну домівку тоді, коли вони займалися особистими справами. Здавалося, відчаю козацькому не було меж, але їхати вже було нікуди, принаймні до слушного до часу. Тому, повернувшись, вони почали влаштовувати своє життя, а Оксана із цього лише раділа. Іван з дружиною переїхав у Богуслав до Лавріна, де почав допомагати йому по хазяйству та у ремеслі, яке їх і годувало. Влітку 1639 року у подружжя народився син, а через рік — двійня, хлопчик та дівчинка. Місцева влада не дуже допитувалася до них після того, як Іван показав універсал, що йому дав староста Ян Камінський. Хоча він вже давно не старостував, та все ж документ мав значний вплив на місцевих посадовців і військову владу.
Раніш худий і жилавий, Іван під наглядом турботливої Оксани погладшав, роздався в плечах, але не забував вправлятися зі зброєю та без неї, щоб не втратити навички і майстерність. У дворі він закопав у землю кілька колод, між якими вночі, щоб ніхто не побачив, гасав, б'ючи мечами, руками та ногами, стрибаючи на них згори, він балансував, перебігаючи з колоди на колоду, і бився з уявним ворогом. Так Іван не давав собі надмірно гладшати, набув гармонійної мускулястості та зберіг вправність і здатність робити такі речі, перевертаючись через голову, що Лаврін з виряченими очима та роззявленим від подиву ротом застигав як камінний, спостерігаючи за тими вправами.
Року 1640, коли польська шляхта упевнилася в тому, що народ посполитий і козаки принишкли, в Україні трапилося лихо. Татари враз скористалися з пригноблення козаччини та Війська Запорізького і наскочили на Україну великою ордою — 70 000 вершників. Немов чорна хмара насунула на міста і села, орда дійшла майже до Києва і без будь-якої перешкоди забрала в неволю і погнала до Криму понад 200 тисяч молоді, серед якої були й поляки. Місцеві польські гарнізони розбігалися, хто куди, а нечисленні гарнізони з реєстрових козаків мало що могли вдіяти проти татарської навали.
Того ранку Іван відчув, ніби він повернувся у дитинство. Щось у зовнішньому світі коїлося таке, що викликало спогади того жахливого дня, коли татари напали на Ведмедівку, палили хати, вбивали старих і немічних, а молодих та середнього віку міцних чоловіків і жінок полонили та збивали докупи, ведучи в рабство.
Іван насторожився, вийшов надвір і почув такий самий лемент, що лунав колись давно над Ведмедівкою, побачив стовпи сірого диму від солом'яних стріх, вершників в гостроверхих шапках, що крутилися поміж дворами на чорних низеньких конях, палили хати, вбивали та полонили людей. Миттєво усвідомивши, що відбувається, хоч як неймовірно це було, бо де-де, а в Богуславі, який недалеко від самого Києва, татарів не пам'ятають споконвіку, Іван кинувся до хати за зброєю і покликав Оксану та Лавріна.
— Бери дітей та ховайся в льох! — крикнув Іван Оксані, яка сполошено охопила долонями рум'яні щоки, та, не питаючи, чому, побігла за дітьми, які ще мирно спали: старший синок на лежаку з матір'ю, а меншенькі — у люльці, що була підвішена до стелі. Іван побачив, що дружина не зможе взяти одразу трьох малюків, які були радістю і надією останніх двох років, крикнув:
— Дядьку Лавріне, допоможіть, швидше!!!
Лаврін, що спав у своїй половині, спросоння не міг ніяк второпати, що трапилось, але суворий вигляд Івана, його блискавичне перевтілення на воїна змусили старого, не роздумуючи, хапати дітей та бігти до льоху. Але там він віддав дітей Оксані, а сам повернувся нагору у хату. Коли Лаврін біг до порога, то почув лемент людський і вдихнув дим, що розійшовся по містечку. Тоді він зрозумів, що є загроза і його життю, і життю вже рідних йому людей. На порозі старий зіштовхнувся з Іваном, який у повному спорядженні, з мечами за спиною, з рушницею, луком та пістолями поспішав надвір.
— Ви чого прибігли?! — не досить ввічливо крикнув Іван до Лавріна. — Чи не бачите, що набіг татарський?!
— А я що, не козак?! — випнув кістляві груди старий. — Чи я буду відсиджуватися? А ну, давай рушницю, бо ти сам з усім не впораєшся!
Іван, посміхнувшись, віддав рушницю і набої з порохівницею старому, а сам побіг поміж деревами до тину, подивитися, що відбувається навкруг. Лаврін заліг за колодою у дворі і наставив дуло на вулицю.
Іван сховався під розлогою грушею, що височіла біля самого тину, і подивився на вулицю, якою наближалися до двору риссю кілька татарських вершників. Йому дуже кортіло покласти їх з лука просто на вулиці, але розуміння того, що це приверне увагу усіх татарських сил, стримало його наміри. Зціпивши зуби, Іван чекав, поки вершники не розламали кіньми тин та не в'їхали у двір. Один татарин тримав запаленого смолоскипа, якого готувався кинути на стріху, але пролунав постріл з рушниці і його ніби збило кулею з сідла. Решта залементували, закрутилися у дворі та, помітивши дим від пострілу за колодою, де заховався Лаврін, що перезаряджав рушницю, кинулися до нього, піднявши шаблі над головою. Але раптом один за одним попадали з коней, гарячково хапаючи себе за місця, звідки стирчали стріли. Це вже Іван постарався: він блискавично витягував стріли з сагайдака та за кілька митей зробив три влучні постріли, убивши нападників.
Лаврін здивовано визирнув з-за колоди, потім помахав вітально рукою Івану на знак подяки.
Але це був тільки початок, бо ще троє вершників під'їхали до двору і побачили своїх товаришів, що корчилися на землі, а той, що тримав смолоскип, вже віддав своєму аллаху душу, бо лежав нерухомо, а полум'я смолоскипа лизало брудну руку. Татари закричали люто щось по-своєму і замахали руками, прикликаючи підмогу. За хвилину до них приєдналося ще близько десятка вільних вершників, а ще декілька проїхали повз двір, тягнучи за собою зв'язаних дівчат та чоловіків.
Іван вдихнув глибоко, змушуючи себе до спокою. Він збирався битися до смерті, знищити якомога більше ворогів, але захистити своїх рідних, свою кров. Тільки зараз він зрозумів настрій тих селян, які, втративши свої сім'ї після каральних експедицій поляків, були готові лізти в саме пекло, тільки б помститися ляхам. А йому потрібно навіть ціною свого життя не допустити смерті чи знущань з Оксани і дітьми, бо він певно знав, що татари малих дітей не пожаліють, а надто ж немовлят. Вони для них — зайвий тягар, тому і вбивають їх татари, як пташенят у гнізді.
Вершники, озираючись на всі боки, сторожко заїхали у двір через пролом у тину, тому могли їхати тільки по троє, не більше. Пролунав постріл, і татарин, що їхав посередині, звалився з коня, розкинувши широко руки, а решта метнулися в боки, ховаючись. В цей час у двір заїхала наступна трійка, за нею ще. Іван почав стріляти з лука по них, відволікаючи увагу від Лавріна, щоб той встиг перезарядити рушницю. Швидкість, з якою він випускав стріли, була неймовірною. Здавалося, що стріляють принаймні троє лучників, а їх змінюють ще троє. Татари здригнулися і ті, хто залишився живий, спішилися та заховалися за вбитими, наїжачившись також луками.